Але як відрізнити одних від других? Як пише Н. Лігачова, потрібна прозорість. Ну а для того, щоб була прозорість, потрібні закони. Ну а щоб були закони і щоб вони ще й виконувалися, потрібно...
І отут ми наближаємося до тих намiток відповіді на питання Лігачової, які вона ж дає. Вона пише, що потрібна конструктивна програма і потрібна суспільна сила, котра все це буде просувати і здійснювати. Я з нею цілком згоден, хочу тільки трішки уточнити: потрібна в першу чергу програма. А коли буде програма, то знайдуться і суспільні сили, котрі її підтримають. Якщо читач чекає, що, починаючи з цього моменту і далі, я буду цю програму викладати, то я повинен його розчарувати. Замість цього я хочу поставити інше питання і помізкувати над ним. Питання таке: а чому дотепер нічого близького до такої програми, окрім тріскучої балаканини з уживанням модних на Заході, але погано переварених і не конкретизованих в українській дійсності моделей і термінів типу «монетаризм», «ліберальна програма», «соціально орієнтована ринкова модель», «соціал-демократичний шлях розвитку» тощо, не з’явилося в Україні? Чи, може, «власних Платонів і швидких розумом Ньютонів» не в змозі українська земля народжувати? Треба сказати, що саме такого погляду на предмет дотримується філософ Мирослав Попович, який у «Дні» два місяці тому в рубриці «Чому в Україні немає нобелівських лауреатів» писав нічтоже сумняся, що, мовляв, тому це, що «у нас просто немає людей, які могли б претендувати на таке високе звання». В країні з 50-мільйонним населенням, титульна нація якої дала світові, скажімо, такого генія, як Гоголь, — одна з найбільших вершин світової літератури, у якій живе понад 10 мільйонів етнічних росіян — теж не безталанна нація (список світових геніїв займе занадто багато місця), де, нарешті, непереборний відсоток складають євреї, яким бездарність принаймні ніхто не закидав, та й навіщо кривдити всі інші етноси, які живуть тут, — у такій країні «просто немає людей»? Можливо, в Україні погана система освіти? Але ж ні — з усієї спадщини радянської влади, що залишилася Україні й все ще не зруйнована до кінця, саме система освіти може потягатися з кращими світовими.
Прочитавши замітку М. Поповича, я надіслав йому листа, у якому писав так: «Я стверджую, що головна причина відсутності в Україні лауреатів нобелівських премій, принаймні у гуманітарній сфері і, зокрема, у філософії, не у відсутності талантів, а в тому, що навіть якби тут з’явився філософський Ейнштейн із філософською теорією відносності, ще не визнаний у світі Ейнштейн, а такий собі нікому не відомий чиновник з бюро патентів, то його б розігнали «під три чорти» без серйозного обговорення його теорії». До речі, про філософію, про програму і про співвідношення між ними. Гарна конструктивна програма не може виникнути на голому місці, без філософії, покладеної в її основу. Звичайно, якщо ми запозичаємо в когось програму, то можна запозичити в нього ж і філософію. Але що значить запозичити? Адже вже минули ті часи (початок 90-х), коли всі записні оракули проголошували, що не треба винаходити велосипеда, треба просто зробити все, «як у них». З’ясувалося, що «вони» — це не єдине, а множина, і «у них» не зовсім все однаково, є різні програми і різні філософії в їхній основі. Тоді спробували запозичати вже більш конкретно, хто ліберальну програму, хто соціал-демократичну тощо. Знову їхній аспірин «бере», а наш ні. У них на практиці видно різницю між партіями, з різними програмами й ідеологіями, у нас же їх розрізняють тільки функціонери, і ті часто плутають, з легкістю переходячи з однієї в іншу. З’ясовується, що і більш конкретні їхні програми та філософії не можна автоматом переносити на ґрунт України. Потрібна прив’язка до тутешньої дійсності й обставин. Адже їхні різновиди капіталізму створювалися в зовсім інших історичних умовах, жодній з них не передували 70 років рад янської влади. Між іншим, теорія марксизму, за якою були прожиті згадані 70 років, на 90%, якщо не більше, присвячена не тому, як повинен функціонувати «нормальний», «зрілий» соціалізм (можливо, через це ніхто і дотепер не знає точно, що це таке), а тому, як повинен здійснюватися перехід від капіталізму до соціалізму. Постає питання, чому ж зворотний перехід ми сподіваємося успішно здійснити, запозичивши в інших тільки теорію «нормального», «зрілого» капіталізму і не маючи теорії переходу від соціалізму до капіталізму? І нарешті, наше суспільство тільки починає прозрівати, що «там у них» хоч і краще, загалом, ніж у нас, але, проте, не рай земний, не кінцева крапка розвитку людства, така собi «омега» Тейяра де Шардена чи «ноосфера» Вернадського. Мало того, у них на сьогодні назрівають найсерйозніші проблеми, котрі вимагають для свого вирішення нової філософії. Не вірите мені — почитайте останню книгу Джорджа Сороса.
То чому ж в Україні не сприйняли б філософського Ейнштейна разом з його теорією, навіть не обговорюючи її всерйоз? А хто може прийняти чи відкинути подібну теорію? Для цього в суспільстві існують відповідні інститути, котрі, по ідеї, повинні обговорювати подібні речі і виносити свою високоосвічену думку з їх приводу. Від ефективної роботи цих інститутів залежить благополуччя суспільства. Але що сталося з усіма цими інститутами за 70 років радянської влади? Коли говорять про номенклатуру, що дісталася Україні (і Росії) у спадщину від Радянського Союзу, мають на увазі чомусь тільки партійно-господарську. Насправді номенклатура склалася у всіх сферах життя колишнього радянського суспільства, включно з наукою та культурою, і вже в гуманітарній сфері, пов’язаній з ідеологією, набагато більше, ніж у сфері п риродних наук. (Хоча і там був, скажімо, Лисенко, який допомагав партії заганяти в табори генетиків). Для номенклатури ж усілякі ейнштейни — як гострий ніж: вони їй псують «тихе життя».
Одне слово, з номенклатурності українського суспільства починається обговорення проблеми, піднятою Наталією Лігачовою, і в номенклатуру все знову ж таки упирається. Чи є вихід з цього порочного кола? Я бачу його в наступному.
Утворення незалежної творчої групи з філософів, політологів, економістів та журналістів для вироблення програми. Природно, ніхто з членів цієї групи не повинен бути номенклатурщиком (хоча, звісно, офіційно займана посада не є абсолютним свідченням приналежності до номенклатури). У ситуації роз’єднаності творчих людей (та й ще різних спеціальностей) у номенклатурній дійсності центром формування групи повинна стати газета «День», котра першою заговорила про потребу у такій програмі. До речі, створення такої групи найкраще буде відповідати ідеалу громадянського суспільства, про яке так люблять усі поговорити, але якого номенклатура всіх мастей боїться як вогню і робить все від неї залежне, щоб перешкодити його здійсненню, включаючи створення безлічі псевдоструктур, ерзаців нібито громадянського суспільства. Суспільною ж силою, на підтримку якої може розраховувати така програма, повинен стати той самий середній клас, якого поки нібито немає. Його дійсно поки ще немає, економічно зміцнілого й свідомого своєї сили. Але в потенціалі він уже є. Це та сама горезвісна інтелігенція, що складає більшість середніх класів «там у них»: інженери, лікарі, вчителі, юристи, вчені, діячі культури, студенти. Треба тільки, щоб усі вони усвідомили, що недостатньо бути просто інженером чи вченим, а інше мене не обходить. Ті, кого не обходить, — це не інтелігенція, а «образованщина» (за Солженіциним). Там, «у них» середній клас відрізняється від нашого не тільки своєю «заможністю», але й усвідомленням своєї суспільної ролі, відчуттям себе хазяїном, який здатен розібратися в пропонованих йому програмах та ідеологіях. І це ще питання, що чому перешкоджає: «заможність» усвідомленню чи усвідомлення «заможності». А для того, щоб представники нашого середнього класу стали дійсними членами громадянського суспільства, потрібна справжня програма з філософією та її популяризацією. Для початку хоча б у газеті «День».
