Питання ПРИМИРЕННЯ між ветеранами Червоної Армії та УПА вже давно стоїть на порядку денному. Після виборів президента таке важливе державне питання набуло нових відтінків, але воно не може залежати від політичних уподобань.
Що ділити шановним ветеранам? Славу, здобуту в боях, уже не забути. Ветерани гідно захищали своє. І це, всупереч радянській пропаганді, незаперечно. День Перемоги — величне свято слави солдатської праці. Честь і хвала ветеранам Червоної Армії.
Для жителів України й досі в силу історичних причин залишається суперечливим питання признання воїнів УПА. У зв’язку зі зміною влади необхідно, щоб пам’ять про воїнів УПА не відійшла на периферію нашого суспільного життя. Росія виступила правонаступницею СРСР. Вороги СРСР стали ворогами Росії, і це зрозуміло. Україна не є правонаступницею СРСР, хоча ми й виховані тією державою.
Після розвалу СРСР в Україні постало питання — як розуміти поняття героїв і героїзму. Ми по праву шануємо солдатський подвиг ветеранів Червоної Армії, учасників боїв в Угорщині в 1956, воїнів-афганців. Проте для світу стала зрозуміла злочинна суть сталінізму, смисл військових місій армії СРСР в Угорщині, Афганістані. Держава, в якій панував терор, Голодомор, існував ГУЛАГ, не була бездоганною. Не було поваги до всіх дітей держави, а тому вона розпалась. Червоноармійцям немає про що шкодувати. Влади міняються, а пошана до солдатського подвигу живе в пам’яті поколінь.
У нашій державі теж сьогодні немає поваги до всіх дітей держави. Бандерівці та всі їхні рідні — то діти України. Поговоримо про неоцінений досі дух бандерівців, про єдність.
На теренах СРСР на вересень 1939 року весь активний опір сталінським репресіям був зламаний. Радянська влада принесла на Західну Україну в1939-му та в 1944-му роках те саме, що по всій території Росії починаючи з 1917 року. Жителів насильством примушували прийняти радянську владу. Нова влада знищувала перш за все по списках польської поліції членів Просвіти, Пласту, членів громадських, церковних організацій. Винищували носіїв сильного духу, громадянської позиції, всіх, хто навіть тільки співчував противникам влади. Ветеранам Червоної Армії знайомий почерк сталінських репресій, а тому й зрозуміла реакція на таку владу. Збройний спротив приречених людей був мотивований небажанням жити з приниженим почуттям гідності при новій владі. Розуміли, що, якщо наші ветерани здолали фашистів, то ніяке підпілля не допоможе. Але йшли на смерть. В СРСР честь воїна, захисника Вітчизни була піднята на достойний рівень. І це наші ветерани й досі відчувають в Україні. Але чому тоді деякі політичні сили не дають можливості суспільству переусвідомити боротьбу УПА як відстоювання честі та гідності, захист своїх родин? Чому суспільство не виявило досі спільного у подвигах ветеранів?
Виникає багато запитань. Що для нас важливіше — виховати почуття гідності, відповідальності, на прикладі страждань бандерівців, жертв Голодомору, ГУЛАГу, — чи вірність комуністичній пропаганді? Як виховувати наших захисників? Чи нам не потрібна жертовність захисників своїх домівок? Влада нехай вибирає. Багато людей вибір вже зробили.
Для більшості жителів Західної України радянська влада, — що принесла терор, заборону християнської віри дідів, зміну форми власності, — не могла представляти якоїсь цінності. Так, прийшли брати-слов’яни, але прийшли не як брати, а як поневолювачі. За що можна засуджувати бандерівців? З точки зору виправдання злочинних методів СРСР — вони бандити. З точки зору захисту простої людської гідності — герої.
Що таке рабська психологія? Це коли тебе зневажають, а ти мовчиш і підкоряєшся. Бандерівці не скорились. Голодомор, терор в СРСР призвів 1939 року до того, що тільки бандерівці могли в Україні гідно протистояти злочинній владі. Хто про бандерівців правду говорив при радянської владі? Всі влади демонстративно розкручують злочини противників, а свої злочини акуратно приховують. Усі жертви своїх влад компромат на владу не зберігають, тому що це смертельно небезпечно. Лишень в пам’яті зберігається правда, а в душі — біль і зневага до такої влади.
Нашій новій владі бажано почути правду, приховану в памяті бандерівців та їхніх родин, і біль душевну відчути. А для цього необхідне широке публічне обговорення, дискусія, а не радянського плану виставка в Українському домі під прикриттям міліції про злочини бандерівців на Волині. Є одна проблема. Інколи правда очі коле, а біль, спричинений людям, виявляє недоброзичливість до України. Ми всі, в певній мірі, радянські. Це не гріх. Гріх лідерам не розуміти біль бандерівців, які йшли за гідність, за свою омріяну державу, — а влада досі не спромоглася їх визнати.
Чому ми досі залишаємось заручниками комуністичної пропаганди? Скільки переконливих свідчень для розуміння вибору бандерівців, а політики не привели ветеранів до ПРИМИРЕННЯ. Справа не за ветеранами. Вони як солдати. Справа за політиками. Можливо, тому що в СРСР любові до України не прививали... Інтереси політичних партій повинні бути перш за все державними, що формуються на основі єдності та взаємоповаги громадян. Ворожість до України, бажання бачити своїх громадян покірними і безмовними та ще певні причини можуть привести до сприймання бандерівців як сумнівних героїв. Лідери нації не можуть собі дозволити такого сприйняття бандерівців. Гідність, стійкість, жертовність, що проявили бандерівці, — то велике суспільне надбання, і розкидатись таким скарбом ми не можемо.
Ветерани Червоної Армії та УПА по обидва боки барикад виявили, всупереч сталінським злочинам, вірність своїй землі. Чому досі ця добротна основа не стала фундаментом для ПРИМИРЕННЯ ветеранів? Невже вихованню наших дітей на прикладах героїзму червоноармійців зашкодить почуття гідності, любові до України бандерівців? Якщо дехто не бачить у вчинках бандерівців почуття гідності, то він може бути ще й досі в полоні односторонньої радянської пропаганди. Можливі й інші пояснення: дехто свідомо розуміє, що на фоні матеріальних проблем громадянам ніколи розбиратись у всіх тонкощах минулого, а тому простіше й вигідніше утримати їх від переосмислення радянських міфів про бандерівців. Така позиція була зрозумілою в СРСР, а сьогодні вона виглядає замовною і є лукавою, злочинною для майбутнього України. Новій владі, яка у своїх виборчих технологіях опиралась також і на радянське виховання, вже особливо втрачати нічого. У силу багатьох обставин попередня влада не змогла привести до необхідного ПРИМИРЕННЯ ветеранів. Чому б це мужньо не зробити новій владі? Міцність держави на глибокій духовній основі — то велике надбання для державних мужів.
ПРИМИРЕННЯ ветеранів Червоної армії та УПА не є простою задачею для політиків. Не всі сусідні політики, громадяни нашої держави сприймуть крок до ПРИМИРЕННЯ нової влади. Переможці виборів вміють переконувати, а єдність в суспільстві — то велика цінність для всіх нас. А в своїй хаті своя правда, своя воля. Дуже потрібні сучасні герої.
Нелюбимих дітей для лідерів нації не може бути. Ну що з того, що всі ми трохи радянські? Що ми не можемо глянути правді в очі? Хоча при цьому потрібно виявити спротив попереднім міфам, що добряче послужили на всіх виборах, та виявити розуміння значимості ПРИМИРЕННЯ, відчути в цьому внутрішню потребу, взяти на себе вогонь.
Невже бандерівці не зробили внеску у становлення сучасної України? Любов бандерівців до України не може бути маленькою чи великою, тим більш сумнівною. Можуть бути тільки різні прояви любові при певних обставинах в ті роки і сьогодні. Невже наші лідери можуть дозволити собі радянську модель побудови України чи піти по шляху, вибраному Росією? У них своя правда, а в нас своя.
Так, керівники червоноармійців та бандерівців в свій час кожний по-своєму співробітничали з фашистами. Державні мужі планували, надіялись, помилялись. Так, ветерани воювали один проти одного. Кожний гідно виконував свій солдатський обов’язок по захисту своїх родин, своєї гідності по обидва боки барикад. Так, були негідники в рядах ветеранів по обидва боки лінії фронту. А де їх зараз немає?
Чи, може, хтось переконає світ, а не своїх, в більшості бідних та стурбованих, громадян, що сталінський режим не був злочинний? Як же могли і як по-іншому потрібно було сприймати злочинний режим на Західній Україні людям із почуттям гідності, самоповаги?
Виникає питання — невже нас бажають бачити байдужими до страждань ближніх, покірними та керованими? Для того й нищили громадян — спочатку громадян України, а потім Західної України — в сталінські часи. Дух бандерівців не знищили, а прозрінню іншої частини населення дехто й досі несамовито перешкоджає. Складається таке враження, що дехто думає, що на Західну Україну можна й наплювати. Скільки їх там з їхнім почуттям гідності, один клопіт з ними.
Давайте будувати Україну разом на міцному духовному камені, а не на радянській пропаганді про бандерівців.
