НЕБУТАФОРСЬКИЙ ЮВІЛЕЙ
Традиційний для інших західноукраїнських областей 70-річний ювілей з часу створення області на Волині відбувся з місцевими, так би мовити, акцентами. З одного боку, він був подвійний, бо до цієї дати приурочили й відзначення 810-ї річниці Галицько-Волинського князівства. А з другого — він відзначився скандалом місцевого масштабу, проте дуже характерним для нинішньої політичної ситуації у регіоні. Під час урочистої академії у драматичному театрі один з радників голови Волинської обласної ради, який прийшов у владу на ідеях Народного руху, а нині став «біло-червоним», нечемно кілька разів перебивав Президента України Віктора Ющенка. До того ж сама ідея подібного ювілею області напередодні несподівано викликала дискусію столичних і місцевих істориків та політологів. Одні вважали, що це ніякий не ювілей, бо «золотий вересень 1939-го», як колись писали, об’єднавши українські землі, дав початок і багатьом драматичним подіям. Тому питання, як до цього ставиться головний гуманітарій Волині, таки мало стати першим у нашій розмові.
— Ювілей Волинської області — як день народження конкретної людини. Ми ж не знаємо, яка на нас чекає у майбутньому доля. А Волинська область — це ж не щось бутафорське, це люди. Нині можна по-різному політично оцінювати ті далекі події, але люди, які жили й живуть на Волині, робили усе, аби про неї знали не лише в Україні, а й у світі. Якби не події 1939 року, українців на Волині могло б і не бути: у панської Польщі, під владою якої був наш регіон до 1939-го, були плани, що мали зайти дуже далеко. З цього приводу професор Волинського національного університету Микола Кучерепа каже, що є історичні документи про наміри польського уряду українців просто денаціоналізувати. Мало зникнути саме слово «українець», а ми мали стати «русинами». І на цей план відводилося лише двадцять років. Кожна історична подія належить своєму періоду. Не можна говорити, що всі, хто воював у Червоній армії, грабували, вбивали й вішали. Так само не всі учасники національно-визвольних змагань були кришталево чесними й чистими. Бо й у княжу добу були люди, які використовували історичні події для власного збагачення. Період, з якого починалася історія Волинської (тоді Луцької) області, дуже непростий. Моя мама вже в 90-х роках розказувала про речі, які насправді творилися тоді на території Західної України й Волині зокрема. Це погляд простої, як кажуть, людини, котра була в самому епіцентрі життя. Ти не міг знати, хто приходив у твій дім уночі, забирав останній кожух чи останній мішок картоплі. Не смів і питати, бо це були люди зі зброєю з різних таборів. Увечері цей чоловік приходив як бандерівець, а вдень ходив із зіркою на кашкеті. Або навпаки.
Тому історію треба просто спокійно вивчати, не звинувачуючи ні одних, ні других. І ювілей області, на мою думку, — це визначна дата у житті Волині й України загалом. За цей період дуже багато зроблено, і ми маємо подякувати людям, які Волинь відроджували й розвивали. Ось на урочисту академію приїхали й повний кавалер орденів Слави Ібрагімов, і Герої соціалістичної праці. Це ж не просто тоді такі нагороди давалися, їх треба було заслужити. Подивіться, які у цих людей натруджені руки! Чому б нам було не згадати й колишнього луцького мера Івана Фуріва, царство йому небесне, за якого Луцьк так розбудувався?.. Ювілеї можна відзначати по-різному. Можна було витратити тисячі гривень на фуршет, а можна було так, як зробили: зібрати людей, славу Волині, аби їх вшанувати. Аби вони поспілкувалися між собою, аби згадали, як жили нормальним життям, бачили перспективу, адже це порядні люди. А історію залишимо історикам, які мають пам’ятати, що Волинь є українським за духом регіоном. Можливо, наша область не настільки багата й визначна в плані економіки, бо промисловий бум у нас почався лише у 80-х роках минулого століття, а до того це була абсолютно аграрна область, проте Волинь має найбільше плюсів по збереженню культурних традицій. Наші люди зберегли свої самобутність і українську душу.
«СТРАВІНСЬКИЙ — ТІЛЬКИ ОДНА ЗІРКА В ЗОЛОТІЙ ДІАДЕМІ ВОЛИНІ»
«Райським куточком для творчості» називав композитор Стравінський невелике волинське містечко Устилуг, котре є не тільки ворітьми на Волинь, а й ворітьми України в Європу. Тут є мініатюрний Музей-садиба Стравінського, котрий розташований по-сусідству з музичною школою. І хоча для дітей таке сусідство дуже промовисте, проте для експозиції музею було б краще існувати самостійно. Про фільм «Коко Шанель і Стравінський», який закривав цього року міжнародний Каннський кінофестиваль і відкривав фестиваль «Молодість» у Києві, на Волині багато чули. Як і про те, що Президент Ющенко з дружиною після церемонії відкриття «Молодості» вечеряв з Катрін Деньов і запитав її, чи знає вона, що у Ігоря Стравінського — українське коріння? Навіть волинське, адже звідси родом його батько. Кінозірка цього не знала, проте запитала, чи є в Україні Музей Стравінського, бо він є в Тулузі. Президент пообіцяв, що такий музей буде і в Україні.
— Проте займатися паризькими чи тулузькими туристами, які б забажали відвідати волинську садибу Стравінського, доведеться-таки волинській владі. Устилуг з романтичною історією Коко Шанель та Стравінського є лише одним із брендів, які Волинь може представити світу. Ми маємо в Луцьку середньовічний замок, який претендував на звання одного із семи чудес України, і Музей волинської ікони, котрий давно гідний мати звання національного. Окраса області — княжий Володимир-Волинський... Що чекає на розроблену владою програму «Золота діадема Волині», адже без допомоги держави неможливо виявилося підняти до належного рівня Олицький замок Радзивіллів, який претендував на звання палацу президентських прийомів, а тепер і досі — психлікарня...
— На Волині багато об’єктів, які могли б стати не тільки волинськими — всеукраїнськими брендами! Але потрібні великі державні кошти, аби зреалізувати їх як достойні туристичні об’єкти. Ставлення до об’єктів, які створюють імідж Волині, змінилося з приходом на посаду ректора Волинського національного університету професора Ігоря Коцана. Він взяв під своє, так би мовити, шефство обійстя Липинських у Затурцях. Ведуться переговори з поляками, з Євросоюзом про те, аби на базі цього обійстя створити не просто музейний заповідник, а науковий комплекс, у якому б збиралися науковці, дослідники з усього світу. Все, що стосується Устилуга, потребує дуже великого об’єму роботи. Потрібно перенести з будинку Стравінського музичну школу, і ми вже визначили, куди її перенесемо. Хочемо зробити не просто музей, адже там є і чудовий парк, є перспектива зробити Співоче поле, на якому б виступали — Євросоюз поруч! — не тільки українські митці.
Що стосується Олики... У мене душа болить за Олику! Це справді унікальне місце. Проте куди подіти звідти психлікарню? Збудувати нове приміщення нині нереально. На мою думку, варто добудувати корпуси в такій же лікарні в Липинах і довозити з Олики працівників. Адже цей печальний заклад дає нині роботу кільком сотням оличан, і ми не можемо з цим не рахуватися. Волинська ж влада рятує замок Радзивіллів, як може. Поміняли дах над в’їзною вежею, бо вона вже валилася, поміняли котельню, в замку стало тепло. Знаєте, я дуже чекаю, коли у нашій державі нарешті буде прийнято закон про концесію, аби в Олику прийшов гідний її інвестор. Тоді тільки можна було б відродити її як унікальний туристичний комплекс: з філіалом Музею волинської ікони, адже у його запасниках матеріалу не на один музей, з готелем і навіть рестораном, у якому б, як у тих же польських замках, було б престижно відзначити урочисту подію, а музей на тому б гроші заробляв. Волинь — це та родзинка, котра дає можливість світу знайомитися не лише з регіоном — з аристократичною Україною загалом.
— Але у нашої влади нині стільки клопоту, що їй не до туристичних чи історичних «родзинок»...
— Люди хочуть жити тут і сьогодні, а якщо втовкмачувати щодня «криза, криза, криза», то ми не використаємо стовідсотково свої реальні можливості. Я у Луцькій міській раді працював з 1994 до 2006 року. Було важко. Зарплати не виплачували, все стояло. Але ніколи, на жодній нараді луцький міський голова Антон Кривицький не говорив, що криза, що ми чогось для міста не робитимемо. Ми шукали вихід із ситуації — і його знаходили. Подивіться на наш Володимир-Волинський, де міським головою Петро Саганюк. Туди вже їздять на екскурсію самі волиняни, бо місто чисте, справді європейське, воно розвивається. А Ковель з його молодим мером Сергієм Кошаруком? Може, з нього дехто й насміхається, коли він обіцяє зробити Ковель столицею Волині... Але на ці амбітні плани, за якими стоять і конкретні справи, доведеться рівнятися і його наступнику. Чи шахтарський Нововолинськ, який ще недавно називали «мертвим» містом? Став міським головою Віктор Сапожников — і витягнув його з громадою. Створено вільну економічну зону, створили робочі місця, тепер місто просто не впізнати.
ІСТОРІЮ НЕ ПЕРЕПИШЕШ
Цієї осені на Волині було здійснено хвилюючу акцію: з Польщі привезли майже дві тисячі лампадок, придбаних за кошти простих громадян, і встановили на могилах етнічних поляків, на місцях, де колись були польські села чи колонії. А в селі Сагринь досі урочисто не відкрито пам’ятника загиблим українцям — корінним мешканцям цих країв, які стали жертвами міжнаціональної різні. Хоча цей пам’ятник був одним із першочергових завдань, які поставили перед собою волинський губернатор Микола Романюк і його команда.
— Що, Святославе Євгеновичу, скажете про Сагринь?
— У Сагрині я був не так давно. Пам’ятник, як ви знаєте, давно споруджено, і мене приємно здивувало, що він в ідеальному стані. Чисто, акуратно, нічого не пошкоджено, стоять наші віночки. Пам’ятник готовий, і треба віддати належне настирливості Миколи Романюка — голови Волинської облдержадміністрації, який наполіг, добився, аби такий обеліск постав і на польській землі. Було виділено гроші з державного бюджету, дала їх обласна рада. Хоча навколо було багато політичних розмов — але лише розмов. Маємо подякувати товариству «Холмщина», бо це тільки їхня заслуга, що на обеліску нині викарбувано стільки прізвищ українців. Це було дуже непросто: від нас вимагали, аби на кожне прізвище, кожну людину було підтвердження з архіву, що та людина саме там загинула. Понад півтисячі прізвищ треба було довести документально. Нині затримка лише за тим, аби відкрити цей пам’ятник на тому ж рівні, на якому було вшановано пам’ять загиблих у міжетнічній боротьбі у волинському селі Павлівка: на рівні президентів обох країн. Я знаю, що є сили і в нас, і в сусідній державі, яким важко переступити через біль взаємних утрат. Але історії не перепишеш. Ми на своєму рівні робимо все, аби відповідним чином були вшановані як польські поховання на території Волині, так і українські на теренах Польщі.
— Як нам навчитися так поважати свою націю, як це роблять наші сусіди?
— Я гадаю, нам просто треба перестати сваритися. І на перший план ставити те, що ти громадянин цієї країни. Бо як ми ведемося на провокації? Рвемо Україну на схід, захід, центр, південь... По ту сторону Дніпра, по цю сторону Дніпра... Поляки ж так не кажуть: по ту сторону Вісли, по цю сторону Вісли... Хоча вони теж різні. Але у них одне кредо: «Єстем поляк!» — і крапка. У них теж проблем багато, проте ніколи привселюдно вищі особи не ллють бруд одне на одного, як у нас. Напевно, Україна — унікальна держава. Бо чим гірше в Києві, чим більше палають там політичні пристрасті, тим краще живуть люди в провінції. Вони займаються тим, що дає їм можливість виживати, на них менше звертають увагу контролюючі органи.
АУРА ДЛЯ ГРОМАДИ
— Ви в місцевому самоврядуванні далеко не перший рік. Були першим заступником луцького міського голови, виконували обов’язки мера за його відсутності. Коли було найважче?
— Дуже важко нині. Тут дві причини. Перша та, що всі вищі гілки влади подалися у президенти, а друга — ті умови, за якими на місцевому рівні депутатів обирають за політичною ознакою, створили просто хаос. Нині депутати просто не зважають на виборців, бо вирішують свої питання, і часто вони стосуються не тільки політики, а й індивідуального збагачення. Колись кожен депутат вболівав за свій імідж, бо знав, що його люди запитають: хлопче, що ж ти там наробив?.. Колись у місті не так просто було вирішити земельне питання. Пам’ятаєте історію зі спорудженням відпочинкового комплексу «Срібні лелеки», коли люди навіть пікетували будівництво й треба було їм переконливо доводити: чому міськрада за будівництво?
— Або як ви, будучи першим заступником міського голови, перенесли стихійний ринок, зробили його цивілізованим, а на тому місці виріс чудовий торговий центр?.. Скільки часу тоді радилися з людьми!
— Нині підприємці-перевізники за свої кошти спорудили в Луцьку єдиний на всю Волинь каток, відкрили спортивну школу. Ні держава, ні місцева влада не вклали у це жодної копійки. А гроші за електроенергію з них вимагають, як з комерційної структури. Добре, що ми в Луцьку зберегли й Палац учнівської молоді, що збережено позашкільні дитячі заклади по районах. Але їхній розвиток державою не фінансується. Це вирішувати місцевій владі. Тому питання відповідальності органів місцевого самоврядування за те, що діється у їхніх населених пунктах, — це особлива тема. Чомусь у одних сільських радах і клуб у хорошому стані, і в бібліотеці тепло, а в іншому селі береза росте на клубі більша, ніж той клуб...
Треба розмежувати повноваження місцевої влади і тих, хто «зверху». Чому Верховна Рада має ухвалювати закон про заборону продавати пиво десь у Луцьку? Це абсурд. Ми свого часу в Луцьку рішенням сесії міської ради заборонили рекламу алкогольних напоїв. І що? Прокурор опротестував. Так ми й доходимо до абсурду. На мою думку, саме громада має створювати ту ауру, у якій мають жити її мешканці.
Кілька слів про співрозмовника
На Волині кажуть, що Святослав Кравчук, працюючи в Луцькій міській раді, знав якщо не все, то майже все про кожну школу, лікарню, заклад для інвалідів, спортивний клуб. І вмів брати на себе відповідальність за вирішення проблем, прийняття рішень. Тому призначення його на посаду заступника голови ОДА з гуманітарних питань стало не випадковістю, а закономірністю. Він уміє йти на компроміси заради справи. Різні політичні сили приваблював його характер і ділові якості. Проте жодна й досі не загітувала його під свої прапори. І це тільки додає йому поваги.
