Нотатки майбутнього ленінця
Між сторінками старих щоденників знайшов невідправленого на філфак Ужгородського університету листа.
"Я відрахований з університету за власним бажанням, і коли ви прочитаєте цього листа, буду вже в армії. Я покинув університет тому, що хочу стати справжнім комуністом..."
У нашій групі куратором був С. Коли вирішив іти, ця неприємна людина у гуртожитку агітувала мене, щоб повертався в університет, "допоки ще можна все зам'яти". Які ж засоби агітації він обрав? "Як же ви зможете, припустимо, піти на будівництво муляром або штукатуром після всього, що вивчили?" - запитував він трагічно. Він залякував мене, загрозливо округлюючи очі, що тріщить мороз, а комендантша прийде, забере постіль, і я опинюся на вулиці, без засобів до існування, без стипендії. Він тиснув на цю сторону тому, що мені доводилося майже весь час жити тільки на стипендію, а одного разу стипендії не було, і я голодував, адже у матері, окрім мене, дві дочки-школярки, а батька у нас не було. Чи гідно звання комуніста заявляти, що я нічого не зможу зробити у житті без диплома? Я не хотів добиватися диплома, заглушаючи голос совісті. С. хотів розпалити в мені пиху шляхом приниження іншої людини: "Я прийшов до вас тому, що ви добре навчаєтесь, а ось до Петра Мідянки я б не прийшов...".
Я ж хочу довести таким С., довести собі, що я зроблю для будівництва комунізму набагато більше, ніж вони, котрі посіяли отруйні зерна розчарування, невіри у справедливість, у свої сили. Я щасливий, що не буде біля мене таких як С.".
Заява ректорові Ужгородського державного університету від студента 4-го курсу 2-ї групи українського відділення філологічного факультету Зубача Василя 30.01.81 р.: "Настійно прошу відрахувати мене зі складу студентів філфаку за власним бажанням".
9 березня 1981 року. Призовна комісія. З'явився перед світлі очі майора, якому тіла викроєно не менше, ніж на генерала. Доповів, вигнувши могутні груди, що призовник такий-то на комісію з'явився. Він подивився в особову справу й запитав, чому я все-таки залишив університет. Що я міг йому пояснити, стоячи струнко у плавках перед столом? Кинув короткий аргумент: "Хочу служити на флоті". Аргумент, мабуть, щось важив. П'ятого травня відправляли флотську команду. Вранці за залізними ворітьми міськвоєнкомату за мій же карбованець мене поголили. І майбутнього ленінця повезли у світле майбутнє. До місця виконання священного військового обов'язку.
Нотатки партійця
Перед посадкою на ленінградський поїзд у Львові нашу флотську команду шмонав старлей у чистій кремовій сорочці та красивим плакатним обличчям. Реквізоване вони склали у три ящики. А слухняні старшини віднесли вилучене до офіцерського купе, яке завісили ковдрами. Коли вони обпилися, новобранці розібрали горілку, що залишилася. Що змогли - випили, інше сховали. Наступного дня офіцери були неплакатними, а нові сили флоту - п'яними.
"Аря-аря-аяряз-два-три", - розмірено ричав мічман, нас вели до кронштадтської учебки, де пізнавав ази морської служби Новиков-Прибой. Старшина з дурнуватим обличчям роздягнув нас різким вигуком, поклав на койка-нари, а коли лягли - вразив командою: "Налі-во!". Під барабан ходили до їдальні, циклювали скельцями дерев'яні шлюпки. Пробував писати до флотської газети, одразу прибіг стурбований моїм талантом лейтенант-журналіст, сказав, що класно, але навіть "щось позитивне" матросам про старших матросів, а тим більше - старшин, писати не рекомендується, а тільки про рівних мені за строком служби й за званням. Коли він дізнався, що я студент-розстрига - вжахнувся й пішов назавжди.
До комсомольських зборів я оформлював промови своїм товаришам. Підсипав туди побільше метафор, перекроював латинські вислови: "Імперіаліст, котрий прийшов з мечем - від меча й загине", "Крізь терні стройової підготовки - до зірок на щоглах кораблів".
Мене викликали особіст, замполіти роти та навчального загону. Як і всіх, спотворених освітою, вони намагалися "найняти" мене у "шістки": "Послухайте в оточенні курсантів: може, у когось є родичі за кордоном, а вони не зізналися...", "Може, хтось старшину застрелити під час караульної служби хоче", - одноманітно пропонували вони. Відмовився. Мене не залишили, як інших "шестірок", на пільговій службі в учебці - "закатали" на Північ.
Великий десантний корабель повернувся з Анголи, кубрики було завалено буйволячими рогами й фотками, де матроси щупали за всі місця голих тамтешніх дівок. Замполіт списав двох мічманів - одного, тому що слухав вночі радіо "Свобода", а другого - за співання сороміцьких частівок. На тренувальному виході в море "годки", котрі прослужили два з половиною роки, змусили нас, "карасів", випити залпом по два літри забортної води. Цілий рік потім нудило від перших ознак качки. Біля Норвегії ми ледь не потонули, розламало в шторм артилерійську палубу, але - пронесло. Поблизу Данії білява баба з натовського гелікоптера "Дракон" знімала кінокамерою наш корабель. Матроси ввійшли від зарубіжного видіння в раж, і тайкома від замполіта показували їй особисту "зброю", видобуту зі штанів.
У Польщі до одуріння працювали шліфірками і відбійниками - чистили від старої фарби корпус, надбудови. Я старався - кращих із кращих - "маяків" - відпускали щонеділі до польського кінотеатру на "їхні" фільми. Одного разу в кінотеатрі я вийшов до гальюну, а коли повернувся - не застав на колишньому місці групу наших ударників праці на чолі з мічманом Яковлєвим. Злякався, що вони вирішили, буцімто я зник. Прибіг на корабель.
"Все, матросе Зубач, дострибався, - сказав мені штурман, командир моєї бойової частини. - Я давно за вами стежу. Ви ходили на зустріч із резидентом. Я точно знаю - ви працюєте на ЦРУ". Я від напливу радянських патріотичних почуттів грюкнув кулаком у вузькі груди мічмана. "Отепер точно все! - зніяковів він від такого успіху. - Та вам знаєте скільки років світить за те, що підняли руку на командира?" Від нього відгонило спиртягою. Він похитувався. Я вже навчився пункту негласного статуту радянського життя, невідомого мені раніше - "Заклади першим!" І ми побігли - він через внутрішні приміщення, я - через верхню палубу - до каюти командира корабля. Я встиг перший. "Дозвольте увійти! Товарише командире, штурман накинувся на мене п`яний, бив, звинувачував у зраді Вітчизни. А я радянська людина, і мені це гидко..." Ввалився ображений штурман Борисов, але командир холодно сказав йому: "Дихніть".
Штурман потім викликав мене до каюти і вибачався за "політичні помилки". Але замполіт якось у коридорі сказав розважливо: "Ви розумна людина. Але за вами покинутий університет, а штурман трохи хворобливий. Нас із командиром переведуть кудись, а він мститиметься. Не завадило б вам вступити до партії. І вам добре, і ми план з охоплення партійністю особового складу виконаємо".
Так я став ленінцем, майже відразу переставши бути ним. Так став я звичайним комуністом - готовим у разі чого до пристосуванства, брехні, марнослів`я, заради того, щоб тебе помітили й просунули - все вище й вище! - фекальною трубою ленінізму. Тільки й різниці, що одні без мук приймали правила цієї комуністичної комедії. А інші не вірили очевидному, ішли на випробування й поверталися на колишню зупинку, далеку від утопічної Комуни.
Нотатки колишнього члена КПРС
1982-го помер Брежнєв. На корабельному юті перед строєм приспустили прапор. "Добже, що ще один Ілліч здох", - сказав при командирові відділення рульових Вовці Філюке якийсь поляк із профоб`єднання "Солідарність". Володька побіг до замполіта: "Там про нашого Генерального секретаря товариша Брежнєва один поляк таке...". Поляка вигнали з корабля, Філюк скалився: "Головне вчасно закласти... На Новий рік зам обіцяє відпустку за політичну пильність".
Вимагав перервати мій кандидатський стаж командир електромеханічної бойової частини, кап-три (капітан третього рангу) Фролов. Я не відповідав, за його поняттями, званню комуніста. Тому що біля причалу, відбуваючи вахту коло трапу, недбало віддавав йому честь. Я здригався від презирства до Фролова: він на Новій Землі відстрілював з "калаша" оленів, занесених до Червоної книги. Людина, котра зазіхнула на неповторність живої краси Землі, на мою думку, не може вимагати для себе особливої шани.
З подачі носатого оленеїда Фролова мене і харків'янина Іванісова корабельні офіцери й "сундуки" (мічмани) не хотіли допустити на "червоний ганок" партії. Я холоднокровно розповів представникові партбюро бригади, що у партійній організації нашого корабля склалася нездорова атмосфера, не в злагоді офіцерський і мічманський склад тощо. Перевірили. Комуністам у мундирах промили мізки, напоїли бромом, і вони швидко й слухняно проголосували за мене з Іванісовим.
Поновлюватися в університеті не збирався - хотів жити за своїм розумінням. Пішов у електрики. Давали молоко за шкідливість, можна було нанести додому лампочок. Для підробітку я писав у газети, іноді проривався у журнали. Помітили. В інструктори райкому комсомолу в полтавській Диканьці пішов. Сім місяців витримав, із системи не хотіли випускати, але я сказав, що напишу в "Правду", і партійний заворг, який курирував "комсу", здався. Чому?
Комбайнерові Толіку Мартиненку, чорному від пилу і спеки, вручав грамоту райкому. Він був перший з намолотів пшениці. Під впливом цього він навіть кандидатом до партії вступив. Але восени підвозив його хтось на мотоциклі. А вулиці у Нелюбівці ніяк не могли розбагатіти на ліхтарі, і збив мотоцикліст когось. Мартиненко був невинний, але його терміново виключили, затоптали. Зіштовхнувся з ним якось біля входу до місцевого білого дому, і мене немов окропом обпекло: йому було соромно, що "підважив, не виправдав". А ганьбою було, що ми, партійці, як шакали загризали того, хто оступився, поспішали перестрахуватися перед вищими.
І в університеті так було, і на кораблі, і в електромонтерах. Зовнішній порядок вбивав внутрішню порядність. Ключове випускалося, спускалося до рівня бюрократичної атрибутики. Особливо пригнічував розмови про гармонію людини фізичну й духовну, на тлі якої курдюками звисали черева "гармонійних" вождів московського, київського, сільського, хуторянського штибів.
Усе-то воно бачилося, але виходу не передбачалося. Путчем ще й не пахло, а я вже вийшов з комуністів. Нарешті зрозумів, що окрема людина - найголовніша партія на Землі. А партії - лише автобуси для просування людей шляхом особистісного розвитку. На певній життєвій точці-зупинці треба увійти до автобусу, але не спати там, а вийти, коли душа підкаже: "Час!".
