Після зустрічі з учителями олімпійського чемпіона Олександра УСИКА «Дню» вдалося поспілкуватися зі шкільним другом спортсмена, який, до речі, й запропонував Олександру зайнятися боксом. Це було у 8-му класі, коли Усик прийшов до школи №10. Там він відразу здружився з активним, непосидючим Женею Рильковим, який захоплювався рукопашним боєм і боксом.
— Я запропонував йому ходити на тренування разом. Пропозиція звучала так: «Якщо твою дівчину образять, ти за футбольним м’ячем побіжиш?» — розповідає Євгеній. — Він пішов зі мною, потренувався місяць. А потім я побачив, як Саша зі спортивною сумочкою, чомусь таємно від мене, йде на бокс. Так ми стали тренуватися в Сергія Юрійовича Лапіна.
Хлопці ходили на бокс протягом кількох місяців, настало літо. Зазвичай у літній період хлопці припиняють тренування, але тільки не Саша. У вересні Женя помітив, що його друг серйозно виріс у спортивних досягненнях, тепер із ним було важко битися.
— А через 1,5 року, коли я боксував із Сашею, не міг у нього влучити, не говорячи вже про голову, просто не міг влучити. Він дуже добре рухався, ухиляння вправо-вліво — все було відмінно відшліфовано. Саша сам вибрав бокс. Наскільки я знаю, батьки не були проти цього вибору. Бокс, справді, не дуже небезпечний спорт. Як говорив наш тренер: «Боксер з побитою головою — це той боксер, який не вміє боксувати».
Змагання стали невід’ємною частиною життя Саші та Жені. У школі вчителі не хотіли відпускати хлопчиків з уроків. Доводилося просити тренера, щоб виписував довідки, ходити до директора. Єдиною, хто вірив у юних спортсменів, була вчителька російської мови Олена Михайлівна. Вона завжди йшла на компроміси й дозволяла замість того, щоб вчити вірші, писати твори, які у хлопців виходили непогано. Так вони заробляли гарні оцінки з предмету.
— Загалом, учителі любили з нами спілкуватися, але не любили вчити. Олександр Павлович (класний керівник) нас постійно до директора водив. Він говорив, що якщо ми з 9-го класу не підемо, то він нас не залишить, що ми 10—11-й не довчимося.
Можливо, Саша й не вчив віршів, але писати їх любив, про що не раз розповідав у інтерв’ю. Проте своїми поетичними вподобаннями Олександр не ділився з другом.
— Він не говорив зі мною про те, що пише вірші. Може, вчителям і розповідав, а мені — ні. Взагалі, він особистість творча, завжди добре спілкувався, сміявся, танцював, весь час жартував, був дуже веселим. А ще Саша завжди патріотом був. Він любив українську мову. Ми навчалися в українському класі.
У 9-му класі юним спортсменам потрібно було зробити вирішальний вибір: або бокс, або навчання. Тут шляхи друзів розійшлися. Женя обрав навчання, а Саша присвятив себе боксу.
— Відразу було видно, що Саша талановитий боксер. Ми з ним одного разу навіть посперечалися: я сказав, що він буде чемпіоном, а він мені не повірив! Спір програв, а бій виграв. До речі, він шульга, а це завжди перевага в боксі: до ліворукого дуже важко підступитися. Я звернув увагу, що у нас майже вся збірна України — шульги.
Після школи хлопці зустрілися, коли Олександр уже був чемпіоном Європи. З тих пір вони стали частіше телефонувати один одному, бачитися. Євгеній почав дивитися всі поєдинки Олександра, читати новини про його спортивні досягнення.
— Я дивився всі його бої на Олімпіаді. Всі, без винятку. Найважчий бій, мені здається, був із Бетербієвим, одним із претендентів на медаль. А з приводу інших я не дуже нервував: конкурентів на золото практично не було. Сашин натиск і бажання перемоги дуже відчувалися. Олімпійська медаль — це мрія будь-якого спортсмена. Це найвище, що може бути. Навіть чемпіон світу — непоганий статус у боксі, але Саша на ньому не зупинився, і правильно зробив! Він молодець, що гопак танцював! Чом би й ні? Саша — чемпіон, збирається переходити в професіонали, йому треба себе показувати, щоб люди про нього чули. Якби він просто підняв руку, його б просто показали, і все. А так увесь світ запам’ятав його танець, запам’ятав Україну.
Євгеній говорить, що Олександру надходило багато пропозицій виїхати за кордон. На ці пропозиції він відповідав: «Поки сенсу не бачу. Виграю Олімпіаду, тоді буду щось думати».
— Наша команда ввійшла до історії світового боксу. Це єдина країна, яка виграла чотири «золота» й одне «срібло» на Чемпіонаті світу, тобто майже вся збірна. До цього три золотих медалі виборола Куба 1972 року. Не факт, що Саша виїде з України. Він такий патріот! Навіть чуприну собі козацьку зробив. Усьому світу довів, що Україна й українська школа боксу — найкращі!
