Нинi, коли в журналістському середовищі так популярні розмови про свободу слова чи її відсутність, про цензуру чи тиск на ЗМІ, не так уже багато виникає цікавих, змістовних дискусій про якісний бік української журналістики. А якщо такі дискусії й ведуться, то будуються вони, передусім, навколо західних стандартів, зарубіжних прикладів та досвіду. Ніби раніше, у часи тієї ж УРСР, журналістики й зовсім не було, а тільки — агітація і пропаганда. Хоч багато хто з медіа-експертів зміг би підтвердити, що і в радянський період, безсумнівно, існували журналістські школи. Наприклад, школи «Радянської України», «Сільських вістей», «Молодої гвардії». А для багатьох киян очевидним було існування могутньої школи «Прапора комунізму» — газети, назва якої тепер, звичайно, сприймається як екзотика. Минулого тижня у Києві зустрілися ті, хто в різні роки працював у цій газеті. Зустрілися для того, щоб відзначити 25-річчя від дня виходу у світ її першого номера. Що, погодьтеся, саме по собі безпрецедентне. Немає вже давно УРСР. «Прапор комунізму» припинив своє існування на самому початку 90-х (трансформувавшись у «Київський вісник»). А людей, які працювали в «Прапорі», як і раніше, тягне один до одного. Напевно, в цьому є якийсь секрет. У чому він полягає і в чому взагалі сила школи цього видання, кореспондент «Дня» запитав у колишніх працівників «Прапора».
Олег СИТНИК, головний редактор газети «Прапор комунізму»
— «Київський вісник» з 1978 по 1991 рр.: — До «Прапора комунізму» я прийшов iз «Вечірнього Києва» — не один, а ще з кількома працівниками. Звичайно, я взяв із собою не гірших працівників. Був серед них і мій учитель Петро Петрович Яценко, і другий мій наставник Павло Іванович Позняк, і ще ряд журналістів, які й склали фундамент нової газети. Найбільший тираж «Прапора комунізму» був 155 тисяч примірників. Ми вважали, що з такою назвою це — непоганий тираж. Чому у газети був успіх? Ми брали на роботу журналістів не «гучних», а, як правило, з багатотиражних газет київських підприємств. Тобто приходили люди, яки знали життя, які гартувались у київських трудових колективах, а у будь-якому колективі відбувається взаємозбагачення.
Успіху, мабуть, сприяла і творча обстановка. Ніколи ні головний редактор, ні його заступник, ні відповідальний секретар не переписували журналістські матеріали. Якщо їх бракували, то говорили, що треба доробити, і матеріали повертали. Люди вчились однин у одного. Було створено таку обстановку, що всі, від прибиральниці до головного редактора, працювали на газету. Будь-який працівник, журналіст будь-коли (крім виняткових випадків, коли йшла нарада), якщо головний редактор або його заступники були на місці, мав змогу зайти до них з робочих питань без усякої черги, без доповіді секретарки. Якщо секретарки намагалися когось зупиняти — їх попереджали. Якщо і надалі вони намагались зупиняти працівників редакції, які з робочих питань бажали зайти до редактора, то вони просто змушені були йти з колективу.
Що стосується кадрового забезпечення, слід згадати також наступне. Факультет журналістики на той час очолював відомий публіцист, письменник, професор Дмитро Михайлович Прилюк. Він, мені здається, був одним із найкращих організаторів навчального процесу на факультеті журналістики (нині — Київський інститут журналістики). І він залучав практикуючих редакторів: майбутні журналісти, починаючи з другого курсу, обов’язково проходили тривалу практику в газеті. У нашій газеті також існувало правило — тих студентів, що приходили до нас на практику, намагалися зараховувати на ставку, на півставки або на чверть. Зелена вулиця була проходженню студентських матеріалів. І для студентів це була школа номер один. Тих із випускників, хто відповідав вимогам редакції, брали в колектив.
Далі, повертаючись до досвіду Прилюка: він, за прикладом мистецьких вузів, організовував творчі майстерні на факультеті журналістики. Крім того, що я й інші редактори (наприклад, «Сільських вістей», «Радянської України») читали лекції на факультеті, ми також вели творчі майстерні. Ще Прилюк запрошував когось із головних редакторів очолювати приймальну комісію (я, наприклад, разів п’ять очолював приймальну комісію). Тобто ми знайомилися зі студентами факультету журналістики ще при їхньому вступі. Я особисто, будучи членом приймальної комісії, намагався не пропускати жодного вступу, я спостерігав за молодими журналістами. І ми ростили кадри, які потім складали честь не тільки газеті «Прапор комунізму» — «Київський вісник», а й нашій столичній журналістиці взагалі. До речі, саме в «Прапорі комунізму» — «Київському віснику» працювало найбільше заслужених журналістів України (порівняно з будь-якою з 16 республіканських газет).
Звичайно, зберігалися традиції ветеранів. Крім того, люди вчилися один у одного, підтримували один одного. Колектив був дуже дружний, дуже іронічний (один одного постійно під’юджували). Дуже цікаво проходили планерки (критикували, не дивлячись на посади). Це все йшло газеті на користь. І, мабуть, головне — це взаємозбагачення.
Тетяна КОНДРАТЕНКО, редактор дитячої газети «Я сам (а)»:
— Мені здається, що сила «Прапора» — в самих людях. Ми були молоді, дуже дружні та всі талановиті.
Кожен — від керівника до коректора — був дуже талановитим.
