З кожним місяцем жити ставало дедалі важче. Долар зростав.
Зростали ціни. Роботи не було. Свій диплом інженера Сеякін кинув на шафу.
Все, що у нього залишилося після розлучення з дружиною і дитиною, — це
спогади про «зону». Три роки стали в нагоді зовсім несподівано. Колись
скоєна крадіжка на виробництві закинула Сеякіна в середовище людей різних
професій і нахилів, які промишляли на «волі» аж ніяк не чесним промислом.
Сеякін зійшовся з ними і жив душа в душу, навчаючись різних премудростей
і хитрощів цього гатунку людей. Так, наприкінці свого ув’язнення, він уже
непогано розбирався в замках, відмичках і фомках. Знав, як до ладу зварити
«ширму», як «ламати» гроші і де найкраще відсиджуватися після злочину.
Але вся ця наука не надихала його на подвиги, лише обтяжливе знання — на
перший погляд, — але ж кажуть: що знаєш — за спиною не носити. У господарстві
все знадобиться.
Звільнення не принесло йому очікуваного відчуття радості,
і туга не відлягала від серця. У державі творилося таке, що дідько ногу
зламає! Прилаштуватися колишньому зеку не було, як кажуть, куди. Косі погляди
нових господарів життя відтинали Сеякіна від роботи, від грошей, від майбутнього.
На диплом інженера ніхто з «нових українців» уже не звертав уваги, крім
диплома, потрібні були ще й зв’язки в тому високому середовищі, де гроші
ще обертаються, де зарплату поки що платять готівкою, а не милом чи цукром.
Походивши по заводах і магазинах, зек вирішив стати на облік у центрі зайнятості,
бодай сімнадцять гривень даватимуть. Вийшла на розмову з ним і дружина:
плакала і просила грошей на дитину. Серце у Сеякіна було не залізне, і
він теж проплакав з дружиною вечір, і все-таки не пішов побачитися зі своїм
сином, аби знову не страждати даремно.
Ранком прийняв тверде рішення скоїти злочин і будь-що роздобути
грошей. Але йому пощастило немов у казці: йшов і побачив, як з машини випав
гаманець-портмоне. Машина помчала, а він підняв портмоне і знайшов там,
крім документів, ще й триста гривень! Сто він того ж дня відніс дружині,
а з двохсот почав старт у бізнесі. Задум його був простий: орендувати гараж
і відкрити підпільну школу виживання, навчати людей, котрі виявили таке
бажання, ремеслу відкривання замків — і навісних, і «англійських» — і водночас
точити відмички для добрих знайомих. Справа незаконна, але й така, що великих
прикрощів не наживеш.
Школу свою Юрій Сеякін планував раз на три місяці перебазовувати
в інше місце. Щоб не знайшли податкові інспектори. Простіше йому було б
взяти патент, але ув’язнення за крадіжку на п’ять років позбавляло його
права займатися підприємництвом! А як жити в такому разі? Без торгових
операцій сьогодні не нашкребеш навіть на щоденний хліб з картоплею. І хто
пише такі закони, щоб на п’ять років позбавляти людину своєю працею заробляти
на хліб насущний? Юрій дуже дивувався нелюдяній мудрості парламентаріїв,
такого він від народних обранців не чекав. «Ну подумай сам? Куди піде людина
після «зони»? Бути підприємцем йому не можна цілих п’ять років! Отже, гідної
копійки він не заробить, а дружина й діти що ж? Їсти ж хочуть! А через
злидні знову на злочин піде людина, від туги піде, від враженого самолюбства
піде! Ну там півроку, рік ще можна! А п’ять років так! Це куди ж? Адже
я відсидів? Відбув покарання? За що ж мене держава знову в «зону» штовхає?
Не з доброго життя я пішов красти, тут і провина пряма чиновника є, якщо
він влаштування системи налагодити не може. Та замість того, щоб я, як
повноправний член суспільства, заробляв своїм дітям на краще майбутнє,
мене навпаки штовхає система, підштовхує «товариш начальник» на злочин!
Отак гуманізм з демократією! Це куди ж мої діти підуть? По світу, з простягнутою
рукою? Та я перший проти такої держави і голосуватиму, руками й ногами,
даруйте мені, будь ласка! Адже нас таких не один мільйон! Обмежених у правах
своєю рідною незалежною державою. І ця стаття ще з радянських часів тягнеться!
От тобі маєш і спадщину комуністів! Так, я вам скажу, не піде!
Або от із паспортами — придумали брати гроші і за простий,
і за закордонний, та й які гроші! І що ж, це правильно? Та ця держава сама
мені повинна той паспорт на блюдечку принести й сказати: «Дорогий наш товаришу,
візьми, будь ласка, свій паспорт, хочеш простий, хочеш закордонний, хочеш,
їдь собі на чотири сторони по всьому світу, заробляй валюту і вези до свого
рідного царства-держави! І жодних грошей за ту послугу з боку держави я
платити не повинен! Вся вона, ця держава, за мій рахунок, за податки утримується,
а вже паспорт вона зобов’язана видати вчасно абсолютно безплатно! І жодної
копійки не брати, бо я вже й так за ті паспорти добряче відвалив.
Держава має вдячною бути, що я в ній живу і податок плачу,
а як всі надумаються виїхати, крім дідусів та бабусь, що тоді держава вдіє?
А здохне вона з голоду! От! Тому тут оббиралівка справжнісінька! Гребуть
гроші за паспорти, та за яким правом, запитую я їх прямо? А ні за яким!
Справжнісіньке злодійство і бандитизм з боку «товариша начальника». Я тобі
скажу, милий хлопче, що як був тридцять третій рік, у книжках же читав?
Так він і залишився! Заклинило у нас історію і ані з місця! Тридцять третій
— тридцять сьомий, тридцять третій — тридцять сьомий. І ані руш! У голові
у нас ні з місця, так усі передрейфили! І в дітей наших той страх. Я читав
про це багато чого і сам себе ловлю на тому підлому страху! Віриш, сорок
два роки скоро, а все ніби щойно починаєш прикидати, як жити, ось навели
на нас причину! Це ж причина! Але все ж несправедливо з паспортами і п’ятіркою
віджимною. Адже не виживемо ми, чуєте ви, обранці, помремо або революцію
вчинимо. Не даєте людині розпрямитися, тиснете, тиснете, скоро на вужів
перетворимося...»
І треба сказати, мрію свою Сеякін здійснив з лихвою і цілком
серйозно. Щоб отакі промови виголошувати, людина повинна щось їсти і пити.
Воно й зрозуміло, голодний тільки про шматок хліба й думає, де там йому
до паспортів. А от що п’ять років позбавлена людина пристойного заробітку
— тут місце для роботи законотворців, не ті часи, навіщо людину п’ять років
за зябра тримати? Нехай пливе, глибину шукає!
Сьогодні у Сеякіна свій гараж на околиці міста, в якому
тихо навчаються «добрі люди» науці відмикання всіляких запірних пристроїв.
За час занять вчитель бере долар плати, але вже навчає на совість. Кращі
учні несуть з собою набір відмичок, як-то кажуть, на всі випадки життя.
І роз’їжджаються учні Сеякіна по білому світу шукати кращої долі, і не
всі вони стануть обов’язково красти, експропріювати абощо, а в основному
навчаються про всяк випадок абсолютно різні люди на той останній випадок,
коли, як кажуть самі, дійдуть «до ручки».
«Часи непередбачувані, що завтра буде — один Аллах знає,
а так професія є: добрій людині за плату завжди замок відімкнеш. А якщо
раптом знову комуністи до влади прийдуть? Тоді тільки крадіжкою і прогодуєшся,
адже давити почнуть всіх спекулянтів, експропріювати почнуть! Я такого
життя не хочу ні собі, ні дітям. А от навчуся і буду незалежна людина.
Набір відмичок і пристосувань важить усього три кіло! За пазухою понесеш»,
— розсудливо мислить тридцятирічний татарин, також, до речі, інженер з
меліорації...
У рядок сидять за столом дванадцять учнів Сеякіна, ще двоє
хворіють, черговий випуск. Серед них лише троє підлітків! Інші — люди,
які пожили і всього побачили, навіть колишній вчитель, є й моряк далекого
плавання. Є кухар, будівельник, вчений! І лікар без диплома, позбавлений
права практики за аборт. Всі вони старанно орудують відмичками, перед кожним
замок. Тут же троє імітаційних дверей із замками по всьому периметру. Вчися
скільки завгодно, тільки плати! Народ трапляється винахідливий, самі удосконалюють
ремесло, вносять рацпропозиції. «Прямо як у добрі старі часи, будь вони
кляті!», — сміється Сеякін і киває учневі, котрий відімкнув замок за короткий
час: «Рекорд!»
І вчитель тисне руку учневі, сорокарічному товстуну з худою
шиєю і з короткими руками, пітними від напруження. Йде навчання, фотографуватися
зі своїми орлами вчитель навідріз відмовився, реклама йому ні до чого.
Добрі люди самі знають «дорогу до храму», за висловом одного з учнів. «А
як же податки, держава, паспортна система, система прописки, яка також
тебе не влаштовує? А свобода володіння зброєю? Адже ти й тут за права всіх
принижених і ображених? Дав би теж?»
«А пішли вони всі знаєш куди? Держава! Каральна система!
Як вона мені, так я їй! Кесарю кесареве, я не віддаю сповна. Щоправда,
недавно у фонд милосердя якийсь перерахував небагато грошенят, не знаю,
до кого потрапили, до старих чи чинуш? У церкві на храм подаю і жебраком
також, поважаю їх, попів і жебраків, божі люди, не те що ми!»
«А як же ось це навчання, адже багато хто піде на діло,
почне грабувати?»
«А ось цьому я їх не вчу. Тут принцип карате. Навчаю, але
куди застосують, це справа їхньої совісті. Каратисти також різні бувають.
Один слабшого не образить, а інший лупцює всіх підряд. Ясно?»
Авжеж, ясно, дорогий товаришу. Ще б пак не ясно. Езоповою
мовою ми давно навчені говорити.
Цілу годину промучився я зі своїм замком найпростішої конструкції,
за що й заплатив долар, але замок не відімкнув. Це була умова, щоб годину
я прозаймався з усіма, а вже потім — право на публікацію секрету про «школу
Сеякіна».
«Навичок у тебе ще немає, а так пальці нічого — міцні,
музичні. Відмичка — це смичок, а замок — скрипка. От і повинен грати, поки
мелодія не вийде! Але це вже вищий пілотаж. А до нього дорости треба!»
— сказав мені вчитель по секрету від усіх. «Ти тільки багато не цвірінькай.
Місцевість загалом подай і прізвище зміни. У мене тут свої принципи, хоч
я людина й не місцева. Заходь, якщо не переїдемо, тільки здається мені,
що перебиратися скоро доведеться. Бачив, який бюджет прийняли? Кажуть,
скоро сатрапи рейди по гаражах робитимуть, майстерні шукатимуть різні і
цехи підпільні. Середньовіччя, що й казати. Але ти напиши, як я говорив,
не соромся, на правду тепер цензури немає!»
Ми розлучилися на ноті високого загальнолюдського значення.
Важкі ворота гаража закрилися, і всередині щось солідно клацнуло — добрячий
замок власної конструкції. Я опинився на околичній вулиці, поруч з річкою.
Пітьма була єгипетська, хоч в око стрель. Вибираючи напрямок, я відмітив,
що мій портфель неабияк поважчав, не розуміючи в чому річ, я став вибиратися
на світло, що робив хвилин із п’ятнадцять. «Бомбу вони, чи що, туди поклали»,
— думав я і боязко ніс незнайомий тягар. Яким же було моє здивування, коли
з великою обережністю відкрив портфель і побачив у каламутному світлі ліхтаря
той самий замок, який я так і не зміг відімкнути, а поряд, у брезентовій
сумці, набір відмичок, числом близько трьох десятків! Тут же була й записка:
«На пам’ять». Ні наступного дня, ні потім я не ходив до того гаража і не
шукав Сеякіна. Я точно знав, що тієї ж ночі він зі своїми учнями переїхав
на нове місце, — а яке, один Бог відає!
Джанкой — Красноперекопськ
