Що спільного у Будинку офіцерів у Києві, Національного музею історії України, Ташкентського абразивного заводу, Фархадської ГЕС, готелю «Україна» в Луганську? Виявляється, їх проектував один архітектор — Йосип Каракіс. Сама з подивом зізналася, що експериментальна школа №5 у рідному Донецьку теж створена за його проектом. Узагалі, важлива сторінка біографії Каракіса — проектування шкіл. Навряд чи можливо порахувати, скільки їх побудовано за його кресленнями: загальноосвітніх, спеціалізованих, експериментальних. До речі, Олег Юнаков, який взявся систематизувати інформацію про прадіда, теж вчився у школі, побудованій за його проектом, — столичній №24.
Колосальна кількість інформації про роботи архітектора, доповненої унікальними архівними матеріалами, зібрана в книзі «Архитектор Иосип Каракис», підготовленій Олегом. Вона видана наприкінці минулого року в Америці й надрукована в Україні. Сам Олег Юнаков давно живе в Нью-Йорку, його професія — архітектор інформаційних систем, і він давно цікавиться київською архітектурою. Його дослідження, присвячене Йосипу Каракісу, тривало більш як п’ять років і ще продовжується. «День» розпитав Олега Юнакова про відкриття, архітектурні й особисті, зроблені під час цієї роботи.
У ТАШКЕНТІ ЗНАЙШОВ МОГИЛУ ПРАПРАДІДА
— Олегу, роботи Йосипа Каракіса, окрім різних міст України, є в узбецькому Бекабаді, Ташкенті, в Кишиневі. У яких містах побували, працюючи над книжкою?
— Я відвідав низку об’єктів у Києві, серед яких — колишня Художня школа, нині Національний музей історії України. Відвідавши музей 2012 року, я був уражений, окрім архітектурних особливостей фасаду, трьома фактами. Перший — ніхто зі службовців солідного віку не знав імені автора проекту будівлі. Щоправда, одна з них сказала, що начебто будинок зводився як художня школа. Другий — велика кількість освітлення в залах музею, спочатку призначених для класів малювання. Навіть при закритих шторах і за відсутності прозорого даху (була зроблена в початковому варіанті будівлі, а через роки змінена. — Авт.) відчувається, що інтер’єр призначений для роботи з денним світлом. Третій — незабутня панорама з вікон музею.
Центральний будинок офіцерів Збройних сил України, або просто Будинок офіцерів, на вулиці Грушевського, 30/1. З інтернету дізнаємося, що будівля у стилі неоампір зводилась у 1914—1918 роках за проектом Василя Кричевського і Володимира Пещанського, спочатку там мала розташовуватися льотна школа прапорщиків. У 1928 році вирішили добудувати споруду для Будинку Червоної Армії і Флоту. Ці роботи тривали під керівництвом Йосипа Каракіса і завершилися 1931-го. Зараз у будівлі проводять меморіальні заходи, концерти, вистави, тут працюють гуртки, а з 1995 року в частині приміщення діє Національний військово-історичний музей України.
У Будинку офіцерів у Києві з цікавістю оглянув вестибюль Національного воєнно-історичного музею України, партер Великого концертного залу Будинку офіцерів, привітні працівники бібліотеки Будинку офіцерів пустили мене і в зали-сховища. У ресторані «Динамо» я був розчарований тим, що інтер’єри втрачені. Окрім Києва я побував у Вінниці, де зміг особисто переконатися, що на Меморіалі слави в парку імені Козицького є ім’я брата Йосипа Каракіса.
Відвідав також Ташкент, де привітний директор школи №110 пропустила всередину будівлі. Цю школу побудували після землетрусу 1966 року за проектом Йосипа Каракіса, а мікрорайон назвали Українським. В наші дні ця школа вважається однією з найпрестижніших у Ташкенті і стоїть у самому центрі міста, поблизу скверу Аміра Темура. Узагалі, Узбекистан виявився шикарною країною, яка дуже мені сподобалася.
Під час своєї роботи я також знаходив людей, які були знайомі з Йосипом Каракісом. Примітна зустріч з Михайлом Буділовським у Чикаго, який підписав «Лист 13» на захист Каракіса, коли того звинуватили в космополітизмі, зустріч у Торонто з Олександром Рапопортом, який вчився й працював з Каракісом, листування з Олександром Кияновським у Кельні, який брав участь у реконструкції Будинку офіцерів в Енгельсі. Деякі з тих, кого я знайшов і у кого встиг отримати дані про Йосипа Каракіса, вже, на жаль, не з нами — це Арон Блайвас і Григорій Калюжнер, з якими спілкувався в Нью-Йорку, Павло Вігдергауз, з яким листувався в Донецьку.
Навіть чимало співробітників Національного музею історії України, що на фото (адреса — вулиця Володимирська, 2), не знають, що з самого початку будівля, зведена 1937 року, призначалася для першої в УРСР художньої школи. Музей «вселили» сюди 1944-го. Коли Олег Юнаков відвідував музей 2012 року, його вразила велика кількість освітлення в залах, спочатку призначених для класів малювання. «Навіть при закритих шторах і відсутності прозорого даху (був зроблений у початковому варіанті будівлі, а через роки змінений. — Авт.) відчувається, що інтер’єр призначений для роботи з денним світлом», — зазначає правнук архітектора. Між іншим, сама школа, коли будівлю зайняв музей, переїхала в інше приміщення, теж побудоване за проектом Каракіса.
— Яке відкриття під час створення книжки вразило найбільше?
— Під час роботи над книжкою була низка цікавих відкриттів. Наприклад, у Ташкенті я дуже хотів розшукати могилу батька Йосипа Каракіса. Я знав, що він був похований десь у Ташкенті або Бекабаді (у той час кишлак Хілково, надалі — місто Беговат) 1943 року, була фотографія пам’ятника того ж року. І ще був малюнок 1966 року, коли Йосип Каракіс їздив до Узбецької РСР будувати школу після ташкентського землетрусу 26 квітня 1966 року. Усе. Виконавши невелику підготовчу роботу, я вибрав три можливі кладовища, де він міг бути похований, і розподілив їх за передбачуваною мною ймовірністю від більшого до меншого.
Першим кладовищем було нині недіюче Боткінське єврейське кладовище на окремій ділянці території ташкентського Міськкладовища №1. На це кладовище я потрапив уранці, до денної спеки, й коли відносно швидко розшукав єврейську частину, побачив досить смутний, повністю занедбаний цвинтар. Ходячи між могил, я подеколи наступав на надгробки й тішив себе думкою, що душі похованих повинні мене вибачити, оскільки роблю я це не як акт наруги, та й ходжу там суто заради благородної справи. Частина кладовища заросла чагарником, інша була спалена, й майже всі могили були поламані. За півгодини я не зміг знайти могилу й пішов до огорожі кладовища під дерева, де, як дізнався раніше, приватна медична клініка забрала собі шматок некрополя й, знищивши могили, використовувала його для своїх потреб. І тут у чагарниках дерев я побачив схожий силует могили, вкритий землею й пилом. Я знайшов! Як виявилося, з усіх можливих форм могили ця триярусна горизонтальна форма з вибитими в камені написами виявилася найстійкішою. Скрізь, де були стоячі горизонтально плити, вони були або поламані навпіл, або з виламаними табличками.
Інше знаменне відкриття — я дізнався, що у дружини Йосипа Каракіса прапрапрадід виявився відомим рабином Рафаелем з Бершаді. А чоловік дочки рабина Рафаеля з Бершаді — Яків Вортман — після вигнання 1813 року євреїв з Босівки (село в Черкаській області. — Авт.) заснував нове містечко Тернівка, де згодом і народилася майбутня дружина Йосипа Каракіса. Могила Рафаеля з Бершаді збереглася й до цього дня на кладовищі в Таращі Київської області, до неї їздять паломники.
Станція метро «Арсенальна» буквально оточена будівлями за проектами Йосипа Каракіса. Це і згаданий Будинок офіцерів, і, наприклад, великий житловий будинок на вулиці Івана Мазепи, 3 (раніше — вулиця Січневого повстання), що на знімку. Вже у цьому проекті, реалізованому в 1930-ті роки, проявився зв’язок між будівлею і навколишнім середовищем, характерний для робіт архітектора. «У будинках №3 та №5 по вулиці Січневого повстання автору вдалося втілити ідею ансамблевої забудови місцевості з урахуванням особливостей рельєфу і навколишнього середовища, — стверджує Олег Юнаков. — Сам Йосип Каракіс зазначив у опублікованій 1937 року статті під назвою «Жилий квартал над Дніпром», що будинки сприймаються у вигляді єдиного мальовничого силуету на тлі зелені, який не має самодостатнього характеру і вписується у пейзаж як його складова частина».
«ЖОДЕН З ПРОЕКТІВ КАРАКІСА НЕ ЗБЕРІГСЯ В ПЕРВИННОМУ ВИГЛЯДІ»
— Тисячі українських шкіл побудовані за проектами Йосипа Каракіса. Які навчальні заклади в цьому ряду виділите ви?
— Точна кількість шкіл, побудованих за проектами, які архітектор розробив сам або разом із співробітниками його майстерні, поки не відома. Йосип Каракіс проектував і будував школи вже в 1930-ті, але найбільша кількість припала на 1953—1963 роки. Під час роботи з архівними матеріалами вдалося встановити, що лише за ці десять років за типовими проектами Каракіса побудували понад 4350 шкільних будівель. Але проектував школи він аж до 1975 року, до цього часу його відділ розробив понад 40 типових проектів шкіл.
Мене зацікавила Перша київська музична школа-десятирічка, що нині не збереглася, а стояла в Музичному провулку, на сьогодні теж втраченому. Примітно, що 1936 року в «Архітектурній газеті» будівля школи згадувалася нарівні з монументальними будівлями архітекторів Йосипа Лангбарда й Івана Фоміна як одна з опорних точок в архітектурному ансамблі нового Києва.
Цікавою є доля будівництва першої експериментальної художньої спецшколи для обдарованих дітей, де нині розмістився Національний музей історії України. Початкова будівля школи перед спорудженням чотири рази міняла своє розташування, поки не опинилася там, де зараз. До речі, сама школа, коли будівлю зайняв музей, переїхала в інше приміщення, теж побудоване за проектом Каракіса. Примітно, що за знайденими документами лише цей типовий проект був повторений 3000 разів, у самому Києві є 26 шкіл, побудованих за ним.
— Олегу, а яка будівля, спроектована Йосипом Каракісом, найулюбленіша для вас?
— Якщо ви запитуєте про спроектовану, отже, не обов’язково говорити про реалізовану. Мені дуже подобається студентська робота-проект будівлі універмагу, яку я знайшов у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Це єдина студентська робота Каракіса, яку я бачив.
Якщо трохи пройти вниз від «Арсенальної», побачимо колишній ресторан «Динамо» на вулиці Грушевського, 3. Будівля у стилі конструктивізму зведена у 1932—1934 роках Йосипом Каракісом за участю Павла Савича як складова спорткомплексу «Динамо». Довгий час у цьому ресторані зустрічалася київська еліта, тут проводилися урядові бенкети, як читаємо у відкритих джерелах. У 1930-х роках сталася надзвичайна подія, про яку в одному інтерв’ю згадує і Олег Юнаков: після чергового бенкету за участю військового начальства у головній залі обвалилася стеля. Ймовірно, причиною стали зміни у конструкції перекриття, зроблені всупереч рекомендаціям архітекторів, які проектували будівлю. У ту саму ніч Йосипа Каракіса заарештували, але незабаром відпустили — допомогли доповідна записка архітектора, де він звертав увагу на зміни у конструкції, проти яких виступав, і підтримка командувача Київського військового округу Йони Якіра. У 1990-х роках у будівлі ресторану відкрили нічний клуб Dinamo Lux, його інтер’єр значно змінився. З інтернету дізнаємося, що 2007 року були спроби знести будівлю, але цього не сталося. Зрештою провели чергову реконструкцію, і нині тут діють розважальний комплекс D’Lux і ресторан The Park.
У дитинстві мені дуже подобався будиночок на Русанівських садах, спроектований і побудований особисто архітектором. Там ми інколи відпочивали, нині він не зберігся. Причому будиночок подобався більше не зовнішнім виглядом, а функціональністю — затишна тераса на першому поверсі з каміном, кухня з льохом, дві кімнати на другому поверсі з балконом, лавка з уритим баком, де було зроблено ставок з рибками біля тінистої верби.
Ще мені подобається будівля ресторану «Динамо». Узагалі, після роботи над книжкою, коли дізнався трагічні деталі про різні проекти, багато з них стали мені ближчими. Прикро, що майже жоден з проектів Йосипа Каракіса не зберігся в первинному вигляді, як був задуманий автором.
КОЛИ БУДИНОК — ЧАСТИНА ЛАНДШАФТУ
— В якому стані перебуває архів Йосипа Каракіса?
— Багато документів і робіт збереглися у його дочки Ірми Каракіс. Щоправда, вони не були якось особливо впорядковані або відсортовані, але зберігалися акуратно. При роботі над книгою доводилося все вивчати й вибирати, до чого належить той чи інший ескіз. Ірма Каракіс неабияк цьому сприяла. Дуже допомогло те, що багато робіт було підписано автором, це значно полегшувало ідентифікацію того чи іншого об’єкта. Проте деякі роботи досі не ідентифіковані. Майже всі документи пройшли фотофіксацію, і значна їх частина увійшла до книжки.
Крім того, що збереглося в сімейному архіві, у київських архівах є особисті справи будівничого у відділі кадрів Київського національного університету будівництва та архітектури. Збереглися документи НДІ теорії та історії архітектури і містобудування, особиста справа у Спілці архітекторів, проекти реконструкції будівель у Державному архіві міста Києва. Збереглися деякі роботи й листи зі згадуванням Каракіса в ЦДАМЛМ, фотографії будівель у Центральному державному кінофотофоноархіві імені Г. Пшеничного, деякі роботи Йосипа Каракіса було подаровано різним архітекторам.
Обкладинка книги. Архітектор Йосип Каракіс
— Для Йосипа Каракіса був важливий зв’язок між проектованою будівлею й середовищем, у якому вона міститься. Це досягло піку в найпізніших проектах, які так і не були втілені в життя. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в них будівлі схожі на довколишню природу. Подібні ідеї втілювалися потім ким-небудь? Наскільки вони актуальні зараз?
— Зв’язок між проектованою будівлею й середовищем виникав і в ранніх роботах архітектора, наприклад, у проекті середини 1930-х років двох кварталів по вулиці Січневого повстання (нині вулиця Івана Мазепи) №3 і 5, автор уже втілив ідею ансамблевої забудови місцевості з урахуванням особливостей рельєфу й довкілля. Сам Йосип Каракіс зазначив в опублікованій 1937 року статті під назвою «Житловий квартал над Дніпром», що будинки сприймаються у вигляді єдиного живописного силуету на тлі зелені, який не має самодостатнього характеру й вписується в пейзаж як його складова частина. Проте в останніх роботах, у 1970-ті роки, фасади будівель почали ще більше гармонувати з природою. На жаль, пізні проекти так і залишилися нереалізованими.
З приводу втілення ідей, схожих з пізнім періодом творчості Каракіса, існує ціла наука під назвою аркологія, топонім-гібрид із двох слів — архітектура і екологія. У ній пріоритет за врахуванням екологічних чинників при створенні місця існування людини.
У пізніх проектах архітектора, окрім зв’язку з природою, також є поєднання різних сфер послуг в одній будівлі. У 1975-1976 роках Йосиф Каракіс брав участь у Всесоюзному конкурсі з проектування житла під назвою «Батиєва гора». У цей час архітектор розробив сходоподібні будинки з лоджіями, зблоковані будинки, будинки пірамідального типу, будинки з відкритими терасами-переходами, будинки терасного типу.
Щодо втілення ідей у натурі можна назвати проект італійського архітектора Паоло Солері під назвою Аркозанті, теж розроблений у 1970-х роках, реалізація якого триває досі. На пострадянському просторі можна відзначити нереалізований проект британського архітектора Нормана Фостера «Кришталевий острів».
Могила Юлія Каракіса, батька архітектора, яку Олег Юнаков знайшов у Ташкенті. Фото Олега Юнакова
Актуальність такого підходу, на мій погляд, є. Вважаю, що з розвитком нових технологій ми частіше спостерігатимемо спроби синтезу природи й архітектури, з’являтимуться так звані «розумні будинки», які не лише нададуть додаткового комфорту в організації простору, а й використовуватимуть екологічно чисті джерела енергії.
— У Нью-Йорку, де тривалий час живете, чи бачили ви будівлі, схожі на ті, що проектував ваш прадід?
— Дещо складне питання, оскільки я сприймаю будівлю не тільки як вид фасаду, але й як організацію простору, що включає й інтер’єр. Схожість такого штибу знайти важко. Однак якщо судити суто за зовнішнім виглядом, то один із проектів Йосипа Каракіса — точковий будинок баштового типу для забудови Батиєвої гори, в якому лоджії розташовано по контуру фасаду — можна порівняти за загальними формами з проектом «Марина Сіті», побудованим у Чикаго 1964 року архітектором Бертрандом Голдбергом.
Примітне порівняння роботи Йосипа Каракіса з проектом іншого американського архітектора помітив 2013 року архітектор Борис Єрофалов. Щоб випадково не перекрутити, процитую його книгу «Архитектурный атлас Киева»: «Здание ресторана с высоким атриумом и плоскостями в стилистике Баухауса поставлено на крутом киевском склоне на территории стадиона «Динамо». В некотором роде оно является парафразом знаменитого «Дома над водопадом» Ф. Л. Райта. Действительно, И. Ю. Каракис, в те годы сотрудник Военпроекта, признавался в искреннем почитании творчества Райта. Однако райтовский Дом был построен на год позже каракисовского “Динамо”».
— Наскільки добре знають особистість і роботу архітектора в Україні та світі?
— Під час вивчення матеріалу для книги я дізнався, що до архітектора приїжджали з Німеччини, Фінляндії, Чехословаччини, де його та його роботи добре знали.
Як я прочитав у спогадах Діни Герцрікен, що побачили світ 2013 року, перед самим кінцем радянської влади Йосипу Каракісу зателефонували із Чехословаччини й запитали, чи можна побудувати будинок за його проектом. Він дозволив, йому навіть заплатили невеликі гроші, і архітектор був щасливий, що будівлю було побудовано такою, якою було задумано.
Учні Йосипа Каракіса роз’їхалися по всіх усюдах і продовжують його пам’ятати, позитивно про нього відгукуватися. У Київському національному університеті будівництва та архітектури щороку в лютому-березні в рамках лекцій з української архітектурі та мистецтва ХХ століття архітектор Т. Ладан розповідає про творчість архітектора Каракіса. Проекти Йосипа Каракіса виставлялися в Києві на груповій виставці архітектурних об’єктів Києва 1960-х років під назвою «Надбудова», що проходила в лютому 2015 року.
Творчість зодчого виявилася цікавою і в контексті екскурсій Києвом. Зокрема, Галина Танай звернулася з проханням використовувати матеріали книги для розробки екскурсії, а в академіка Євгена Рейцена народилася думка підготувати маршрут об’єктами Йосипа Каракіса як складову його курсу «Основи туризмознавства».
«ПІД ЧАС РОБОТИ НАД КНИЖКОЮ ВИВЧЕНО ПОНАД 650 ДЖЕРЕЛ»
— Ірма Каракіс, яка також стала редактором книжки, — архітектор. Ця спадкоємність за родом занять якось продовжилася у вашій сім’ї?
— Фактично можна сказати, що так, але практично, звичайно, ні. Обидві мої вищі освіти комп’ютерні, й я пройшов через посади консультанта, старшого консультанта, головного консультанта до архітектора. Але це IT-архітектор, який займається побудовою комп’ютерних систем, проектування будівель це не стосується. Хіба що спільне в обох професіях те, що вони пов’язані з плануванням і проектуванням, тільки «класичний» архітектор працює з будівлями, а ІТ-архітектор — із технологічними стратегіями і їхньою реалізацією.
— Ви згадували, що поява книжки «Архитектор Иосиф Каракис» — лише перший етап. Що плануєте далі?
— Книжка, що вийшла, починається вступом із словами: «Ця книжка не претендує на глибокий професійний аналіз творчості Йосипа Юлієвича Каракіса, його спадщина ще чекає своїх дослідників». Це не пустопорожня фраза, мета якої — спроба убезпечити автора тексту, а квінтесенція всієї книжки. Книжка зроблена як спроба зібрати й упорядкувати матеріал про Йосипа Каракіса, щоб він став доступним дослідникам його творчості. Вважаю, що настільки детальну роботу могли здійснити лише ті, у кого був доступ до родинного архіву. Крім того, я вважав обов’язковим зробити інформацію з нього доступною більшій кількості людей. І, звісно, було терпіння, щоб усе це відсортувати й упорядкувати, вивчити понад 650 джерел у бібліотеках, знайти максимальну кількість людей, знайомих з архітектором.
Наступний етап передбачає збирання додаткової інформації з теми, виправлення неточностей, якщо такі знайдуться. У разі знаходження близько чверті нового матеріалу, років через сім або десять, може бути друге видання. Окрім цього, важливою є доступність матеріалу англійською мовою, що теж передбачається. Формат книжки в англійському перекладі я планую трохи інший, без вступних статей і списку публікацій, з меншою кількістю додатків, щоб у ній залишилося лише найголовніше. Але щоб одночасно вона була з оновленим змістом, оскільки хочу зробити паузу між виходами видань, під час якої можливе знаходження нового матеріалу. Хочеться сподіватися, що перше видання допоможе знайти нових людей, знайомих з архітектором або таких, хто знав щось, що не увійшло до книжки. І, прочитавши видання, ці люди зв’яжуться зі мною й допоможуть доповнити картину минулих днів.
