Двома проектами з яскраво, часом навіть агресивно вираженою соціальною спрямованістю ознаменувалося виставкове життя Києва минулими вихідними. Виставкою фотографій «Заручники» Галерея «РА» продовжила свої «Соціальні проекції». Нинішню експозицію, яку супроводжував перформенс Олени Ковиліної «По той бік насолоди», на цей раз було присвячено проблемі абортів. У той же час в Українському домі, у Великому виставковому залі відкрилася експозиція фоторобіт Олександра Глядєлова «У пошуках втраченого».
Серія Віктора Суворова «Заручники» — репортажні фотографії з пологових будинків і гінекологічних кабінетів — побудована на простих прийомах. З одного боку — радість материнства, з іншого — жахи передчасного припинення вагітності. Олена Ковиліна у своїй акції використала більш жорсткі прийоми. Почавши зі стояння босоніж на битому склі, художниця з зав'язаними очима, з повною жменею червоної ікри, навпомацки знаходила в публіці, що розбігається, чоловіків і намагалася їх нагодувати з рук. Вистава закінчилася на вулиці, коли черговому приголомшеному перехожому дісталася неабияка порція страшнуватого делікатесу. Щось подібне, до речі, автору цих рядків довелося спостерігати півроку тому в московській галереї «Ріджіна» — тільки там інша «осліплена» художниця обдаровувала сильну стать пучками власного волосся і порціями парфумів «Опіум».
З виконанням теми у «РА» можна сперечатися, однаково як і з самою темою. Зараз найбільш активну кампанію боротьби з абортами проводить католицька церква, керуючись прийнятим у новітні часи догматом про неприпустимість статевих зв'язків поза шлюбом. До речі, з тих же міркувань католики завзято борються і проти засобів запобігання при сексуальних контактах, що вже віддає абсурдом і навіть нелюдяністю. Ущербність будь-якої догми у тому, що її, зважаючи на всю продуманість і мудрість її авторів, ледве чи можна прикласти до реального життя.
Так, наприклад, набагато менше ретельності виявляє західна церква щодо тих дітей, від яких батьки позбуваються вже після народження — викидаючи новонароджених на смітники, залишаючи їх на вокзалах або, в кращому випадку, відмовляючись від них відразу після пологів прямо у лікарнях. Саме долям таких ізгоїв присвячена нова виставка Олександра Глядєлова в Українському домі. Це свого роду звіт про життя бездомної дітвори. Ситуації та образи іноді просто нестерпні. Глядєлов не б'є на жалість і не констатує факт — у його роботах є насамперед сильна художня якість, котра спонукає до співпереживання набагато сильніше за найбільш пафосну публіцистику. Альтернатива на сьогодні тільки одна, і Глядєлов відображає її — дитячі будинки сімейного типу. Саме ті сім'ї, котрі у наших умовах пішли на небувалий вчинок — погодилися прийняти у себе вуличних дітей — можуть врятувати, без перебільшення, Україну від здичавіння. Адже саме у ставленні до викинутих на узбіччя, найбільш незахищених і перевіряється здоров'я нації.
Поки що, здається, нація тяжко хвора на байдужість. Але все ж деякі обнадійливі ознаки є, й обидві виставки так чи інакше свідчать про те.
