Вчора до Львова прибула офіційна делегація Мангістауської області Казахстану на чолі з акімом (губернатором) області К.Є. Кушербаєвим. Візит гостей, а це 150 жителів області — політики, бізнесмени, діячі культури, серед яких є і представники української діаспори, триватиме три дні. Відбувся візит з ініціативи Казахстану.
А зовсім недавно у творчому відрядженні в Республіці Казахстан побували львів’яни — голова Шевченківського комітету поет Роман Лубківський та президент видавничого підприємства «Світло й Тінь» фотомитець Василь Пилип’юк. Поїздка відбулася на запрошення посла Казахстану в Україні Амангельди Жумабаєва. Адже нині в Україні триває Рік республіки Казахстан.
— ... Два роки тому, 22-го травня 2005-го, ми піднімалися до Шевченкової могили в Каневі разом з недавно призначеним Послом Республіки Казахстан в Україні п. Амангельди Жумабаєвим, — розповідає Роман Лубківський. — Посол помітно хвилювався: він уперше в своєму житті був свідком вияву такої шани та любові до національного пророка. Хоча треба сказати, — Шевченко сприймається казахським народом як рідна людина, «акин Тарази», і шана до нього переходить від покоління до покоління. Ось тоді і зайшла мова про подорож. Однак побувати в Казахстані довелося лише зараз.
Особисто мені Казахстан був цікавий не лише з точки зору асоціацій минулого. Я знав, що сьогодні казахстанське суспільство етнічно й мовно є дуже різнорідне, однак чув і про те, що воно прийшло до загального консенсусу: активно будувати нову незалежну державу на могутніх підвалинах давньої казахської культури як національно цілісної. Та тільки в Казахстані зрозумів, що така мозаїчна картина «тримається» не на патріотичній риториці чи совкових ідеологемах, а на мудрій політичній стратегії, високій культурі впровадження державницьких пріоритетів у щоденне буття.
— Як би ви оцінили внутрішньополітичний тонус країни? Чим він відрізняється від російського, білоруського та нашого?
— Відповім щиро: на початку подорожі я трохи побоювався, що побачу щось на зразок Білорусії, де все радянське законсервовано, все в минулому, де скрізь домінує архаїчна атмосфера. Частково це так і є, але зримо відчувається вихід країни на новий політичний простір. Це — простір багатовекторності. Президент Нурсултан Назарбаєв декларує орієнтацію своєї країни не лише на Азію, що було б цілком природнім. Він хоче, щоб його держава, зреалізувавши історичне право Незалежності, використала всі можливості діалогу практично з цілим світом. Наведу лише один, однак дуже красномовний факт: за оцінками Всесвітнього банку, республіка входить в двадцятку держав, найбільш привабливих для капіталовкладень.
Хотів би зупинитеся ще й на такому важливому аспекті — і Казахстан, і сама Астана дають приклад того, як має жити й розвиватися країна, в якій мешкають люди різних національностей, і зокрема тих, що не можуть чи не зуміли спілкуватися мовою титульної нації. Існує асамблея народів Казахстану, яка керується своєю, я сказав би, моральною конституцією. Усі народи Казахстану можуть задовольняти свої національні потреби. З іншого боку, влада створила такі умови, коли нетолерантне ставлення до казахів дістає гостру відсіч. Неможливо навіть уявити, щоб у парламенті хтось зневажливо ставився до автохтонного народу, його традицій, мови, культури. Або щоб створювали якусь «партію», котра б тяжіла до свого «центру» поза територією власної держави.
Як заявив президент Нурсултан Назарбаєв у розмові з представниками ЗМІ навесні цього року (я уважно простудіював її в газеті Central Azia Monitop від 13 квітня «дорогою» з Києва до Алмати), — «в Конституції є стаття про те, що закони, котрі приймаються в Казахстані, не мають сили, якщо порушують міжнаціональну згоду».
«Казахи в Казахстані — державотворча нація, котра відповідає за всіх, хто живе в цій країні... Ми повинні бути стриманими й терпимими один до одного. Всі інші етноси не повинні забувати, як казахи гостинно прийняли їх, особливо депортованих...»
Щодо державної мови, то всі чиновники тут розуміють, що питання впровадження діловодства державною мовою передбачають знання казахської саме держслужбовцями. Так, для цього потрібен час. І тому діловодство державною мовою вирішено проваджувати поступово — до 2010 року. Уряду дано спеціальне доручення виділяти кошти на безплатне навчання державної мови держчиновниками, на створення відповідних методик та підручників.
І як приклад вирішення «мовної проблематики» (у нас вона створена штучно, бо держава свого часу не продемонструвала політичної волі!): «Ми нікого не звинувачуємо в незнанні державної мови. Кожного громадянина захищають наша Конституція та закони. Але, з другого боку, державна мова не повинна залишатися мовою однієї нації, до її знання повинні прямувати всі казахстанці. Я вдячний тим молодим хлопцям і дівчатам, студентам і школярам, котрі нині краще, аніж багато хто з казахів, висловлюються казахською мовою. Я заохочую і підтримую телекомпанії, які приймають дикторами цих дівчат та юнаків. Я дав команду, щоб таких молодих людей приймали на державну службу на всіх рівнях, в регіонах, в акиматах міст і областей. Це і є заохочення.»
Моїми співрозмовниками ставали дуже різні люди — від віце-міністра культури та інформації Казахстану Ершана Бабабкумарова до акима (керівника) Тупкарганського району (м.Форт Шевченка) Балабая Чельпекова, що були з покоління моїх синів. Окрім рідної казахської, вони досконало володіють російською, англійською, а дехто і арабською та турецькою! Нічого дивного, арабський правопис повертає країну в природний історично-культурний контекст, зрозумілий і перспективний для казахів. У тій же бесіді Назарбаєв підкреслює: «Звичайно, найкраще було б створити Союз середньоазіатських держав, куди я включаю Казахстан і Середню Азію. Нам сам Бог велів об’єднуватися: 55 мільйонів населення, немає мовних бар’єрів, взаємодоповнювані економіки, перебуваємо на одному просторі, є транспортні зв’язки, енергетичні...»
Та нехай «діючі» політики сушать собі голову, чи буде могутнє утворення альтернативою СНД або її заміною. Але й мені, «політикові у відставці» зрозуміло, що Казахстан вирушає у велике плавання не під чужим, а під своїм державним прапором, і що команда на кораблі — молода, державницька! І питомо своя, глибоко осмислена «дорожна карта». Завершу відповідь на Ваше питання хіба що таким спостереженням: якщо в Алмати назви вулиць, установ, закладів, банків, ресторанів і т.п. подаються паралельно казахською та російською, то в Астані — лише державною. І жодного сліду від чужинської символіки, пам’ятників «вождям Октября», данині окупаційним періодам історії — ні царському, ні радянському!
Характерним (і повчальним!) може бути ставлення сучасної казахстанської влади до «незручних» іще не так давно подій і постатей національної історії. Що ми знали про визвольну боротьбу казахського народу проти експансії Російської імперії першої третини ХIХ століття, очолюваної полководцем, політиком, дипломатом ханом Кенесари Касимовим? Ця сторінка казахської історії якщо не паплюжилася на догоду концепції «єдінєнія», то... піддавалася забуттю.
І ось в Алмати я чую легенду про національного патріота: після розгрому російською армією війська Кенесари-хана і його загибелі, голову лицаря відправляють у Петербург як доказ остаточної перемоги над туземними бунтівниками. І коли ми з Василем побачили могутню кінну статую в самому центрі нової столиці — Астани, монумент сприймався як символ казахської національної гідності та історичної справедливості. Нам би таке одностайне бачення та розуміння особистостей Івана Виговського, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Симона Петлюри, Романа Шухевича!..
В Україні тема пам’ятників звучить досить болісно. А тут трагічний обеліск на честь загиблих у боротьбі з радянським режимом на початку 90-их років кореспондує з монументом Незалежності. Тобто ідеологічної конфронтації, війни монументів у Казахстані, мабуть, ніколи не буде, але повторюю, тому, що національну домінанту тут визнано і сприйнято усім суспільством. І тому мене аж ніяк не дивували пам’ятники полеглим у Другій світовій війні — це пам’ятники казахським батирам ХХ століття, а не безликим «радянським визволителям».
Лише ступили на землю Алмати, й відразу зрозуміли, — колишня столиця увібрала в себе чимало, я би сказав так, колоніального. Збереглися старі дореволюційні будинки; ще радянського планування майдани нагадують наші південні міста. Але разом з тим вразило відчуття, що тут уже віє свіжий вітер. Ми побачили сучасні будівлі, офіси, готелі. Побували й на святі весни, що відзначилося також дивним поєднанням старого і сучасного. Навриз — національно-фольклорне свято, однак на ньому з приємністю гостили дипломати багатьох країн. Ми побачили, як можна, не впадаючи в псевдо-екзотику, декоративність, показати риси, притаманні саме своєму народові.
— А як на казахстанській землі вітали двох українців?
— Тут хочу зупинитися на вражаючій поїздці до села, де народився великий казахський поет Джамбул Джабаєв. До речі, в сучасній, чи точніше — в національній інтерпретації це ім’я звучить як Жамбил Жабаєв, — отож і я хотів би призвичаїти наших читачів до цього. Загальновідомо, що наприкінці 30 х років немолодого вже степового рапсода за лічені дні радянський режим «канонізував» і надалі трактував як певний ідеологічний символ. Ідеологам діла не було, що цей майже столітній нащадок славетного Карасай-батира, автор героїчних поем «Суранши-батир» і «Утеген- батир», незмінний переможець сотень поетичних змагань-айтисів, міг тижнями переповідати героїчні епоси тюркських народів — «Манас» та «Кер-огли», що його блискавичні імпровізації вражали слухачів буянням фантазіі і філігранною довершеністю слова!
Коли ми з Василем приїхали в село, де в останні роки жив Жамбил, люб’язні господарі запросили нас насамперед уклонитися пам’яті поета в його усипальниці. І ось ми переступаємо поріг мавзолею, що нагадує невеличку мечеть, увінчану півмісяцем.
Дуже молодий священник-мулла вітає нас молитвою — читає Коран і звертається до всіх присутніх рідною казахською мовою. У дивовижному речитативі вловлюємо знайомі слова: « Україна», «український народ»...То була мусульманська молитва за Україну, за українців, за нас з Василем...
— Жамбил і Шевченко... Чи подібні ці постаті за своїм впливом на власні народи? У свідомості наших сучасників, і не лише казахів та українців, вони — національні генії...
— В кожному населеному пункті Казахстана є вулиця Шевченка. В містах Алмати, Актау та Форт Шевченка свого часу встановлено повномасштабні пам’ятники Кобзареві. Імена Жамбила Жабаєва і Тараса Шевченка і для казахів, і для українців священні. Через призму того надзвичайного світла я хотів би по-новому глянути і на творчість Жамбила. Безперечно, поет заслуговує особливої пошани в Україні. Нині потрібне нове видання його творів у майстерних перекладах. Глибокі наукові дослідження і свіжі, колоритні статті. Із захопленням укотре перечитую есей Аніша Кекільбаєва «Велетень із царства поезії», котрий аж проситься до рук українського читача! Але найкращим виявом пошани до казахського народу було би встановлення вже наступного року — року України в Казахстані — двох пам’ятників: Жамбилу Жабаєву в Києві й Тарасові Шевченку в Астані. Щодо Києва, то переконливо пропоную столичній міській Раді перейменувати вулицю Мельникова, на якій розташовано Посольство Казахстану, на вулицю Жамбила Жабаєва, і саме на цій новосвяченій магістралі звести монумент, гідний казахського Рапсода.
— А що скажете про Шевченкову «присутність» у Казахстані?
— Одне з міст, яке називалося колись Шевченко, нещодавно перейменовано. Воно отримало назву Актау, тобто біла гора. І я б на це не нарікав: місцина Актау в часи Шевченка була пустелею, — безводною, сухою і, мабуть, Тарас Григорович сюди рідко коли добирався. Нинішнє місто над Каспієм цілком сучасне, з об’єктами промислового значення, чесно кажучи, не дуже й схвилювало мене. А ось Форт Шевченка мене хвилював.
... З нетерпінням виглядав вказівники: «До Форту Шевченка» — 100 км», «...10 км», «...1 км» — вони ніби знаменували відлік часу і простору — аж до того, питомо Шевченкового. Ось видолини й пагорби, які пам’ятаєш із Тарасових малюнків, ось обриси знайомого плато, ось головна вулиця, котрою господарі проводять до краєзнавчого, а відтак до Шевченкового музею. На території колишньої літньої резиденції коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова — розкішний парк, але...без верби Шевченкової. А так хотілося пригорнутися до неї, вслухатися в шепіт, здавалося, безсмертного листя. Тарасова улюблениця спокійно перейшла у вічність, а «внучки» і «правнучки» продовжують її життя в Україні і Канаді... Землянка Шевченка нагадує не так римські катакомби, як повстанську криївку, тільки зброї немає, а на столі — Святе Письмо, хрест та ікона. Та ще його погруддя (1881 року) і пам’ятник, витесаний за проектом Шевченка, для могилки комендантського сина Дмитрика. Меморіальних речей, здається, і в самому музеї небагато. Що найбільше вразило, так це ескіз вівтарного образу Христа для гарнізонної церкви, який не дозволили Шевченкові створити, залізна солдатська прича з кайданами та ще масштабний проект Новопетровського укріплення. «Укріплення» сьогодні дихає старим картоном, а не пекельною спекою чи крижаними солоними вітрами. Як наблизитися до нього, справжнього, реального — з бастіонами і мурами, з кам’яним плацом для солдатської муштри?..
Підіймаємося автомобілем якнайвище, доки дозволяє старий шлях, і вражено зупиняємо погляди на безкрайньому пустирищі, засипаному сміттям і битим склом...
Фортецю розвалено до основ; де- не-де бовваніють жалюгідні фрагменти мурів — залишків казарми? Церкви? Гауптвахти? Пилип’юк фотографує мертве черепашникове каміння, а я призбирую уламки, аби повезти додому.
Єдине місце — батареї, де Шевченко ніс караульну службу, збережене для історії. Єдине! Сім років прожив Шевченко у цьому пекельному місці. Тут його підтримували російські офіцери А. Маєвський та І. Усков, численна група польських революціонерів. Звідси крутою стежечкою спускався Тарас на берег моря, виглядаючи шхуну з довгожданою поштою, зустрічався з цивільними людьми, малював казахів та їх дітей. Ні, це місце не повинно далі залишатися руїною та сміттєзвалищем! Три держави: Україна, Польща, Росія повинні звернутися до четвертої — республіки Казахстан з проханням оголосити ареал колишнього Новопетровського укріплення міжнародним заповідником, реставрувати частину втрачених мурів, відновити гарнізонну церкву, встановити пам’ятні стели, присвячені відомим і безіменним мученикам. Якби можна було, то укоронував би я цей історико-культурний меморіал словами Івана Франка про Тараса Шевченка: «Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій». І викарбувати ці слова на найміцнішому камені мовами — українською, казахською, російською та польською!
— Судячи зі сказаного, тема «Казахстан і Україна» вимагає нового підходу і до проблеми взаємин між двома незалежними державами. Де цього розуміння більше — у них чи в нас?
— Як мовиться, є проблема. Мені здається, що в силу певних умов Україна ще не може дати повновартісної відповіді на «сигнал» з боку Казахстану. А зацікавлення Республіки Казахстан Україною базується на тому, що українці становлять близько півмільйона населення країни, творять її потенціал. І вони, природно, не хочуть втрачати своїх зв’язків з Україною.
Нині з України сюди йде великий потік робочої сили. Це — будівельники, хіміки, металурги... Незважаючи на великі витрати, пов’язані з перельотами, вони задоволені. (Як, звичайно, задоволеною може бути людина, що заробляє відчутний гріш у іншій країні). Коли укладаються схеми довгота короткотермінових контрактів, фактор Казахстану з нашого боку використовується далеко не повністю. Думається, що для казахів Україна ще дуже важлива з боку гуманітарного. У нас багато наукових та навчальних закладів, де громадяни Казахстану могли б учитися, і вони б радо навчалися в нас. Мабуть, ця проблема заслуговує на увагу. Є і такий, чисто людський, унікальний момент. Багато казахів полягло в роки Другої світової війни в Україні, і вони, природно, хочуть бачити ці дорогі для них місця, поклонитися могилам родичів та земляків.
Ось приклад. 22 лютого 1943 року в місті Синельникове на Дніпропетровщині разом з іншими 67 воїнами-казахами загинув боєць Алгадай, син великого поета Жамбила Жабаєва. З ініціативи Посла Казахстану в Україні п.Амангельди Жумабаєва та синельниківського міського голови п. Леоніда Сутули в 2005 році встановлено пам’ятний знак. На урочистості з цієї нагоди прибув онук поета Алімкул Жамбилов. Відвідання України стало своєрідним продовженням діалогу двох таких неподібних до себе, але близьких за історичною долею народів і культур.
— Образ «діаспорянина» (згадаймо класичного «Запорожця за Дунаєм») — який він там, за Каспієм?
— Ми зустрічалися з українськими громадами Актау та Астани, відвідали в столиці Центр української культури, зустрілися з учителями та учнями української середньої школи (чи не другої після Риги за своїм статусом)....Зустрічали нас тепло й сердечно, однак у розмовах відчувалося: незважаючи на послідовні зусилля нашого Посольства, історична батьківщина мала б частіше згадувати про «східно-діаспорне» українство...Найбільші претензії — до нашого Уряду, бо саме він мав би допомагати розбудовувати школи, музеї, сприяти зусиллям увічнити трагедію Карлагу та Кенгіру. Слід брати приклад з Польщі, котра пильно стежить, посилає в Казахстан чартерні рейси з молоддю, опікується пам’яттю репресованих співвітчизників. В Астані ми відвідали українську капличку при католицькому костелі і ще раз переконалися, що співпрацювати з польською державою треба скрізь, особливо там, де долі українця та поляка зближувало життя — чи то царські тюрми, чи то сталінські репресалії.
Треба визнати щиро, те, що довелося побачити і відчути, ще не означає: збагнути все. А збагнути хочеться так багато! Я ж був зорієнтований на слов’янську культуру, європейську цивілізацію, часткою якої вона є. А виявилося, цього замало для своєї — творчої та світоглядної багатовекторності.
Звичайно, в цій країні є чимало проблем, породжених казахстанською специфікою. Але мене не займають речі перехідного характеру. Я так само далекий від ейфорійного сприйняття країни, котра розвивається, будує свою державність з урахуванням і власних, і чужих помилок. Мабуть, непохитне єдине: Україні варто повернутися до Казахстану і серцем, і розумом. Мабуть, так буде і мудро, і справедливо.
