Немало людей якщо не постійно, то хоч би час від часу, нехай подумки, повертаються до свого минулого, у ті місця, де народилися, жили, до тих, з ким училися, працювали, залишили частину самих себе. Майже всі, хто з тих чи інших міркувань виїхав за кордон на постійне проживання, продовжують випробовувати професійний інтерес до подій, що відбуваються на батьківщині. Не є винятком і ми. Уважно стежачи за змінами у системі освіти України, тривалий час переживали, що не знаходимо способу поділитися новими знаннями з українськими колегами.
І раптом отримуємо листа від Володимира Андрійовича Киричка — директора середньої школи села Червоний Плугатар Талалаївського району Чернігівської області. У ньому, зокрема, говорилося:
«…Випадково потрапила мені до рук стара газета «Освiта». Гортаючи сторінки, звернув увагу на рубрику «Нові комп’ютерні технології у навчанні». Дай, думаю, коротко гляну, що це таке. Однак коротко не вийшло. Прочитавши статтю декілька разів, не міг заснути всю ніч. Наступного дня знайшов у бібліотеці інші номери зі статтями цієї рубрики. Всі їх не тільки прочитав, а й законспектував — і «захворів» комп’ютерами та новими технологіями навчання.
Своїми ідеями і планами поділився з педколективом школи. Але замість підтримки і схвалення почув, що, мовляв, комп’ютерні технології непогані, мабуть, для Києва, інших великих міст, але не для нас. Стоять же у нашій школі вже десять років тринадцять «Корветів» (комп’ютери старого зразка), а толку з них жодного. Нам би сюди хоч звичайнісінький телефон провести, єдиний на все село — говорили вчителі.
Йшов зі зборів пригнічений. Уже в кабінеті мене осяяла думка написати авторам рубрики листа, попросити поради, а то й допомоги. Адже, мабуть, нашою найголовнішою проблемою є моя та всіх учителів школи цілковита комп’ютерна неграмотність. Скористатися ж чиїмсь досвідом з комп’ютеризації навчання або хоч би використання комп’ютерів у нашому районі й області ніде.
Але як написати? — розмірковував. Автори мені — не родичі, не куми і не свати. Ми ніколи не бачилися, навіть не чули одне про одного. Довго не наважувався. Потім через знайомих роздобув вашу адресу і ось пишу…»
Разом з листом у конверт була вкладена фотографія школи, про радощі і проблеми якої Володимиру Андрійовичу вдалося розповісти на диво точно і переконливо. Особливо вразила така фраза: «…Наша прекрасна школа, яку ви бачите на цій фотографії, була побудована ще у 1990 році, але через відсутність палива та з інших причин до 1998 року опалювалася нерегулярно, і вчителі змушені були проводити заняття з учнями у непристосованих приміщеннях контори колгоспу або у себе вдома…». Однак після призначення Володимира Андрійовича директором становище стало докорінно змінюватися. Зараз школа має всі необхідні класні кабінети, бібліотеку, майстерні по дереву і металу, їдальню, актовий і спортивний зали. Вдало підібрані кадри. У школі працюють вчителі, які закінчили вузи на «добре» та «відмінно», двоє з них мають дипломи з відзнакою, один — звання «Заслужений учитель України», троє — «Відмінник освіти України».
Словом, вже з одного цього листа було видно, що школу очолила творча, енергійна людина, талановитий керівник.
«…Зараз, — писав він, — ми вже відремонтували кольоровий телевізор «Електрон», збираємо гроші на відеомагнітофон, плануємо створити шкільну відеотеку. У нас бракує відеоматеріалів для уроків англійської мови, та й для інших предметів також. А з комп’ютеризацією нам, схоже, взагалі не справитися без вашої допомоги».
Ділова співпраця почалася з того, що ми записали і переслали школі відеокасети з численними навчальними матеріалами відомих американських освітніх каналів кабельного телебачення. Тексти, які звучали у сюжетах, підготували у вигляді файлів на диску, щоб їх можна було роздруковувати на принтері для роздачі учням до уроків і для домашньої роботи.
Однак ще більш важливою була методична і практична допомога школі у підготовці до використання персональних комп’ютерів у навчальному процесі.
Звичайно, цю роботу неможливо було б почати без розуміння і підтримки місцевих адміністративних органів. Начальник відділу освіти Талалаївської райдержадміністрації Раїса Миколаївна Буша, незважаючи на зайнятість, знайшла час вислухати, вникнути у суть справи і не тільки сама загорілася цією ідеєю, але навіть позичила школі службовий комп’ютер, щоб допомогти їм швидше вийти в Інтернет.
У свою чергу, Голова Чернігівської обласної держадміністрації Микола Петрович Бутко — до речі, великий ентузіаст комп’ютеризації шкіл — пообіцяв виділити цілий комп’ютерний клас.
Завдяки міжнародній співпраці і підтримці місцевої влади, Червоноплугатарська школа першою з сільських шкіл України 21 січня 2001 року з’явилася в Інтернеті, і її веб-сайт дозволив школі заявити про себе на весь світ.
На даний час сайт школи (www.geocities.com/chpl_school), який ведеться українською та англійською мовами, складається з 36 сторінок, містить 64 фотографії і 3 малюнки — в цілому 103 файли загальним об’ємом 750 кілобайт. Він систематично оновлюється, привертаючи все більшу увагу.
Електронною поштою до школи звертаються представники засобів масової інформації, батьки, учні інших шкіл України, близького та далекого зарубіжжя. Наведемо лише декілька прикладів.
У березні поточного року на її електронну адресу надiйшло запрошення взяти участь у престижному міжнародному щорічному конкурсі ThinkQuest. Через деякий час декілька канадських шкіл відгукнулися на пропозицію Червоноплугатарської створити спільну міжнародну команду для участі у ньому.
Питання встановлення ділових контактів із старшокласниками Червоноплугатарської школи в інтересах розвитку підприємницьких здібностей із цікавістю обговорюються на засіданні шкільної ради середньої школи Scarlett Heights Entrepreneurial Academy в Торонто.
Школярі різних країн пропонують одноліткам з Червоного Плугатаря листуватися через електронну пошту. Організатори ж проекту роблять все для того, щоб таке листування було не довільним, а корисним, що допомагає сторонам краще зрозуміти ділові можливості кожної країни, збагатити авторів листів новими знаннями, ідеями. Така постановка питання привертає до себе увагу і учнів українських шкіл.
«Сама можливість листуватися з однокласниками з- за кордону дуже зацікавила учнів Талалаївської школи», — пише педагог Віталій Анатолієвич Науменко.
Інна Гавриш, школярка з села Березiвка, що на Чернігівщині, дізнавшись про ті цікаві і захоплюючі заходи та проекти, які відбуваються чи заплановані у Червоноплугатарській школі, сама звернулася до Володимира Андрійовича з проханням дозволити їй брати у них участь. Вона закінчує свій лист словами: «Я хочу відмінно вчитися, тому що людина творчої праці робить світ кращим».
Незважаючи на очевидність того факту, що люди у різних країнах розмовляють різними мовами, для багатьох учнів відкриттям стало те, що листуватися, брати участь у конкурсі в складі інтернаціональної команди зможуть тільки ті, хто, як мінімум, вміє писати англійською — мовою міжнародного спілкування. Ось тут деякі школярі і розгубилися. Виявилося, що далеко не всі навіть рідною мовою можуть вільно написати листа.
Тоді директор запропонував учням написати незнайомим закордонним одноліткам листа про себе, свої плани, захоплення, про те, ким кожен хотів би стати після закінчення школи. Він пообіцяв, що автор кращого листа у своєму класі отримає від школи невелику грошову премію, нагадавши також учасникам конкурсу, що за його умовами переможцям належить значна винагорода в американських доларах.
Після цього вже не педагоги вимагали виконання завдання написати листи, а учні самі зверталися до вчителів, батьків з проханням допомогти. Посилання на незнання англійської не допомагали дорослим. «Тоді допоможіть написати хоч би українською», — говорили учні з надією як-небудь потім перекласти.
За підсумками конкурсу на кращий лист переможцям у присутності педколективу, школярів і батьків вручили премії, а на англійському варіанті сайту школи з’явилося 19 листів учнів 6—10 класів.
Не меншим стимулом для вивчення мови буде перспектива поїхати разом з учнями інших українських шкіл на навчання в Канаду. Програма такого навчання орієнтована на розвиток ділових якостей і знань, що допомагають досягти успіху в будь- якому суспільстві.
Поки ще рано підбивати підсумки спільної співпраці, однак вже зараз можна сміливо зазначити, що вона розвивається успішно і плідно. Завдяки Інтернету англійська виявився для багатьох учнів не тягарем, а насущною життєвою потребою, як, проте, і вивчення інших шкільних предметів.
Але вихід в Інтернет, освоєння електронної пошти не є, та й не були для школи самоціллю, як спочатку здавалося скептикам. Спільними зусиллями названих у листі людей планується створити комп’ютерний клас і використати його обладнання не тільки на уроках інформатики, але і при вивченні шкільних предметів, для пошуку і обробки інформації, самоосвіти учнів і вчителів.
На основі викладеного висновок напрошується сам.
Емігранти з України завжди надавали гуманітарну матеріальну допомогу своїм родичам, знайомим. Одні допомагали одягом, взуттям, інші — продуктами харчування, побутовими товарами, навіть комп’ютерами. Але остання хвиля еміграції — це люди у більшості своїй високоосвічені, які мають великий практичний досвід роботи. І якщо вони сьогодні ще не дуже заможні, то вже збагачені знаннями однієї з провідних країн світу, в тому числі і в галузі освіти. Саме вони і можуть надавати гуманітарну допомогу — хоч би тим колективам, де працювали, — але допомогу не матеріальну, а знаннями, які, як пише директор Червоноплугатарської школи, виявилися дорожчими за будь-які гроші.
