Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сім’я — як церква

У родині Ореста Мокрика та його жiнки — матерi- героїнi — Свiтлани виховується семеро дітей
30 травня, 2008 - 00:00
РОДИНА МОКРИКІВ / ФОТО АВТОРА

У затишній, світлій домівці отця Ореста Мокрика та його дружити Світлани мене зустріли чине всі діти. Найстаршій Христині — 20 років,Марті — 17 років, Уляні — 15, Олегові — 14, Любомирові — 11, Дарчикові — 7 і Марії — 4 рочки. Відразу прийшло усвідомлення, що ця родина зовсім не така, як ми звикли сприйматибагатодітні сім’ї.

РОЯЛЬ — ДРУГ СІМ’Ї

Свій дім родина Мокриків перебудовувала з подарованої старої хати, де навіть стеля провисала. Десять років всією родиною облаштовували нове помешкання, закінчили другий поверх, а спеціально для рояля в одній з кімнат зробили виступ у стіні.

Музика незмінно супроводжує цю сім’ю. Христина закінчила музичне училище з відзнакою, вступила до Дрогобицького педуніверситету. Вечорами любить грати на роялі, іноді настільки захоплюється, що може більше нічого не помічати. «Якось читав у вітальні книжку, а Христя виконувала якісь композиції. Закінчила, встала, вимкнула в кімнаті світло і пішла, — каже з посмішкою господар родини отець Орест. — Решта дітей також ходять в музичну школу. Я трохи граю на гітарі та баяні. На Різдво всією родиною одягаємося в національні костюми, беремо музичні інструменти і йдемо колядувати».

Перебуваючи в дивовижному колі цієї сім’ї, не можна не відчути атмосферу любові, яка тут панує. Діти доглянуті, веселі, згуртовані й чемні, з повагою сприймають сказане батьками.

Господиня дому показує мені будинок. «Оце — вітальня, це велика кімната, кухня і гардеробна: багато дітей — багато одягу, тому довелося на це виділити цілу кімнату. Бо знаємо з досвіду, що інакше буде безлад. Кожен має свої полички, вішаки. Наверху чотири кімнати: діти сплять по двоє, найменша — з нами», — пояснює вона.

НАЙВАЖЧЕ НАВАЖИТИСЯ НА ДРУГУ ДИТИНУ

Пані Світлана каже, що коли вагітніла, знала, що аборт — це вбивство, тому для себе розуміла, що ніколи на це не піде. За її словами, найважче — це наважитися на другу дитину. «Після народження першої дитини змінюється режим, все змінюється, пристосовуєшся до тих недоспаних ночей, і стає настільки важко, що коли вагітнієш другою дитиною, виникає своєрідний шок — як перенести це знову, — ділиться пережитим моя співрозмовниця. — Але з досвіду бачу, що материнський інстинкт з кожною наступною дитиною проявляється сильніше».

Ми розмовляємо у вітальні. Семирічний Дарчик весь час заглядає через двері, і тільки з дозволу батьків заходить у кімнату, чемно сідає біля батьків і уважно дослухається до нашої розмови.

У родині Мокриків батьки розмовляють з дітьми, як із дорослими. І якщо Христинку в дитинстві тато з мамою могли часом, якщо вона була нечемна, вдарити, то з кожною наступною дитиною методи виховання малечі змінювалися. На другу дитину рідко піднімали руку. «Спочатку виникає питання, народжувати чи ні, але коли є підтримка чоловіка, знак запитання стає знаком оклику, — каже пані Світлана. — Мені Президент України нещодавно присвоїв почесне звання «Мати-героїня», але я не зовсім розумію, чому відзначають тільки маму? Я поміж вагітностями здобувала освіту в трьох навчальних закладах, зараз працюю (вона є членом правління Спілки багатодітних сімей, викладає у школі материнства в Центрі родини при Фонді святого Володимира, вчитель християнської етики. — Авт.), але тільки з підтримки чоловіка. Думаю, має бути почесне звання — «Багатодітна родина».

Отець Орест сприймає свою родину як благословення Боже. А у взаєминах з рідними виходить з того, що сім’я — це домашня церква. Щоранку вони всі разом моляться. Перед сніданком, обідом і вечерею — теж. А перед тим, як сісти за стіл, отець Мокрик благословляє їжу. У родині Мокриків не буває, щоб хтось вийшов із хати і перед тим не поцілувався з усіма своїми рідними.

«Вечорами збираємося всією родиною і розмовляємо на різні теми, діти багато про що нас запитують. Коли я був головою Патріаршої комісії у справах сім’ї, і ми робили соціологічне опитування, анкета поширювалася серед старшокласників. Стояло питання — від кого ви довідуєтеся про статеве життя, виховання. І що цікаво: батьки були на передостанньому місці, на останньому — вчителі, на першому — друзі, потім — телевізор, iнтернет. Ми стараємося з нашими дітьми на ці теми говорити», — пояснює отець. Він вважає, що коли батьки відверті зі своїми дітьми, то діти це цінують і з охотою звертаються до них за порадою.

НАЙБІЛЬШЕ ДОШКУЛЯЄ ОПЛАТА КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ

Найважчим для цієї чудової родини є матеріальна сторона життя. Державна допомога становить аж 680 гривень. Це гроші — на всіх(!) дітей, хоча лише на харчування щомісяця вони витрачають понад дві тисячі гривень, а за комунальні послуги платять понад чотириста гривень.

«Одяг у нас майже весь «гуманітарний». В одежі можемо собі відмовити, бо знаємо, що інакше на наступний місяць не матимемо за що купити їсти. Харчами особливо не перебираємо, що є, то їмо. Ще рік тому варила перше в шестилітровій каструлі, зараз в десятилітровій. Хлопці виростають, більше їсти хочуть. У мами на селі садимо картоплю, діти в усьому допомагають. М’ясо хіба собі можемо дозволити по неділях. Молоко, сир і сметану привозимо також від батьків. У Карпати їздимо по гриби...» — розповідає пані Світлана.

Вони з чоловіком не приховують, що іноді доводиться залазити у борги, особливо восени, коли діти йдуть на навчання. Скромних священицької та учительської зарплат не вистачає. Найбільше дошкуляє оплата комунальних послуг. «Тарифи на комунальні послуги постійно зростають. Користуємося газом, колонкою, щоб помитися під душем зранку та ввечері. У ванні не купаємося, бо не можемо цього собі дозволити. Восени намагаємося якомога пізніше включати опалення. Того, що отримую я, Світлана, плюс соціальна допомога, вистачає, щоб прохарчуватися і заплатити комунальні послуги», — додає отець Орест.

Якщо хтось недужий, то хворіє вся родина, адже нема як ізолювати недужого. Чималі гроші йдуть на лікування. Тому в родині шукають альтернативні методи, наприклад, постійно обливаються холодною водою. «Якщо починається хвороба — відро води на голову і гаразд. Одинадцятирічний Любко боїться, то йому доводиться давати уколи, а менший Дарчик — ні. Здоровий спосіб життя й зекономити допомагає: коли грипом хворіли — кору верби варили, при розладах шлунку — полин», — каже пані Світлана.

Однією з переваг такої великої родини подружжя Мокриків визнає те, що діти у ній виростають не лише дуже працьовитими, але й щирішими, вони вміють ділитися. Знають, що, наприклад, шоколадка, яка складається з вісімнадцяти кусочків — на всіх, кожному по два кусочки. «Від народження намагаємося прищепити їм добро, любов. Якщо я приношу додому забавки, мій Дарчик запитує: «А можна я візьму їх до школи в ігровий куточок?». Тією радістю, яку він має, синочок хоче поділитися і з іншими дітьми...».

Тетяна МЕТИК, Львів
Газета: 
Рубрика: