Сьогодні настав час визнавати та виправляти помилки. Адже їхня ціна — життя та доля дітей із безжалісним тавром — «сироти», «безпритульні», діти вулиці, які, по суті, є державними дітьми. Це їм гарантує Конституція рідної вітчизни та міжнародні угоди, ратифіковані Україною. Їхні права захищені державою, їхнє життя та виховання під її «материнською» опікою, їхні інтереси враховані та прописані у величезній кількості законів, кодексів, постанов.
Для реалізації своїх «батьківських зобов’язань» держава має у своєму розпорядженні потужні ресурси, серед яких основний — система державної опіки й піклування. Її механізм понад десяток років здійснює безліч холостих обертів, нарощуючи всі негативні показники дитячого сирітства, криміналу, наркоманії, суїциду, експлуатації…
Що ще має статися, щоб суспільство нарешті здригнулося й усвідомило жахливість усього? Адже трагічні долі дітей — це не газетна сенсація- одноденка, це — 100 тисяч офіційно зареєстрованих на початок 2005 року особистих драм. Їхня кількість за десять років зросла на 60%!!! І що більше знайомишся з офіційними даними, то більше виникає аж ніяк не дозвільних запитань.
ЧОМУ «ДЕ БАГАТО НЯНЬОК, ТАМ ДИТЯ КАЛІКА»?
На сьогодні проблеми дітей-сиріт перебувають під орудою сильних державних структур — Міністерства освіти та науки, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства молоді та спорту, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства внутрішніх справ, Управління виконання покарань.
По всій території України створено державні соціальні служби для сім’ї, дітей і молоді, центри соціально-реабілітаційної допомоги, притулки, медико-соціальні центри, працюють інтернати й інші спеціалізовані установи. Триває величезна, напружена робота, в якій задіяний чималий потенціал громадських організацій і різних міжнародних структур, впроваджують прогресивні методики та соціальні програми, з кожним роком нормативно- правова база удосконалюється, а показники безнадійності зусиль виповзають із кожної щілини. А головне — непосильним виявляється першочергове завдання — вберегти беззахисну дитину від «провалля вулиці», де вона в повному розумінні слова пропадає і після перебування в цих умовах понад півроку практично не піддається соціальній реабілітації.
Отут і виявляється горезвісний синдром «семи няньок», який є не чим іншим, як розрізненістю відомчих питань і завдань. Але в цій відомчій розрізненості все ж є одностайна думка: в усьому винні органи опіки та піклування.
Справді, все законодавство України пронизане поняттям «орган опіки та піклування», а воно, як з’ясовується, своєю бездіяльністю породжує зростаючу лавину безпритульності…
То що ж це за «недіючий орган»? Донедавна на це запитання мало хто міг дати зрозумілу відповідь.
І все ж. Згідно із Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», органами опіки та піклування є… районні державні адміністрації.
Загалом логічно. Адже в нас немає дітей, які проживають на «центральному» або обласному рівні, а лише ті, які живуть на конкретних вулицях, у конкретних будинках, де поряд є школи та педагоги, поліклініки та патронажні сестри, соціальні працівники, голови сільрад. Достатній «держресурс» міського, районного, сільського масштабу, що законно визнаний органом опіки та піклування. А на нього всі показують пальцем і стверджують: він не працює.
А чи може «орган» працювати? Якщо розглядати роботу як такий собі алгоритм дій, — то так. А якщо говорити про роботу в інтересах дитини — названий орган опіки та піклування виконати її не в змозі. Через цілу низку причин, а точніше, — грубих помилок у системі.
Робота в інтересах осиротілої дитини означає: перше — своєчасно, до «виходу на вулицю» взяти її під опіку, а друге — знайти можливість віддати її в нову, прийомну, сім’ю або, що так само є формою сімейного виховання, створити дитячий будинок сімейного типу. Адже дитині потрібна сім’я — це її найголовніша життєва потреба.
Припустімо, що якийсь голова сільради всім серцем бажає допомогти осиротілому Павлику і готовий із ранку до ночі шукати для нього прийомну сім’ю, на яку він щорічно мусить виділяти 5 тис. грн. із місцевого бюджету. Але… йому нічим платити зарплату вчителям, лікарям, соціальним працівникам. Про які прекрасні пориви може йтися (80% районних адміністрацій — дотаційні), якщо єдине неминуче рішення — це цілком безплатно віддати Павлика в інтернат, оскільки ці витрати закриває обласний бюджет. На цьому — все. Параліч.
Інтернат — рятівний рубіж для паралізованих органів опіки. Це такий собі накопичувальний резервуар, куди у великих кількостях «заштовхують» нерозв’язні опікунські проблеми — дітей-сиріт.
«НАКОПИЧУВАЛЬНИЙ РЕЗЕРВУАР»: ЗА І ПРОТИ
Сьогодні це питання стало предметом вельми гострих дискусій. З одного боку, є вагомий аргумент — дитина не стала здобиччю вулиці, вона забезпечена теплом, їжею, освітнім мінімумом. Але є інший бік — без поверхових оцінок. На нього варто поглянути пильніше.
Якщо осиротілого Павлика вирішено влаштувати в інтернат, це означає, що його вивезуть із рідного села за сотню кілометрів, залишивши на десяток років без найелементарніших зв’язків зі своїм середовищем і ріднею, — хай навіть на рівні троюрідних родичів. Що таке зміна «середовища проживання», пояснювати не треба — це психологічний стрес навіть для дорослої людини.
Через десять років Павлику виповнилося 18 років, він закінчив школу-інтернат, отримав документи та напучування: повертатися до рідного села, там система опіки та піклування якось допоможе… Що його чекає в рідному селі? Уже кілька разів змінився голова сільради, жодного майна, хатини та перспективи. Десять років тому його відправили, але зустрічати ніхто не збирався. Для самостійного життя повнолітній Павлик не має нічого, навіть елементарних навичок і понять — як написати заяву або що таке ощадкаса. Він не навчений жити поза розпорядком інтернату, він не знає, як виживати в цьому світі, він без житла та роботи. Він — бомж.
На засіданні круглого столу «З любов’ю та турботою до дітей» 9 червня 2005 року Президент України Віктор Ющенко з великою тривогою озвучив наслідки інтернатного виховання — кожен п’ятий вихованець стає бомжем, кожен другий — злочинцем… І ще — кожний сьомий здійснює спробу самогубства, не знаходячи відповідей і виходу з тупика проблем.
Тобто, якщо дитину-сироту вберегли від вулиці в дитинстві, після закінчення школи- інтернату вона однаково приречена на неї, «рідну».
Є ще одна цілком закономірна система, що вбирає в себе тих самих випускників інтернатів, — в’язниці. Вона закономірна зовсім не тому, що інтернати виховують злочинців, просто обидві системи установ дуже схожі за своєю організацією життя, ізольованого від реального, — тут не виникає проблеми адаптації.
ДО СИРІТ НЕ ЗВИКАТИ
За офіційними даними, на кінець 2004 року в Україні функціонувало понад 150 інтернатних установ різного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, де перебувають 36 тисяч дітей. За невеликим винятком, у кожній області по три-п’ять установ, де нараховується по 250—300 дітей у кожній! Це велика «критична маса» з різним ступенем особистої трагедії, а отже,— нею важко керувати. І якщо в традиційному сімейному вихованні більшість батьків схильні застосовувати систему покарання, щоб впоратися з однією дитиною (так простіше та швидше), яка методика може застосовуватися в перенаселеному «резервуарі»? Тільки система покарання. При цьому покарання не від любої матусі, а від чужих людей, не здатних замінити дитині хай найгіршу та вічно п’яну матір, але якою вона однаково дорожить. Система покарання породжує «систему втеч». Чимало таких «біженців» згодом опиняються в притулках і, безумовно, на горезвісній вулиці. Цікавий ще один момент. Із «дітьми вулиці» інтернати взагалі намагаються не працювати. З практики відомо: якщо сюди відправляють бездомну дитину зі стажем перебування на вулиці, через декілька днів вона обов’язково втече. Недивно, що багато директорів інтернатів просять не відправляти в установу цю категорію дітей, розуміючи всю марність зусиль.
Безперечно, відсотків десять від загальної кількості вихованців цієї системи долають критичний бар’єр тюрем і бездомності, але решта дев’яносто — це катастрофічний показник для держави та суспільства. Це пряма вказівка на те, що захист прав дитини імітується. Її життєві проблеми не усуваються, а консервуються на певний термін, після чого вже ніколи, ніким не будуть вирішені. Ми втрачаємо наших дітей. Ми втрачаємо повноцінних громадян, хороших фахівців, майбутніх татусів і матерів і зі стурбованим виглядом аналізуємо негативну демографічну ситуацію в країні…
Час дискусій вичерпаний. Саме час правдиво визнати помилки та недосконалість чинної системи — це єдиний шлях до її зцілення.
ЩО РОБИТИ?
Розважливу та рішучу відповідь на це запитання дає Міністерство у справах молоді та спорту, де на сьогодні проведено ретельний аналіз ситуації, що виникла. Реформа системи опіки й піклування — давно назріле питання, його і раніше періодично порушували або «зрушували».
Сьогодні в міністерстві вважають за краще не говорити, а діяти. І знають, як. Адже головний орієнтир — потреби дитини. Найбажаніший варіант для дитини, яка втратила сім’ю, знайти її знову — колишню або нову.
Пріоритет сімейних форм виховання дітей-сиріт визначений Міністерством молоді та спорту як непорушний.
Яким чином усуватимуть недоліки минулого та які планують зміни у сфері опіки та піклування, прокоментувала заступник міністра сім’ї, молоді та спорту Тетяна КОНДРАТЮК.
— Як здійснюватиметься реформа та які її першочергові завдання?
— Ми націлені на гуманізацію виховання дітей-сиріт. Діти не можуть жити так, як живуть зараз. І якщо Болгарія та Румунія вимушені провести реформу системи опіки та піклування, щоб потрапити до Ради Європи, ми цей процес розпочали добровільно. Реально знаючи, які справи, нам треба припинити блефувати. Час починати усувати нездорові тенденції в цій системі.
Існує така «заспокійлива думка»: «інтернати» краще, ніж «вулиця». Але для своєї дитини ми все порівнюємо з нормою, а тільки стосовно сиріт вважаємо, що є патологія, яка краща за іншу. Слово «інтер» на латині означає «між», — ось інтернати між і є. Тому реформування інтернатної системи неминуче. Згодом їх повністю ліквідують.
На початковому етапі ми пропонуємо зробити ці інтернати маленькими та зосередити їх на місцях — у районних центрах, щоб не відривати дитину від її соціального середовища. Їхня назва також зміниться — слово має бути прийнятне, людське. Крім того, в цій дитячій установі не повинно бути школи. Дитині треба відвідувати звичайний навчальний заклад і вчитися жити в соціумі, знати його правила та форми взаємодії.
— Чи не загострить це її почуття обділеності та неповноцінності?
— Дитину не можна закривати від реального життя і від тих проблем, які в неї виникають. Безумовно, хтось комплексуватиме. Діти схильні до цього навіть через такі дрібниці, як пенал або зошит, якщо в когось вони кращі. Але чим раніше дитина пристосовується до своєї життєвої ситуації, тим сильнішим буде її «імунітет». Їй просто треба пояснити, що, маючи таку проблему, вона не гірша і не краща за інших, що вона має до кого звернутися й одержати підтримку та допомогу, але вона повинна зробити все, щоб уже її діти так не страждали.
Більш того, в районі, де вона народилася, найімовірніше, є і хрещена, і якісь родичі, з ким вона може продовжувати спілкуватися, і біологічна мати — нехай п’яна, але теж є десь поряд. І це ще один важливий момент, якому сьогодні знадобиться новий підхід й особлива увага.
Щорічно ухвалюють приблизно шість-сім тисяч рішень судів про позбавлення батьківських прав, тобто 10—12 тисяч дітей автоматично стають сиротами. Численні дослідження цього питання показали, що позбавлення батьківських прав посилює трагедію цих людей. Дитину забирають — і родинний зв’язок переривається. Хіба це єдино правильний спосіб вирішити проблему? Маючи, можливо, і невеликий, але шанс врятувати ситуацію, його треба використати. Цей шлях вимагає великих зусиль, але це правильно і стосовно дитини, і стосовно її матері. Так, алкоголізм — це соціальна хвороба, і реабілітація вимагає величезної роботи та часу, а 80% дітей продовжують любити своїх матерів навіть такими, і вони для них — найкращі.
Тому всі реальні можливості зберегти рідну сім’ю для дитини будуть використані.
— А як вирішуватимуть долю тих дітей, які залишилися сиротами в результаті смерті близьких, або тих, кому не судилося повернутися у свою сім’ю?
— Насамперед реформа повинна усунути основну хворобу старої системи, коли з появою в районі дитини-сироти органи опіки та піклування одразу отримували гострий «головний біль» — куди її подіти і де взяти грошей.
Найближчим часом уся система буде вибудувана інакше. Місцевий орган опіки та піклування повинен постійно здійснювати профілактику виходу дитини на вулицю, а також своєчасно фіксувати сам факт появи дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківської опіки. Якщо така дитина є, визначається сума фінансування, що залежить від віку дитини: до шести років — це один рівень, після шести — інший. Але головне — ця сума має бути достатньою, щоб забезпечити дитині її подальшу форму влаштування туди, де їй буде краще. Це кардинально змінює ситуацію, що виникла. Згодом система інтернатів втратить будь-який сенс, оскільки фінансуватимуть дітей, а не установи, де вони утримуються. Спільно з Міністерством фінансів України ми розробляємо абсолютно нову систему фінансування дитини.
Формула соціальної реформи проста: «Гроші ходять за дитиною», а не дитина туди, де вони є.
А далі повинен працювати нормальний механізм, зважаючи на інтереси дитини. Насамперед йдеться про сімейні форми виховання, щодо яких останнім часом точиться багато суперечок. Це стосується і прийомних сімей, і дитячих будинків сімейного типу. Є думка, що буде надзвичайно важко знайти охочих взяти дитину- сироту на виховання. Але це не відповідає дійсності. За результатами соціологічних опитувань сімей, на запитання, чи взяла б сім’я дитину-сироту на виховання за умови фінансової підтримки з боку держави, 10% опитаних відповіли позитивно. За останнім переписом населення, у нашій країні нараховується 14 млн. сімей, тобто 10% — це 1 млн. 400. А дітей-сиріт — 100 тисяч… Навіть якщо половина опитаних сімей погарячкувала і зрештою передумала, залишається достатній «сімейний потенціал». І ми обов’язково знайдемо ці сім’ї, які можуть, хочуть і достойно виконуватимуть батьківські функції. Більш того, праця батьків-вихователів оплачуватиметься.
— Тобто в умовах нової реформи фінансуватимуть не тільки дітей, але й їхні нові сім’ї?
— Безплатна праця не може бути продуктивною — це не секрет. Чому праця батьків-вихователів має бути безплатною? Ми всі розуміємо, що йдеться не про просту дитину — в неї треба вкласти дуже багато сил, здоров’я, часу, щоб відновити її нормальний стан і почуття сім’ї.
Сьогодні висловлюють певні побоювання, що таким чином люди зароблятимуть на дітях. Але вихователі дитячих садків, вчителі шкіл, лікарі та соціальні працівники також заробляють. Вони отримують зарплату за свою працю.
Якщо це державна дитина і держава доручила комусь її виховання, це означає, що людина не тільки виконує покладені на неї обов’язки, а й відповідає перед державою за результат.
Як можна було виховувати та забезпечувати дитину всім необхідним на 90 грн. на місяць, що їх виділяли таким сім’ям минулого року? Тому ситуація минулих років і в прийомних сім’ях, і в дитячих будинках сімейного типу має вельми плачевний вигляд: із 490 районних центрів України прийомні сім’ї існують лише в 60 районах, а дитячі будинки сімейного типу створено в 90 районах… У дуже благополучній столиці України, де рівень життя незрівнянно вищий за рівень інших великих міст країни, немає жодного дитячого будинку сімейного типу. Ось із якими показниками ми маємо справу сьогодні.
Щоб не повторювати помилок минулого, в проекті державного бюджету закладено зовсім інший порядок цифр. Кожна сім’я, яка візьме на виховання дитину — чи то прийомна, чи то дитячий будинок сімейного типу, — отримуватиме на дитину до шести років близько 1000 грн., а віком понад шість років — 1200 грн., із яких 30% — це зарплата батьків.
Ми впевнені, що зміниться й інший порядок цифр — у національному усиновленні, яке протягом останніх років катастрофічно зменшилося. Минулого року в Україні усиновили 1400 дітей, а 2200 дітей усиновлені за кордон.
Є цілком об’єктивні причини зниження цих показників, і, звісна річ, вони прямо пов’язані з економічною нестабільністю.
До того ж, ми маємо сьогодні дуже недосконале законодавство, що регулює діяльність сімейних форм виховання. І на цей час, за дорученням Президента України, триває активна робота над усуненням штучних бар’єрів, що створюють неймовірні проблеми при усиновленні. Процедура оформлення документів також буде змінена та спрощена.
Найчастіше ми говоримо, що діти мають потребу в сім’ї, але, повірте, сьогодні й сім’ї потребують дітей. Про це свідчить щоденна кількість листів, що надходять у Міністерство у справах молоді та спорту від сімей, які отримали відмову місцевих органів виконавчої влади в усиновленні. Ми ретельно вивчаємо обставини кожного окремого випадку та підтримуємо ті сім’ї, які можуть допомогти дітям. Зникнення старих «заторів» обов’язково допоможе появі потоку охочих усиновити дитину. Боротьба з безпритульністю почалася і відбуватиметься на всіх рівнях. Попереду — велика робота, але вона цілком здійснима і з боку держави, і з боку суспільства. Ми не маємо права і не опускатимемо рук перед кризою системи піклування та її результатом — безпритульністю.
