Із 16-ти тижнiв, які Вадимчик живе на цьому світі, вдома він провів лічені дні. І причиною стало не лише його не зовсім добре на початку здоров’я (народився вагою один кілограм), а й те, що рідні люди не надто ним переймаються. Втім заради «дитячих» грошей вони звернулися аж до... Посольства Росії в Україні, бо на Волинь перебралися з Підмосков’я. Востаннє малого Вадимчика у дитяче відділення Любомльської районної лікарні здав брат його матері — 18-річний Олександр.
БЕЗТАЛАННА РОДИНА
Ось як про це розповідає машівська сільський голова Тетяна Марченко:
— Телефонує їхня сусідка, кухар їдальні нашої школи: «Таня, приїжджай, бо до мене прийшов Саша. Просить: дзвоніть тьоті Тані, хай забирає малого».
У хаті Рибальченків сільський голова і місцева фельдшерка застали звичну картину: голод і безлад. Олександр розповів, що його матері (бабусі Вадимчика) нема вдома вже дві доби. А вночі пішла, покинувши лежачу дитину, Сашкова сестра Оксана. Їсти немає, памперсів теж. Коли з Вадимчика зняли памперс, присутні від запахів мало не зiмліли...
— Брат подзвонив Оксані: якщо не прийдеш, я дитину віддаю у лікарню. Ми чекали- чекали, але вона не прийшла. Зате наступного дня напідпитку скандалила у районній держадміністрації, а до сина у лікарню так і не з’явилася.
Родина Рибальченків — Сергія й Світлани — у Машів прибилася, за висловом сільського голови, 1998 року з Підмосков’я. Волинь вибрали, вірогідно, тому, що голова родини родом із села Світязь.
— Він з пожонтної, як у нашому селі на кордоні з Польщею кажуть, тобто поважної, шанованої родини, — розповідає Тетяна Марченко.
Рибальченки придбали у Машеві невеликий будинок. Та згодом райдужна картина почала змінюватися... Господиня виявилася схильною до запоїв, а господаря (якого у селі вважають, однак, «не злісним злочинцем, а жертвою обставин») засудили за пограбування сільського магазину у сусідньому районі: у вибите віконце він підсадив неповнолітнього сина...
Машівський фельдшер із 40-річним стажем Надія Василівна Федосеєва про цю родину не може говорити без емоцій:
— Недавно Свєта знову була у запої. Я їй пригрозила, що більше спасати після цього не буду! Я мушу, зрозумійте, хоч чимось її лякати, хоча без допомоги ніколи не залишу. Доки старші діти — Оксана й Олександр — були малі, районний педіатр та дільничний ходили до них, як на роботу... Ті діти були такі недоглянуті! Свєтка ж — а я ходила до них кожен день, і по два рази на день — часто з дому віялася. Як Сергія засудили, вона остаточно зійшлася з одним місцевим чоловіком, він старий, як кажуть, холостяк. З’явилося ще двоє діток — 2003 і 2004 років народження. То вже старша дочка, Оксана, їх доглядала, коли мама йшла в запой. А згодом і собі пустилася берега...
Вадимчик народився торік у квітні — восьмимісячним. Тому його перевели в обласну дитячу клінічну лікарню.
— Рибальченки забрали його в кінці серпня, — пригадує сільський голова. — Буквально днів через два мені ввечері додому дзвонять жінки, що бачили, як п’яна Оксана весь день носила дитя селом. Дзвоню фельдшеру. Я, кажу, під’їду до них скутером (його сільський голова придбала за власні кошти, аби не бити по селу ноги. — Авт.), а ви теж туди добирайтеся. Дитина була в такому стані, що її знову забрали у лікарню...
Двох молодших діток самої Світлани Рибальченко сільський голова не так давно влаштувала у місцевий садочок.
— Упросила завідуючу, аби прийняла. Може, комусь би й відмовили, проте їм це було необхідно. Спочатку котлети не вміли їсти, не знали, що то таке. Дітей сторонилися. Її теперішній співмешканець, від якого ці діти, з порядної родини. З новим чоловіком і поросят завели, i курочок... Якби ж не пили та роботу шукали!
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ РОСІЯН ЗА ... АЛКОГОЛІЗМ
Дім, у якому живе родина Рибальченків, не надто приглядний ззовні, але ще й не халупа. На подвір’ї, крім кількох курок та маленького хлівчика, де мають знаходитися придбані поросятка, інших ознак добробуту не проглядається. 44-річна господиня Світлана Миколаївна розповідає, що родом з Омська.
Дочки Оксани вдома немає. Мати визнає, що вона випиває, однак...
— Малого, сына, дома нет, вот она вся и злая. Начинает нервничать — для чего жить, дебоширить... Ей надо помочь, — рішуче звертається до сільського голови. — Ей надо путевого мужика! Вот смотрите, — веде мене у занедбаний будинок, де замість постільної білизни — якесь брудне шмаття. — Ну, надо ей мужика привести. А куда? Красивая, а погибает.
— Її вже лікувати треба, — підказує Тетяна Марченко. — Від алкоголізму...
— И от алкоголизма, и от нервов, — погоджується мати. — Она же в интернате (старші діти Рибальченків виховувалися у державних закладах. — Авт. ) и курить научилась. Хлопцы на перемене курят, а ей что же — смотреть?..
— З інтернату не раз у світи втікала, — додає голова, а господиня активно переводить мову на інше: на те, що нема за що жити, що син вже два роки не може отримати паспорта, немає роботи, що «фізичний тиск чинять правоохоронні органи».
Про усе це йдеться у посланні, яке місцева влада отримала аж з... Посольства Росії в Україні. У простому волинському законослухняному селі воно, а надто його зміст, справило ефект справжньої бомби. Про «переслідування громадян Росії, росіян за національністю» посольство повідомив правозахисний фонд з міста Ковеля. Ці «переслідування» почалися, мовляв, кілька років тому, коли «підросли діти і виникла необхідність видачі документів на дітей та прописки їх за місцем проживання».
— Торік, у листопаді, ми видали усі необхідні рішення, — обурюється Тетяна Марченко, звертаючи увагу, що так званий правозахисний фонд посилається лише на свідчення Світлани Рибальченко. — У справі Сашка я зверталася до начальника районного паспортного столу. Потрібно було зібрати довідки. Ні він за ними не пішов, ні мати його. Та коли з райвно на нього 300 гривень восени виділили, я, а не мати, ходила з ним їх отримувати, я його й на базар тут же повела, купила йому светр, штани, рукавиці, шапку, бо ж зима заходила...
Власне, першопричиною для звернення у таку поважну інстанцію послужило те, що місцева влада і медики через неналежні умови проживанні й утримання вкотре вилучили маленького Вадима з сім’ї та помістили його у дитяче відділення райлікарні. Бо це перекриває краник із заманливою фінансовою допомогою від держави.
«Гроші на дитину не дають по надуманій причині, що вона хвора... — писалося у зверненні. — У лікарні не могли доглядати, бо не допускали... («П’яні були, скандали влаштовують», — прокоментують згодом медики. — Авт. ). Після перебування у лікарняному закладі дитина не може сидіти... Сільським головою цинічно заявляються погрози, що голодом змусять Рибальченків виїхати з України...»
Є у посланні й зовсім дивовижні рядки. Мовляв, у Західній Україні — зовсім інше ставлення до росіян, ніж у Східній, через це Рибальченки і страждають.
Як кажуть, дописалися. Одному з працівників служби дітей довелося через суд доводити, що він правильно помістив Оксану, котра втікала з інтернату, у дитячий притулок.
— Це вже друге покоління сім’ї, з яким ми працюємо, — розказує Сергій Боярчук, директор районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. — Спочатку Світлана Миколаївна була у «банку неблагополучних сімей», тепер її дочка Оксана... Коли вони мали отримати частину «дитячих» грошей, ми хотіли бути при цьому присутніми, аби ці гроші пішли на дитину. Дізналися, що Оксана і мама — у Любомлі. Ми півдня їздили за ними з «точки» у «точку» і не заставали. А побачили вже біля банкомата, де якраз отримали гроші, поділилися і розійшлися в різні сторони.
СИН РАЙОНУ
У дитячому відділенні районної лікарні — тихо. Не плачуть дітки, бо ж усі — з мамами. Лише малий Вадимчик на просторому великому ліжку виглядає неприкаяним. На стіні — «Молитва матері»: «О, матері, чия любов пречиста дітей на крилах в небо підіймає, молитви ваші, ваші сльози чисті Господь завжди і чує, і приймає».
Вадимчик же віднедавна не чує не лише своєї мами чи бабусі, а й інших людей — ДЦП прогресує. Черговий лікар Олена Дець каже:
— Він у нас уже 17-й день, а була лише раз бабуся, яка принесла кілька памперсів й пачку печива... Цій дитині потрібна любов постійна, потрібна глибока реабілітація. Він мав би шанс ходити, хай за ручку..
Збоку, біля ліжка — ходунки. Їх Вадимчикові подарувала родина Шепелюків із села Рівне минулої осені у жовтні, коли лікували тут своє дитя. Яким же було їхнє здивування, коли і в лютому цього року знову побачили тут Вадимка. А нині адміністрація лікарні змушена звернутися до добрих людей через районну газету, аби добрі люди допомогли коштами на утримання дитини.
Ось так із сина лікарні Вадимчик перетворюється на сина Любомльського району.
