Промайнув над головою траурний вінок. Звичайно, я розумію,
в кожної людини своє горе.
25 лютого, 1999 - 00:00
Вчорашню ожеледь я відчула на власній спині. Поруч пробігали
стурбовані люди.
Чоловік із протилежного тротуару, мабуть, знайомий того
з вінком, гукнув стривожено: «Чуєш, Миколо, хто?». «Та так, сусідка-пенсіонерка»,
— кинув на ходу зневажливо чоловік. Якогось моменту ця померла жінка, чиясь
дочка, мати, подруга, сусідка, стала нікому не потрібною, і навіть квіти
в її останнє «свято» несуть так, заради дотримання звичаю. А може, ми такі?
Немає нам справи до тих, хто поруч і кого ми, приручивши, кидаємо, уникаючи
в любові до людей двох головних її супутників: співпереживання й відповідальності
за тих, хто поряд.
з вінком, гукнув стривожено: «Чуєш, Миколо, хто?». «Та так, сусідка-пенсіонерка»,
— кинув на ходу зневажливо чоловік. Якогось моменту ця померла жінка, чиясь
дочка, мати, подруга, сусідка, стала нікому не потрібною, і навіть квіти
в її останнє «свято» несуть так, заради дотримання звичаю. А може, ми такі?
Немає нам справи до тих, хто поруч і кого ми, приручивши, кидаємо, уникаючи
в любові до людей двох головних її супутників: співпереживання й відповідальності
за тих, хто поряд.
Газета:
Рубрика:
