Моя бабуся, професорка органічної хімії, казала: учень має перевершити свого вчителя, щоб було в кого вчитися. Така філософія зобов’язує до того, що викладач, носій певної сукупності знань, у результаті опрацьованих, осмислених корпусів джерел-текстів тощо постає відповідальним за якість освіти майбутньої нації; він свідомий того, що його мета — не просто забезпечити успішне засвоєння інформації, а й також спромогтися на те, щоб учні, студенти зробили «якісний стрибок» у навчанні. Саме цей результат освіти — вкрай складне завдання, адже й досі ніхто точно не може визначити, що потрібно зробити для того, аби цей якісний приріст відбувся, власне, щоб учні перевершили свого вчителя й забезпечили спадковість знання. До того ж науковець має забезпечити функціонування знання після себе — природно, що це знання буде переосмислено, уточнено, щось заперечено і відкинуто, а щось доповнено й ускладнено. Нещодавно закінчилося тестування (принаймні його основна частина, без повторного кола тестів). Припустімо, що тести все ж таки здатні показати більш- менш об’єктивну картину результатів сучасної освіти за останні 10—11 років незалежної України (звичайно, мені як філологу також здається, що навіть розроблена зараз система оцінювання з української літератури не передбачає діалогу між учнями й текстами, не передбачає потреби в тих, хто надалі готуватиметься за цими тестами (з молодших поколінь) відчувати на дотик складну естетичну систему цінностей, а, скажімо, ректор Московського університету ім. М.В. Ломоносова і досі на гуманітарні спеціальності приймає не за результатами єдиного іспиту в Росії, а все ж таки абітурієнти мають пройти випробування і написати твір, щоб показати своє філологічне мислення). Що ж маємо ми?
ЯК МИ ЗДАЛИ МОВУ
Звернімося до результатів тестування, бодай із двох дисциплін. Дуже часто у пресі можна прочитати про позитивні результати тестування, про те, що міністр освіти і науки України зустрівся з учнями, які набрали абсолютну більшість (це десь із півсотні учнів середніх навчальних закладів України). Звичайно, акцентування на здобутках — річ природна і потрібна, але все ж таки подивімося на те, в якому інтервалі перебуває більшість учасників тестування, якими є їхні результати? Адже саме від цього залежатиме, яким буде майбутнє України, хто і з яким знанням прийде керувати нашою державою, хто прийде в науку, у виробництво, політику, журналістику...
Подивімося результати зовнішнього оцінювання за шкалою від 1 до 12 балів — за узвичаєною дванадцятирічною шкільною системою оцінювання. 12 балів (абсолютний рекорд) має лише 0,32% від загальної кількості учасників (461 210 учнів). «Десять» балів (останній поріг традиційної «п’ятірки» подолали лише майже 7 відсотків. Отже, в Україні надалі здобуватимуть вищу освіту, а потім і працюватимуть у фінансово-економічній, виробничій сфері, в політиці, врешті-решт, лише майже 10 відсотків відмінників. А де ж решта? Де перебуває найбільша кількість випускників середніх навчальних закладів? Найбільше число — 17,74% — відповідає оцінці «6» балів. Таким чином, трієчники мають найпотужніші сили, тобто ядро українського майбутнього з випускників 2008 року формуватимуть ті, хто написав тести з української мови та літератури на трійку. Але треба сказати, що і цей результат не найжахливіший, адже трійкою можна вважати оцінку від 4 до 6, а отже, загалом маємо: 12,14% + 14,49% + 17,74% (майже 44% від загальної кількості). Як можна помітити, більшість випускників шкіл знає українську мову і літературу на трійку. Скажіть мені, будь ласка, чи можливий такий результат у цивілізованих країнах (де, до речі, також викладачі скаржаться на те, що освітній рівень дуже впав, зокрема, у Великій Британії). Але в нас ситуація ще гірша: керувати країною прийдуть ті, хто не вміє грамотно написати заяву; хочемо чи ні, але з цих трієчників будуть і журналісти, яких не цікавитиме якість матеріалу, чіткість формулювань, багатство і стилістичні можливості мовних ресурсів, а цікавитимуть матеріали про те, хто з ким одружився, скільки вбивств сталося в Україні за останню годину... І все поспіхом, все на трієчку. Школа формує особистість, і саме тому результати цьогорічного зовнішнього тестування для мене постають украй тривожними. Або ми далі скотимося до масової безграмотності, або... Розумію, що одна з глобальних проблем гуманітарної освіти сьогодні — ситуація постмодерну, яка, закравшись у суспільну свідомість, причаїлася, знищуючи поступово прагнення до «висоти», тепер бо навіть не модно володіти знаннями, не модно багато читати і бути носієм інтелігентності, духовного аристократизму. Будь-яку відповідь можна знайти в інтернеті, тож для чого перезавантажувати свою оперативну систему?!
Але в такому разі навіть якщо не школяр, то вже студенти можуть писати підручники: а чом би й ні, понишпорити в хащах інтернету впродовж кількох годин, провести кілька десятків операцій «copy — paste» (скопіювати, вставити)... І все: підручник готовий, без посилань, без пояснень термінів, без методології. Наразі майже зовсім знецінено поняття відповідальності за роботу, в погоні за наживою ми забуваємо про те, що результати нашої роботи — це не дріб’язок, а досягнення кожного працівника мусить сумуватися, врешті, тоді йтиметься і про якісний приріст у виробництві, в науці. Такий підхід формує комплексну стратегію на досягнення результатів. На жаль, цієї системності в нас бракує. Звичайно, робота мусить і гідно винагороджуватися. А про що може йтися, як для півкраїни, тієї, що становить майбутнє України, найкращим подарунком може бути орфографічний та тлумачний словники?
А що й казати про ситуацію з українською літературою? Література — в загоні, в зашморгу, а разом із нею також й естетичне виховання, здатність до емпатії, співчуття в майбутніх вершителів долі України. Брак літературно-гуманітарної освіти — чи не найстрашніша катастрофа, на яку можна очікувати; людство, яке не має естетично- гуманістичного виховання, постає набагато страшнішою загрозою, ніж падіння метеориту чи землетрус. Людська жорстокість, закладена апріорно в нас і не олюднена літературою, призведе до катастрофічних наслідків. Літературний текст, чи то вірш, чи то роман, — це жива система, в її основі — психологічне сприйняття і відтворення в художній формі фрагменту дійсності. Якщо ж відчуття світу через художній текст не відбувається, якщо молоде покоління оглухло до слова (тобто до Слова оглухло і наше майбутнє), то на що сподіватися в Україні?! У радянські часи до влади приходили ті, хто готові були служити великій кривавій ілюзії, в часи перебудови і післяімперського хаосу прийшли ті, хто займався рекетом, бандитизмом, а в найближчому «демократичному» майбутньому прийдуть люди з напівосвітою, але ж за умов демократії все можливе, чи не так? На жаль, і «утопленість в морі плебейства».
Хто ж не дає формувати нам європейську державу, якщо часто в основі наших проблем — не зовнішні надумані вороги, а ми самі, розхлябані, не готові діяти рішуче і відповідально. Якщо рішуче — то демагогічно, профанно, по-базарному. Якщо сьогодні в обличчях нових поколінь часто зовсім не бачиш ані краплини «обезображенности интеллектом», які натомість страждають на брак лексичного розмаїття та пивний алкоголізм...
А в такому разі ставиш інше запитання: для чого нам серйозна наука? Серйозна журналістика? А з критикою та есеїстикою — золоті верби ростуть. І не варто скидати свою звичайну лінь, неробство, неосвіченість (а ще страшніше — напівосвіченість) на постмодерн. Хто заважає бути людиною серед свинопасів, яких в Україні вистачало завжди, але не в такій геометричній прогресії вони множилися.
ЯК МИ ЗДАЛИ МАТЕМАТИКУ
Результати цього тестування — ще менш утішні, але ж саме математика споконвічно була запорукою гармонійності освіти, саме математика поряд із музикою, класичними мовами формувала цілісну і глибоку особистість, готова розуміти світ як велику систему систем, адже математика — не лише шкільний предмет, а форма інтерпретації дійсності, ставлення до ситуацій, що дає людині здатність розв’язувати проблеми якнайшвидше й якнайліпше. Саме математика формує в людини цілісний погляд на проблему, здатність охопити будь-яку ситуацію в її вузлових проблемах. А звідки візьметься системне мислення, коли в нас більшість перебуває на познаці «5 балів» (трійка), тобто 20,58% (46 519 учнів). У нас трієчників із математики — майже 46%. А двієчників (за шкільною дванадцятибальною системою оцінювання) — ще також майже 20 (від 1 до 3 балів). Результати колосальні: на 17-му році незалежності ми знаємо, що математика в Україні (а з цього випливатиме і знання з фізики, хімії, інформатики тощо) нікому не потрібна. Чого й очікувати від країни, де на астрономію відводяться мізерні години, де креслення виведено зі шкільного курсу, а математику скорочено в загальних закладах до непристойного мінімуму у старших класах. Та ніколи за часів радянської імперії не вивчали математику в таких «грандіозних» обсягах і за таку кількість годин!
І тепер, говорячи про світовий науково-інформаційний прогрес, не варто безапеляційно стверджувати, що в Україні відбуваються потужні зрушення в бік формування інформаційного суспільства. Не варто говорити, що Україна готова до євроінтеграції. Чи потрібна Європі країна трієчників? Чи готова Україна визнати свою духовну потребу в європейському культурному просторі, якщо в ній самій духовна субстанція постає вкрай упослідженою! Думаю, що спочатку треба вивчити математику, а то так незабаром і помножити в межах ста не зможемо без калькулятора... Що ж, процес нищення математичної освіти в Україні зазнав нечуваних обсягів. Ось так і живемо: тези «без граматики не буде математики», «математика — цариця наук» уже давно порожні кольорові бульбашки у країні, де українською мовою, що є державною, можуть грамотно послуговуватися ті, хто перебуває в меншості. А порахувати до ста за десять років також зможе небагато, не кажучи вже про квадратні чи кубічні корені, про диференціали та логарифми.
Результати незалежного зовнішнього тестування засвідчили, в яку чорну діру ми потрапили, а власне, наша освіта, наше майбутнє. Такі результати — не провина дітей, а ґандж усієї системи освіти, в якій не плекають учителів-новаторів. Це і провина держави, яка не дбала і не дбає про вчителів, які змушені часом виживати, а не думати про вдосконалення системи викладання. Це провина й авторів підручників (деякі з цих посібників можна було б успішно спалити, і шкоди від цього не буде), які часто постають яловими, в них немає цілісної концепції, зокрема в гуманітарних. Хоча знаю, що така проблема є нагальною і для математиків, і для хіміків. Ще потужну двадцять років тому систему освіти, — коли українські вчені (зокрема, і математики) їхали в США, у країни Латинської Америки, і там здобували дипломи професорів у лічені роки, держава давала їм квартири і фінансувала наукові проекти, — зруйновано. В Україні — пустка.
В одному з матеріалів у поважному тижневику «Дзеркало тижня» довелося прочитати подив першого заступника міністра освіти і науки України пана М. Стріхи, що покоління кандидатів наук в Україні не тримало жодного світового фахового видання... Дивно чути таке: а куди ж дивилося Міністерство освіти весь цей час? Невже не можна було передплатити ці видання раніше? А стан вітчизняних фахових видань просто жалюгідний, вони потребують насамперед фінансової допомоги і підтримки. Без інноваційних обмінів нічого не відбудеться, без потужної наукової бази жодний поступ уперед — ілюзія, фікція, демагогія. Та й наука не робиться «на показ», наука робиться в кабінетах, у бібліотеках, у лабораторіях і архівах. І держава мала б подбати про те, щоб поновити престиж учителя, науковця, а не ріелтера, фінансиста чи правника... Інакше не варто дивуватися, чому в Україні таку велику популярність має Вєрка Сердючка. У нас півкраїни сьогодні не володіють українською мовою, тобто перебувають у світоглядному полі Сердюки та її «мами». І жодні перемоги на «Євробаченні» не зможуть прикрити страшну небезпеку втрати високого освітнього рівня, який був колись. Потрібно дбати насамперед про освіту і науку, а не хизуватися ілюзорними досягненнями, за якими — порожнеча, адже статей вітчизняних науковців не знайти бодай в англомовних фахових виданнях із внутрішньою системою рецензування.
Страшно, панове, що з такою тенденцією ми скотимося до мови Еллочки з роману Ільфа і Петрова, а через кілька десятиліть ті, хто вмітимуть множити без калькулятора, будуть схожі на бронтозаврів із пережитками минулого на тлі масової безграмотності й безкультур’я.
P.S. Цікаво, а чи знають ще сьогоднішні випускники, що таке «синхрофазотрон» чи, наприклад, хто автор метафори «Синхрофазотрони ридають, як леви»... Про диференціали і тригонометрію навіть не питаю...
