За статистичними джерелами, наразі в сім’ях громадян України виховується майже 35 тисяч усиновлених дітей. Ще понад 26 тисяч дітей мають право бути усиновленими. Чи зможуть ці діти отримати родину, хто буде їхнiми батьками: громадяни України чи іноземці — за вирішенням цих та інших важливих питань стоять законодавчі норми, які, за словами фахівців, потребують удосконалення. Та перш ніж редагувати та створювати нові закони, співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей» Людмила ВОЛИНЕЦЬ рекомендує розібратися з особливостями процесу усиновлення в Україні на підставі вже чинних законодавчих актів.
— Пані Людмило, багатьох громадян, які задумуються над усиновленням цікавить питання, чи мають право усиновити дитину одинокі особи?
— Закон України дозволяє усиновлення для громадян, які не перебувають у шлюбі. При цьому українські усиновителі — одинокі особи не повинні мати жодних проблем у разі бажання усиновити дитину, через те, що вони не перебувають у шлюбі.
Інша справа, коли усиновителями є іноземні громадяни. Проблема в тому, що існує норма закону, яка декларує надання пріоритету при усиновленні дитини подружжю. Тому, для одиноких іноземців за наявності величезної черги іноземних подружніх пар усиновити дитину практично неможливо. Це провокує чималий потік скарг та конфліктів. Державні службовці, замість ефективного витрачання робочого часу на прямі функції з усиновлення, змушені реагувати на скарги та виправдовуватись.
Разом iз тим зауважу, що Україна нині належить до тих не багатьох країн, які дозволяють усиновлювати дітей одиноким особам — іноземцям (попри численні випадки поширення педофілії у світі.
— Як свідчить статистика, протягом останніх 11 років іноземцями було усиновлено понад 17 тисяч дітей — громадян України. А хто, крім державних службовців, допомагає іноземцям вести процес усиновлення українських дітей?
— Ми так само цікавилися цим питанням і вивчали його. Це, так звані посередники — наші співвітчизники. За деякими оцінками, близько 15% з них мають юридичну підготовку. Інші за фахом — педагоги, інженери, перекладачі, майстри манікюру, охоронці станцій технічного обслуговування, викладачі вищих навчальних закладів, стоматологи тощо.
Вдалося з’ясувати, що в Україні інтереси іноземців представляють майже 300 фізичних осіб-громадян нашої держави (інколи інших країн). Свою діяльність вони здійснюють за довіреністю на підставі Цивільного кодексу України (ст.244, частина 1). Серед їхнього числа є особи, уповноважені 153 зарубіжними недержавними некомерційними організаціями з восьми країн світу, зокрема із США, Німеччини, Італії, Іспанії та інших. Це дає нам підстави стверджувати, що такі організації в Україні реально діють.
Разом з тим, відповідно до ст. 216 Сімейного кодексу України «посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей» забороняється. Проте жоден із законодавчих актів не дає пояснення поняттю «посередницька діяльність в усиновленні». Тому виникає парадоксальна ситуація. З одного боку, діють дозволені законодавством України фізичні особи-представники за довіреністю без системи законних вимог щодо їхньої діяльності та відповідальності перед дитиною і державою, а з іншого — на тих самих правових засадах діють представники іноземних некомерційних організацій, щодо яких могли б бути, але не сформовані Україною система вимог і порядок відповідальності.
— Як же знайти вихід із цієї ситуації?
— Перш за все, треба визнати всім: урядовцям, Народним депутатам, іншим уповноваженим особам, що в Україні процедури, які регламентують усиновлення дітей за кордон, є недосконалими.
Друге — подолати «львівський синдром» (на початку 90-х років на фоні абсолютної відсутності норм законодавства стосовно усиновлення дітей за кордон, посадовими особами у Львівській та Тернопільській областях було вчинено низку злочинів — підміна усиновлення продажем дітей за кордон), що й досі психологічно нависає над законодавцями, а подекуди і паралізує волю до прийняття вкрай необхідних рішень. Можна й далі нехтувати реаліями, але за таких умов вірогідність повторення ситуації 1994—1996 років щодо усиновлення значно посилюється.
Наша організація пропонує внести зміни у Цивільний кодекс України відносно вчинення правочинів щодо усиновлення дитини іноземцем, доповнити Сімейний кодекс положеннями щодо діяльності в Україні іноземних недержавних некомерційних організацій з усиновлення. Ми пропонуємо законодавчо передбачити, що в Україні можуть діяти організації, які рекомендовані своїми (іноземними) державами допомагати іноземцям — усиновлювачам в Україні, за умови, що Україна (підкреслюю — держава Україна) надасть дозвіл кожній конкретній організації на таку діяльність,
Також ми наполягаємо щоб ці організації проходили щорічну перевірку компетентних органів своєї країни, мали штат кваліфікованих працівників, брали на себе зобов’язання щодо контролю за постановкою дитини на консульський облік, умовами життя та виховання усиновлених дітей та подавали відповідні звіти, а також мали досвід усиновлення дітей з особливими потребами.
— Чи часто фіксуються випадки усиновлення хворих дітей?
— Взагалі жоден з актів законодавства не забороняє усиновлювати хворих дітей. Інше питання: цих дітей дуже рідко всиновлюють як співвітчизники, так й іноземці.
На противагу широко поширеному міфу про те, що іноземці всиновлюють дітей-інвалідів, зазначимо, що 30% кандидатів в усиновлювачі, які отримали направлення у Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини для знайомства з дитиною, відмовляються всиновлювати її через стан здоров’я. Загалом — менше 1% дітей (від загальної кількості усиновлених іноземцями) мають важкі вади здоров’я (хворобу «Дауна», дитячий церебральний параліч, генетичні захворювання).
Тому державі необхідно шукати шляхи та резерви, щоб забезпечити право хворих дітей зростати в сімейному оточенні. Є ще одна проблема. Досить часто іноземці всиновлюють родинні групи дітей (братів та сестер), але тут виникає інше питання — законодавство містить такі норми, що і забороняють, і дозволяють розлучення братів-сестер при усиновленні, не конкретизуючи випадки, коли роз’єднання може бути виправданим.
Проблема усиновлення має багато закритих тем, які дають привід до неоднозначних тлумачень. А відсутність професійної дискусії з питань усиновлення призводить до розростання міфів про усиновлення, особливо міждержавне. Та найбільше у цій ситуації страждають діти та люди, які хочуть усиновити дитину.
— Як ви думаєте, за яких обставин Україна могла б втратити статус країни-донора, тобто країни, яка віддає своїх дітей на усиновлення за кордон?
— Це абсолютно здійсненно і може статись за таких умов, коли держава не лише на паперах (в законах, постановах, програмах), а й реально створить умови для того, щоб кожна дитина, яка втратила батьків виховувалась в сім’ї, а не інтернаті. Це відбудеться тоді, коли Верховна Рада України ухвалить закон про підтримку громадян України, які усиновили дітей. Це станеться тоді, коли громада буде лише смакувати «смажені фрукти» про дітей і «великі статки» прийомних сімей, а ще й поважати тих, хто вчинив таке незрозуміле для багатьох: взяв дитину-сироту до себе в сім’ю і переймається її численними проблемами. Це відбудеться точно тоді, коли українці будуть так само, як іноземці, вважати престижним для себе усиновити, інакше кажучи, допомогти дитині. А всі інші наші співгромадяни, щойно дізнавшись, що дитина усиновлена, не будуть шукати нагоди повідомити їй, що вона чужа. Можливо, колись і ми, українці навчимося вітати усиновлену дитину з тим, що в неї є батьки, які не народивши її, просто люблять. Це не фантастика, цим шляхом пройшли багато країн світу. Пройдемо і ми.
