Будьмо відверті. Заповідні території декому створюють купу проблем. Посудіть самі... Потрібний глибоководний судноплавний канал на Дунаї — проблема: Дунайський біосферний заповідник. Необхідно будувати мостовий перехід через Хортицю в Запоріжжі — знову національний заповідник «Хортиця» й заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Потрібно добудувати Південноукраїнську АЕС (Ташлицьку ГАЕС) і наповнити таким чином Олександрівське водосховище — заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку «Гранітно- степове Побужжя». «То навіщо тоді, — аж піниться від злості заповзятливий чиновник, — нам ці заповідники? З ними одні лишень клопоти й жодного зиску».
РОЗОРАНЕ КОРОЛІВСТВО
На території України нині збереглась тільки третина природної рослинності й до того ж у дуже трансформованому вигляді. Не змінених господарською діяльністю ландшафтів в Україні, вважайте, не залишилось. Мало змінені ландшафти становлять 12,7% території. Це, головним чином, вторинні ліси, заболочені ділянки, природно-заповідні та інші природоохоронні території. Треба визнати, що для збільшення площі природно-заповідного фонду (ПЗФ) в Україні практично відсутні резерви мало змінених територій. Показник розораності сільськогосподарських угідь є одним із найвищих в Європі та світі й становить 55% загальної території країни (у США — 17%, у Західній Європі — до 30%). Площа ПЗФ України становить 4,65% від території держави. Це понад сім тисяч територій та об’єктів загальною площею понад 2,8 млн. га. У країнах Європи показник заповідності становить близько 15%. Теперішня структура ПЗФ включає 11 категорій територій та об’єктів загальнодержавного й місцевого значення. Так би мовити, цвіт української природи, її багатство та унікальність, незайманість і неповторність репрезентують природні заповідники — справжні наукові музеї в природі. Маємо їх 17.
Але чи все так гарно в нашому «заповідному королівстві»? Варто визнати, що ні. На території деяких парків-пам’яток садово- паркового мистецтва (колишніх поміщицьких садибах) кози пасуться в бур’янах. Нема ні господаря, ні грошей на відродження.
Негативних прикладів можна навести багато. Директор Дніпровсько-Орільського природного заповідника на Дніпропетровщині — пенсіонер, міліціонер у відставці, набрав у штат співробітників чи не всіх родичів. Потрібно ж було додуматися узяти на посаду головного лісничого заповідника (де ліс горить і потрібно «воювати» з браконьєрами) випускницю гірничо-металургійної академії. Дівчина вона, може, й непогана, але ж таку посаду має обіймати тільки професіонал. Звісно ж, про це знають у Держкомлісгоспі, якому підпорядкований заповідник. Навіть міжвідомча комісія перевіряла заповідник (у відповідь на лист громадської екологічної організації «Орлан»), а висновків — жодних.
ЗАПОВІДНИКИ «В НАТУРІ»
Та найбільше проблем, мабуть, із національними парками. Не в усіх (перш за все створених останніми роками) є Державні акти на право постійного користування землею (і, відповідно, не винесені межі в натуру). Зокрема, це стосується НПП «Гуцульщина». При створенні парку всі межі землевласниками (землекористувачами) погоджувалися, а зараз, коли дійшло до діла, то й «помаранчева» влада не спромоглася виконати указ Президента України щодо вилучення в землекористувачів наданих національному парку в постійне користування земель. І що цікаво, чисельна та авторитетна комісія Мінприроди, яка працювала в НПП «Гуцульщина» восени минулого року, не тільки не допомогла парку, а лише пригальмувала вирішення земельних питань. Запитується: нащо такі «перевірки», якщо від них лише збитки? (Адже цілий тиждень, зазвичай, парк гостинно приймав та облаштовував «відпочинок» поважних людей, а «слабохарактерна» чи «добродушна» держава ще й виплатила добові на відрядження).
Також окремого розгляду заслуговує питання розробки й затвердження проектів організації території національних природних парків. Якщо коротко: лиш окремі з них (Вижницький НПП, «Синевир») більш-менш зроблені, так би мовити, на совість. Часто-густо зазначені проекти (Деснянсько-Старогутський НПП, «Подільські Товтри», «Святі Гори») написані хіба що для галочки й гаманця (аби лиш заробити гроші — ринок!), а не для роботи. А обходяться вони державі в чималий кошт.
Водночас фінансуються установи природно-заповідного фонду з держбюджету лише на рівні 35% від потреб (у США, для порівняння, на 90%). Переважно це — кошти на утримання (зарплата, нарахування на зарплату). Особливо не вистачає коштів на капітальне будівництво й придбання техніки та обладнання. Практично не оновлюється матеріально-технічна база природно- заповідних установ.
Наприклад, НПП «Подільські Товтри» — за площею найбільший в Європі національний парк (261316 га), 12,5% від площі Хмельницької області, включає майже три адміністративні райони, а в розпорядженні має одну лиш «Ниву» (до того ж підтоптану). Не розкішніше в Яворівському НПП. Дві-три машини на балансі парку. Один із заступників директора на роботі вже розбив власне авто.
БЕЗПЛАТНА ГОВЕРЛА
Реальний шлях вирішення проблеми — заробляти власні кошти. Певні кроки в цьому напрямі зроблені. Наприклад, у ряді національних парків, природних і біосферних заповідників Мінприроди — самофінансування на 23%. «Продукцією» ПЗФ виступає, насамперед, цінна наукова й пізнавальна інформація, а також пейзажні краєвиди для туризму, сувенірна продукція, рекреаційні ресурси для санаторно-курортної галузі, аматорського рибальства тощо. Якщо взяти перелік платних послуг, які можуть надаватися національними природними парками, то бачимо, що значна (понад 80%) частина їхніх спецкоштів надходить за рахунок «операцій» із лісом. А потрібно, щоб гроші, отримані від реалізації лісопродукції, поступово були замінені коштами від розвитку рекреації та екотуризму.
У штатному розкладі національних парків є заступники директорів із рекреації та маркетингу, та особливого «просування» рекреаційних послуг не видно. З багатьох причин. Чи не найважливіша — відсутність середнього за доходами споживача й, відповідно, споживчої вартості «продукції» парків.
Та в ході організації рекреаційної діяльності виникають, так би мовити, суб’єктивні проблеми. Візьмемо вже згадуваний Карпатський НПП.
Щорічно його відвідують численні групи туристів. Та рекордсменом став 2005 рік — 16 липня, в день проголошення Декларації про незалежність України, на Говерлу вийшли 17 тисяч людей. Щоправда, чи можна їх називати екотуристами? Ні копійки жоден із них не заплатив парку. Від такої кількості людей і залишеного сміття Карпати стали нижчими внаслідок опускання відповідно збільшеної маси в напіврідку астеносферу Землі — явище так званої ізостазії! Прибирати територію після сходження доводиться працівникам парку. Тобто рекреаційні послуги (щодо відвідування) установою надаються, а зиску від цього немає жодного. Зрозуміло, що для створення й розвитку інфраструктури послуг на території парку необхідно вкласти спочатку певні кошти, яких у «бідної» держави немає.
ЦЕ ВАМ НЕ АФРИКА!
Свої проблеми є в сонячному та екзотичному Криму. Тут досі не вирішеним питанням залишається створення національного природного парку. Його давним- давно потрібно було вирішити, враховуючи те, що на цей регіон припадає понад 40% доходів від рекреаційної діяльності в Україні. Утім, Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки на Кримському півострові передбачено створення ряду національних парків, зокрема Сиваського, Джарилгача, Сакського, «Чатир-Даг», Кримського. То чому ж у Криму й досі не створений жодний національний природний парк? Одна з відповідей — згідно із законом, національний парк створюється для людей, це національне надбання, а Крим, як відомо, «прихватизується» обраними, які свою «кровавицю» не віддають... На Південному березі Криму функціонують як рекреаційні установи численні парки-пам’ятки садово- паркового мистецтва. Наприклад, Фороський, Алупкінський, Гурзуфський, Кипарисний, Місхорський, Масандрівський, Лівадійський та ін. Але більшість із них знаходиться в місцевому віданні, що ускладнює державний контроль за їхньою діяльністю, особливо рекреаційною. Зазвичай, «шалені» гроші, включаючи дозвільну діяльність, рікою стікаються в кишені тутешніх ділків.
Згідно з Указом Президента України від 23 травня 2005 року № 838 «Про заходи щодо подальшого розвитку природно- заповідної справи в Україні», Кабінет Міністрів України мав у двомісячний термін підготувати та внести пропозиції щодо впорядкування мережі природних, біосферних заповідників, національних природних парків та передачі в разі потреби відповідних установ в управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Та пройшло вже більше року — а віз і нині там. Жодна з установ ПЗФ, підпорядкованих іншим органам державної влади, державним науковим організаціям (НАНУ, УААН) не передана у відання Мінприроди.
Із 38 існуючих біосферних і природних заповідників та національних природних парків у віданні Держкомлісгоспу перебувають десять установ ПЗФ, а саме НАНУ — чотири, УААН — дві, Міносвіти й науки — дві, Державного управління справами — дві. У підпорядкування міністерству до цього часу не передано жодного. Тобто, із зазначених 38 установ найвищої категорії лише 17 підпорядковуються Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Загалом же у віданні Мінприроди знаходяться лише 3% від загальної кількості природно-заповідних територій та об’єктів загальнодержавного значення. Сміх та й годі!
Також зазначимо, що від управління та отримання прибутку від природно-заповідних територій фактично відсторонене насамперед наше місцеве населення. Щоб зламати цей стереотип, необхідно в основу діяльності покласти принцип — охороняти природу на заповідних територіях не від людей, а для людей, залучивши й економічний інструментарій.
Якщо, припустимо, в якомусь національному парку Африки гроші від продажу ліцензій на право полювання йдуть на будівництво доріг, шкіл, лікарень та інші соціальні потреби, то, певна річ, місцеві люди будуть зацікавлені в тому, щоб більше продавалось ліцензій і, відповідно, щоб більше було мисливської звірини й птаства в національному парку. Так що відпадає потреба, певною мірою, в службі охорони парку. Бо саме населення охороняє природне середовище зростання й проживання диких рослин і тварин.
