Напередодні представлення книги «Ave. До 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського» на Форумі видавців у Львові «День» дізнався про очікування від неї Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ — письменниці, культуролога, професорки Римського університету «Ла Сап’єнца», а також нашої авторки та друга. Ще ми спитали пані Оксану, яка живе і працює в Італії, а у 2010-му році отримала Шевченківську премію за книгу публіцистики «Ave, Europa!», про те, чи стає Україна більш зрозумілою Європі.
— Пані Оксано, ви давно є нашою авторкою, зокрема матеріалів, які виходили у книгах Бібліотеки «Дня». Які ваші очікування від «Ave. До 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського»? Наскільки, на вашу думку, важлива її тема?
— «Ave. До 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського» — це не одна тема, а багато тем. І серед них найважливіша, на мою думку, — якість державного мислення і також — відповідальність перед історією кожного, хто бере на себе сміливість бути політиком, — сьогодні, в минулому і завжди. Відповідальність — не як риторична фігура, а як той небезпечний вимір, де від рішення однієї людини, від підписаного нею документа можуть залежати долі мільйонів, — ті теплі хвилі людського життя, які перетворюються на потоки крові. Скоропадський великою мірою — символ українських протиріч, уособлення контрастів, які впродовж століть супроводжували побудову української державності. Тим більше важливо вивчати Скоропадського — не лише як постать минулого, а як Архів подій, концепцій і рішень, у якому закладено прогностику, що її належиться щораз перечитувати по-новому.
Власне, хочу зробити акцент на ПРОГНОСТИЦІ книжок Бібліотеки «Дня». Сама по собі культурологічна журналістика — це надзвичайно ефективний інструмент інтерпретації, який пов’язує науку з суспільством, виводить науку з кабінетів на різні обшири сприйняття, вживлює академічне знання в живу матерію суспільної свідомості. Саме в цей період хочу згадати дві книжки «Дня», які цілеспрямовано і системно задумувала і готувала до друку Лариса Івшина: «Повернення в Царгород» (2015 р.) та «Сестра моя, Софія...» (2016 р.). Сьогодні Україна в очікуванні Томоса має згадати ці книжки про українське православ’я як частину європейської цивілізації, загалом книжки про можливість існування православ’я в координатах європейської культури. Це була велика робота на випередження сьогоднішньої епохальної події — «повернення» України в Царгород, віднови цивілізаційної осі Рим — Константинополь, краху «третьоримської» пародії на Рим, відродження Києва як одного з центрів світового християнства.
— Сьогодні сильніше, ніж раніше, українці намагаються зрозуміти себе, свою історію, віднайти її загублені пласти. Чи стаємо ми більш зрозумілими Європі? У цьому контексті також цікаво, яким наразі є інтерес до україністики. Чи є виклик у тому, щоб працювати у цій галузі?
— Чи стаємо ми більш зрозумілими Європі? Це теж поле одвічних українських парадоксів. І так, і ні. З одного боку, потреба у знанні України сьогодні в Європі колосальна — і тим більш нагальна, що недостатність фахівців, джерел, інституцій нині відчутніша, ніж будь-коли. Наступ Росії на Україну відбувається в умовах грандіозної кризи демократичної системи. Ці дві події настільки тісно пов’язані, що історія буквально виштовхнула Україну на передній фланг боротьби Європи за оновлення демократії, за віднайдення себе. Тепер уже не тільки майбутній східний кордон ЄС залежить від руху України на Захід, а й чимало категорій і смислів, які творяться сьогодні в тому інтелектуальному полі, де постає нова ідентичність Європи.
З другого боку, в тій таки Європі колосально збільшився потенціал і тиск антиєвропейських сил. Їхня влада і вплив стають дедалі відчутнішими у сфері інформації. Ця інформація цілеспрямовано препарується в такий спосіб, аби середньостатистичний європеєць був переконаний, що в далекій Україні точиться якась малозрозуміла і малоцікава «громадянська війна».
А з третього боку, сама Україна часто виявляє неефективність дипломатичних, культурних, інформаційних інституцій, які мали б протистояти цим тенденціям. Або, точніше, ці інституції є «шкурою леопарда», як кажуть італійці: десь вони працюють, десь ні, десь роблять вигляд, що працюють. Інформація — з її небезпеками і фейками, маніпуляціями і симулякрами — невралгічний вузол сучасного світу. Тут залягають великі ризики для України, а політична свідомість цих ризиків у коридорах влади — в цілому драматично низька й неадекватна.
Відтак інтерес до україністики зростає, але постійно стикається з новими труднощами — в умовах, коли ще не подолані труднощі старі. Тож працювати в цій галузі — і щоденний виклик, і виклик на перспективу. Але ніхто не обіцяв Україні легкої дороги додому, до Європи, в часи навали новітніх варварів. Цю дорогу нам належиться пройти. З гідністю. Жорстко розуміючи реалії. Твердо вибираючи маршрут.
