Цілком підтримую чесну і принципову позицію академіка НАНУ Івана Чебаненка, викладену в його статті: «Спочатку — реформи, потім — гроші». А позицію доктора наук Леся Качковського вважаю надміру песимістичною, хоч багато в чому і він, безсумнівно, правий. А тепер аргументи.
До 1990 року у колишньому СРСР нараховувалося 23 млн. осіб із закінченою вищою освітою. Їх треба було кудись працевлаштувати. Частина їх і осіла у різних організаціях та установах наукового характеру, котрі носили звучні назви (НДІ, академія, центр, вищий, провідний інститут тощо). Створювалися вони рясно науковою бюрократією не стільки заради науки, скільки заради вакансій для високих персон від науки. Ефективність їхня була надто малою. Партноменклатура КПРС, що керувала країною, не зуміла використати величезний інтелектуальний потенціал народу та майже необмежені матеріальні ресурси країни, от радянська система і лопнула, як мильна бульбашка, бо ж катастрофічно програла змагання із Заходом за головним показником — продуктивністю праці. У світлі сказаного стаття академіка І. Чебаненка надзвичайно актуальна, і можна лише жалкувати, що вона не з'явилася раніше, бо НАНУ вже припізнилася з реформою. А «зволікання подібне до смерті», — приказував російський цар Петро I, який особистим прикладом показував, як слід проводити реформи.
Тепер щодо відтоку наукових кадрів «за бугор». Шкода, звичайно, що уряд і НАНУ не змогли гідно стимулювати найздібніших молодих учених, щоб вони залишилися працювати в Україні. Не хотіли годувати своїх — щоб потім не довелося годувати чужих... Та якщо держава в особі вищих чиновників не хоче думати про найцінніших людей, зате ці люди мають можливість подумати про себе, то це не так уже й погано. Зрештою держава — це люди, їхні інтереси, а не інтереси державних чиновників будь-якого рангу. А тому з відтоку наукових кадрів не треба робити трагедії. Не сумніваюся, що частина вчених, які виїхали, лиш тільки ситуація в Україні поліпшитися, як істинні патріоти, повернуться на Батьківщину, збагачені зарубіжним досвідом (погане нерідко має і хороший бік). Крім того, зростає нова, ще здібніша молодь у науці, і вона замінить вибулих, якщо для неї створять умови. І ще одне міркування. В історії Союзу, і особливо України, було стільки періодів, коли все мисляче, здібне, ініціативне більшовиками-комуністами вирізалося під корінь (війни, репресії, голодомори, табори і еміграція, заслання тощо) — і що ж?
Коли шарікови та кухарчині діти (більшовики-ленінці), які люто ненавиділи все, що було розумніше за них, здібніше, освіченіше, талановитіше, благородніше, вгамували своє прагнення крові (вони і своїх не щадили) і коли масові вбивства інтелігенції припинилися, народ через 20 років відновив свій інтелектуальний потенціал. Подібно до того, як навесні і влітку виростає трава на скошеному лузі. 70 років країною правила найжорстоікіша деспотія і активне войовниче неуцтво та безкультур'я партійних вождів. І все-таки народ вижив, його творчий потенціал високий, він розкриється. Треба сподіватися на краще. Я вірю, що народ України і його потенціал піднімуться і займуть своє гідне місце у світі. Це нелегко. Бо 70 років страхом комуністи забивали у підсвідомість та свідомість думку: «Не висовуйся, мовчи, якщо хочеш жити». Коли люди звільняться остаточно від цього страху, вони розгорнуть свої здібності, можливості — виявлять себе скрізь, у тім числі і в науці!
Доктор наук Л.Качковський вважає, що порятунок української науки — у міжнародній кооперації, але не обгрунтовує достатньо цю тезу (не розгорнув її), і це викликає низку запитань. Кооперація — з ким? З розумним і хитрим Заходом (США і под.)? Навряд чи він стане розкривати нам свої секрети, бо там править бал жорстка конкуренція і прагматизм в ім'я своїх інтересів. Щоб вивідати наші секрети (розробки ноу-хау) — дадуть трохи грошей, що вельми успішно і робиться через різноманітні фонди. Заплативши тисячу доларів, ці бізнесмени купують розробки, що коштують мільйони доларів. Чи вигідна така кооперація Україні? Дуже сумніваюся. Ескплуатуючи потреби наших талановитих вчених, вивідавши їх найновітніші розробки, Захід швидше налагодить випуск продукту і нам же його продаватиме.
Кооперація з арабськими країнами? Сам автор визнає, що вона нам у майбутньому обіцяє прикрощі. Кооперація з бідними і відсталими? Що вона може дати? Залишається кооперація на основі продуманих договорів щодо використання передових технологій, що є в Україні, а також спільної розробки фундаментальних проблем. Це — прийнятно. Однак свої секрети, як це не важко, НАНУ треба берегти. І шукати замовників на впровадження наукових розробок НАНУ всередині України. І тут уряд, бізнесмени-патріоти України повинні НАНУ допомагати. Тобто, сподіватися треба передусім на себе. Досвід показав, що Захід не поспішає створити собі в особі України конкурента для своїх ринків — у нього свої інтереси.
Україна — велика країна з високим науковим, технічним і людським потенціалом, і треба вміло його використати, а не заламувати руки і голосити: «Наука гине, все пропало!» У нашій історії були часи ще гірші, але ж виборсались! Треба працювати, думати і працювати, а не стогнати і скиглити!
І останнє. За роки Радянської влади не без допомоги радянської науки, яка мала і чималі досягнення, було накопичено немало такого, що ніяк не можна назвати позитивом.
Партійні вожді страждали на гігантоманію (різновид шизофренічної манії величі), за їх безрозсудною волею перекривали і повертали ріки, створювали штучні моря і висушили-таки одне природне море (Аральське), просували на північ кукурудзу і вирубували виноградники, висаджували у повітря храми і пам'ятники культури, будували гігантські промислові, військові та с/г комплекси, канали, АЕС Чорнобильського типу та інші великі пам'ятки великої дурості, гублячи при цьому людей, рибу, природу, ліси, воду, землю, атмосферу і все, що можна. Наслідки комуністичного правління народу доведеться розплутувати дуже довго, бо «що не зробить дурень, все він зробить не так». Треба НАНУ так себе поставити у суспільстві, країні, щоб дурні (неуки) вченими більше не командували, а вчені не продавалися можновладцям, хто за юшку, а хто за крісло. Це серйозна моральна проблема. І не лише моральна. Вирішити її можна тільки за умови, що самі вчені усвідомлять свою частку відповідальності за всі помилки, допущені в минулому, і відповідальність перед народом за його майбутнє. Я, як пересічний громадянин, хочу побажати їм успіхів у цій та інших справах!
