…І невблаганний час мені лишив Ту чистоту дівочу тонкостанну, Як в спеку сніг, принесений з вершин, Наївний сніг, що чудом не розтанув. Чи не тому над брилами скорбот Високим світлом світиться і досі Така подібна до весни висот Моя весна, продовжена до осені?!
Уже тиждень у моєму домі пахне лаваш. І це не просто аромат вірменського хліба. Його замішують на найчистішій джерельній воді, а відтак виконують обряд любові, — інакше не назвеш — його випікання. Так робилося віками, так триває донині. Таке ж дивовижне ставлення до своєї писемності, яку вірмени усього світу вважають найвищою національною святинею. Створена 405-го року Месропом Маштоцом вірменська писемність по суті не змінилася донині. На території Вірменії не збереглося могили жодного царя чи полководця древніх часів. Зате збереглося поховання Месропа Маштоца, і до храму, названого його іменем, приходять вірмени із усього світу. Писемність — мов оберіг, «шифрокод» для спілкування із Всесвітом. А рядки видатного поета-академіка Сільви Капутикян із вірша «Слово моєму синові» — на устах у всіх вірмен: «якщо ти навіть матір забудеш, вірменську мову не забудь».
Її впізнають на вулиці і підходять, щоб шанобливо схилитися до руки. І навіть даїшники знають «живу легенду» в обличчя …
Сільва Капутикян належить до жінок, що не підвладні руйнівній дії часу. Мені назустріч вийшла усміхнена срібна пані із короною пишного волосся, з іскрами в очах і вишуканими перстнями на пальцях. Її гортанний голос із ювелірною точністю вибудовував фрази російською мовою. Воістину, коли любиш своє(слово) — поважатимеш і чуже.
— Ваша любовна лірика, пані Сільво, свого часу була дуже популярною серед молоді. Школярі переписували ваші поезії в зошити…
— Це було так давно, тридцять-сорок років тому. У себе я відома як носій національного духу. Можливо, це надто пiднесено звучить, але це так. Майже 60 років тому я написала «Слово моєму синові». Спочатку завдяки цьому віршеві я стала популярною серед «спюрку» — так називають розсіяне по світах вірменство. Від ніжного поетичного вірменського слова «спрвел», що означає «розсіюватися, розстилатися,» утворилося цілком нове в нашому багатовіковому словнику, сповнене гіркоти і відчаю жорстке слово «спюрк». За радянських часів у Вірменії ці рядки не були такі популярні, а тепер вони у всіх на устах. Це не стільки любов до поезії, як до моїх поглядів, діяльності. Я завжди була на стороні народу, а не влади.
— Щойно перед зустріччю з вами я була в Матенадарані — сховищі древніх рукописів. 14 тисяч манускриптів, що увібрали мудрість людства, — промовиста характеристика народу.
— Навіть під час геноциду вірмени рятували передусім рукописи. Це добре, що ви побували перед нашою розмовою в Матенадарані, тепер краще мене зрозумієте. Уже 1600 років поспіль у другу неділю жовтня ми святкуємо свято перекладача. Щоб зрозуміти нас, треба знати історію вірмен. 1700 років тому Вірменія прийняла християнство як державну релігію. 405-го року перекладом Біблії розпочалася історія вірменської писемності. А 1915-го року відбувся перший в історії геноцид. Під нього було підведено теоретичну основу. Існування вірмен у Турції вважали перешкодою для перемоги ідеї пантюркізму. Партія «Єдність і прогрес» розробила конкретний план дій. У ніч на 24 квітня там кинули до в’язниць, а потому знищили усю вірменську інтелігенцію — письменників, художників, юристів, лікарів, депутатів менджліса. Народ був обезглавлений. Ще раніше була затверджена і направлена місцевим властям директива, підписана міністром внутрішніх справ Талаатом та військовим міністром Енвером, у якій говорилося: «Уряд і центральний комітет партії «Єдність і прогрес» з метою запобігання будь-де і в будь-якій формі вірменського питання, керуючись незалежністю, наданою нам війною, вирішили остаточно покінчити з ним, знищивши цей чужий елемент — вірмен, виселивши їх у арабські пустелі, згідно з даною нами інструкцією». Деякі турецькі діячі наважилися на голос протесту. Алеппський губернатор Джамал-бей телеграфував до Стамбула: «Я є губернатором цієї провінції і не можу бути її палачем.» Дарма багато арабів, турків, курдів намагалися врятувати від загибелі своїх сусідів, що роками ділили з ними хліб-сіль. Джамал-бея прибрали з посади, а над кожним, хто чинив супротив, завис наказ: «Цілком знищити вірмен, що проживають у Турції, якими б жорстокими не були засоби, не рахуючись ні з віком, ні зi статтю, ні з жалістю…» І знищили їх більше половини…
Мене часто запрошують вірменські колонії з усього світу. Якщо запитаєте, що в спюрку найбільше потрясло мене, стало приводом для роздумів, сповнило вірою і гордістю, я скажу: школи, вірменські школи. Навіть там, де колонія не нараховує й тисячі осіб, діти під шкільним дахом долучаються до месропівських письмен. Із віку у вік передаються перші слова, написані Месропом створеними ним літерами: «Пізнати мудрість, вникнути в слова геніїв».
Коли я прилетіла на запрошення в Бейрут, на балконі аеропорту зібрався натовп, що вітав мене. Пілоти, стюардеси здивувалися: хто це приїхав? —питають. — Поетеса? Ці вірмени божевільні, чи що? Так, божевільні ми. Божевільні!
— Пані Сільво, у Вірменії неможливо не зануритися в глибину цієї драми, якщо маєш душу і серце. Прикро, що геноцид досі не визнано світовою спільнотою, хоча про нього вже говорять. Його визнав Папа Римський Іван Павло II під час недавнього візиту до Вірменії. Чи заторкнув геноцид вашу сім’ю?
— Так, я — донька біженців. Мої рідні втікали 1915-го року із Вану. Це дуже мирне місто ремісників, садівників. Але ванці понад місяць витримали натиск урядових турецьких військ і пручалися сильніше, аніж будь-хто. Вони протрималися, аж поки підійшли на допомогу російські війська. Тоді відбулося переселення ванських вірмен до Росії. Мої рідні втекли до Єревану. Там я і народилася. Мій батько помер від холери за три місяці до мого народження. Мама була спочатку його ученицею, потай закоханою у вчителя. Учитель поїхав до Європи навчатися далі, а коли дізнався про трагедію, повернувся на Батьківщину. Подружжя прожило щасливо лише один рік. Мама більше не вийшла заміж, і я — єдина донька.
Дорога моя, у нас зараз також …геноцид. Духовний. Це — американська пропаганда. Наші душі спустошують, відбирають пам’ять, хочуть керувати духовністю, економікою. Щоб не було такого народу на світі, який міг би протистояти американізму, глобалізації. Це — трагедія!
— Чи вірмени чинять супротив цьому геноциду так само, як колись ванці?
— Якось на догоду новим багачам тут затіяли бій биків. Ми протестували, але… гроші вирішують усе. Телефоную до редактора одної газети, щоб порушив проблему: навіщо нам ця чорна сила? А він мені відповідає: «організатори бою биків — мої друзі. Це питання шматка хліба, я не можу втручатися.» Але земля наша мудріша, аніж ті, що живуть на ній. Бій не відбувся, бо бик вийшов із арени і пішов на людей. Організатори змушені були застрелити його.
Мені запропонували недавно сторінку в Інтернеті. А навіщо? Комп’ютером треба користуватися за необхідністю, задля нових знань, а не зранку до вечора, як це робить наша молодь. Недавно була в гостях, і 14-літній хлопець навіть не з’явився на очі, не сів за стіл, не їв. Сидів біля комп’ютера. Навіщо нові знання, якщо людина перестає жити по-людськи, розуміти інших?
— Під час свого тижневого перебування у Єревані я ледве вклинилася у графік ваших численних зустрічей. Захоплююся вашою працездатністю і мобільністю…
— Я б і не хотіла так часто виступати в ролі… проповідника. Але людям хочеться, щоб хтось розділив їхнє горе і тривоги, щоб я подала якісь надії на краще майбутнє. Знаєте, у домі висельника про мотузку не говорять. А якщо ми говоримо, то не все ще втрачено. Роки беруть своє. Буває тиск, голова важка. А як іду виступати і бачу перед собою очі , котрі чекають відповіді і сподіваються, що ти будеш щось робити, звідки й береться енергія. Це — від Бога… Виступаю по новому каналу нашого телебачення, а редактор аж тремтить. Просив мене сказати щось про християнські свята, а я — про наболіле. «Ви — невиправна», — каже мені потому. А кому я потрібна виправленою? Після передачі зателефонував Президент, Сказав, що йому сподобалася конструктивна критика. Не дуже вірю…
— Ваше помешкання нагадує галерею мистецтв.
— То подарунки вірмен з різних країн світу, де я бувала. А ось цей гобелен мені подарував Сергій Параджанов. Коли його посадили до в’язницi, я писала листи на його захист.
— Хто нині поряд з вами?
— Мій син, скульптор. Він двічі був одружений. Дружини закохувалися в Америку і виїжджали. Думали, що й він поїде слідом. Але син залишився тут. Три внучки розсіялися по світу. Одна — аж в Австралії. Інші мої родичі чекають на допомогу від мене. Бо я зi своєю академічною зарплатнею $ 150 вважаюся найбагатшою. А про гонорар за останні десять років ми забули.
— Що і хто єднає вас із Україною?
— Півтора роки тому Президент України Леонід Кучма вручив мені орден княгині Ольги. Був чудовий вечір у спілці письменників. Дуже люблю Ліну Костенко. Я перекладала її вірш про Христа, який продовжує вмирати у сувенірах, молитвах. Я особливо відчула це в Єрусалимі, який зовсім не справив на мене враження. Розкішний храм, блиск золота. Все це нівелює образ аскетичного Христа.
На завершення зустрічі Сільва Капутикян подарувала мені свою поетичну книжку «Горда любов» у перекладі українських поетів. Тридцять років тому її духовна посестра Ліна Костенко переклала вірш «Весна висот»:
