На той час морозні дні першої половини січня змінила глибока відлига. Почав стрімко танути сніг, пішли мокрі снігопади, скресли річки і струмки. Дороги перетворилися на грузькі болота липкого багна, ними могли рухатися лише гусеничні машини, танки, гужовий транспорт і, звичайно ж, наш мокрий, покритий грязюкою солдат.
Наприкінці січня почався наступ військ: частини корпусу пішли у прорив і вступили в «боротьбу» з бездоріжжям. Пересуваючись по коліно в грязюці, солдати буквально на руках перетягували артилерію, машини, міномети, несли на собі міни, снаряди, продовольство, позбавляючи противника можливості утриматися на зайнятих рубежах. Незважаючи на непролазну грязюку, темп наступу був, однак, високим. Ворог у паніці відступав, оскільки прорив був для нього повною несподіванкою.
За короткий період, два-три тижні, частини звільнили Новоукраїнку, Миронівку, Кам’янку, Шолхове, Апостолове, Перевізькі хутори під Кривим Рогом.
Після важкої поразки в лютому 1944 р. гитлерівські війська прагнули закріпитися на нових рубежах, передбачаючи, що радянським військам знадобиться час для перепочинку. Перепочинок був короткочасним. Наприкінці лютого було поставлене нове завдання: форсувати р. Інгулець, звільнити м. Новий Буг і розгромити війська, які обороняли Миколаїв.
У третій декаді лютого різко похолодало, вдарили сильні морози, почалися завірюхи, снігопади. Якщо раніше солдатові ніде було обсушитися, то тепер — зігрітися. Пізно ввечері наша частина виходила на рубіж нового прориву до р. Інгулець. На нашому шляху трапилася єдина ціла солом’яна хата, навколо якої розташувалися солдати. Ми зупинилися. Коли я зістрибнула з машини, мене відразу підхопили, швидко стягли задублу шинель і провели до хати. Спочатку я побачила тільки гаряче полум’я печі, потім щільний гурт солдатів і в кутку — велике ліжко, на якому лежала жінка. Я зупинилася, не могла нічого втямити, аж раптом почула сильний чоловічий голос:
— Чому стоїш... Не бачиш... Вона народжує... Допомагай...
Підійшла ближче. Побачила дуже красиву жінку, в поті, чорне волосся розметалося по подушці. Вона мовчала, тільки благала своїми величезними розширеними очима про допомогу. Зрозумівши, що терміново потрібен лікар, я, як була, роздягнута, у сніг і мороз, стрімголов побігла до медсанбату. Дорога була неблизька.
Коли ми з лікарем під’їхали, побачили: солдати стояли ще щільніше, біля ліжка було звільнене місце і там — корито, казан з гарячою водою і спітнілий міцної статури солдат у гімнастерці, без ременя, із засуканими рукавами. Він щасливо посміхався і високо тримав у своїх великих дужих руках щойно народженого крихітного хлопчика.
Жінка із заплющеними очима спокійно лежала на постелі. Усі солдати з просвітленими усміхненими обличчями дивилися на хлопчика, забувши про мороз, про війну, про жорстокі бої, а він, хлопчик, криком заявляв про своє право на життя в такому суєтному світі.
А завтра був бій — форсування Інгульця. Після артпідготовки почалася переправа. Супротивник люто завдавав ударів усіма видами зброї. Била артилерія, бомбардувальна, штурмова і винищувальна авіація. У цій круто завареній «каші» змішалося все: понтони, гармати, танки, машини, стовпи льоду і води і, звичайно ж, люди. З моєї «газушки», як катапультою, викинуло залізний ящик з документами техчастини. Я блискавично кинулася в цей вир, схопила ящик за ручку, та не могла витягнути. Якось виловили мене з цим ящиком.
Після цієї «купелі», в шинелі, чоботях, шапці на сильному морозі я швидко обмерзла, мов колода. Через деякий час мене з пораненими солдатами привезли в ту саму солом’яну хатину, де так само палало в печі, у хаті було повно солдат, але тепер уже поранених. У кутку на ліжку сиділа та ж таки дуже красива жінка і годувала дитину. Істинно — мадонна. Для мене знайшлися суха білизна, бушлат, ватяні штани і гаряча піч.
У другій половині дня солдатів вивозили до госпіталю, а я на попутках поїхала доганяти свою частину. У прорив, крім наших частин, було введене кінно-механізоване угрупування Плієва. За перший день з боями ми просунулися на 45 км, потім вийшли в передмістя м. Новий Буг, і на світанку 8 березня під ударами танкових полків німці в паніці залишили місто.
Нашій же 15-ій гвардійській механізованій бригаді 4- го гвардійського механізованого корпусу присвоїли звання Новобугської. Саме в ній і служила дівчина, гвардії сержант, завсправочинства техчастини, тобто я.
