Усе почалося з випадкового знайомства. Здавалося, це не надовго, але нестримне почуття кохання спалахнуло між ними яскравим полум’ям. Світлана й Артем одружилися. Так з’явилася сім’я Михайлових.
Яким же щастям стала для молодят блага звістка про вагітність Світлани. Майбутні батьки не тямили себе від радості. Їм хотілося знати все про дитинку, на яку вони так чекають! Однак на першому ультразвуковому обстеженні їм повідомили тільки те, що плід був один. Світлана носила під серцем свою першу дитину, таку рідну, таку бажану! Майбутня мама, оточена теплом і турботою близьких, лагідно гладила свій животик і постійно розмовляла з малюком. «Цікаво, яке перше слово він вимовить? А чиї в нього будуть очі: мамині чи таткові?» — розмiрковували вони з чоловіком.
На жаль, візити до жіночої консультації нічого, крім розчарування, не принесли. При можливості вільного вибору лікаря, записатися до фахівця, якому дійсно довіряєш, не дозволили. А нахабство й грубість адміністраторів відбивали будь-яку охоту звертатися до них ще раз. Проте приводу для хвилювань тоді не було: вагітність проходила як слід, усі аналізи були в нормі.
«Вітаю, у вас буде хлопчик! — на 20-му тижні вагітності повідомив лікар після чергового ультразвукового обстеження, — Малюк розвивається нормально!» Продовжувача роду Михайлових вирішили назвати Тимуром. Упевнившись, що з дитиною все гаразд, народжувати Світлана вирішила в обласній лікарні в Херсоні.
До пологового будинку жінка приїхала одразу ж після Великодня. На відміну від Каховки до вагітних тут ставилися з дивовижною повагою й турботою. Не було дня, щоб медичний персонал, увійшовши до палати, не побажав доброго ранку чи на добраніч. Самопочуття жінок пильно контролювали й проводили регулярні обстеження.
Перед народженням дитини Світлану відправили до діагностичного центру на контрольне УЗО. «У Каховці вам нічого не казали про стан дитини?», — обережно запитала лікар, яка проводила обстеження. Світлану охопила паніка: «Ні, тільки те, що буде хлопчик і дитинка розвивається нормально». Лікар опустила очі. «Мушу повідомити, що у вашої дитини не сумісний із життям порок серця... Мені дуже шкода...»
Потім знову були лікарі: кардіологи, діагности, нескінченні обстеження й УЗО. «Ваша дитина — приречена. Жити вона не буде. Коли діагноз підтвердиться, ми нічим не зуміємо зарадити». Досвідчені лікарі не дивилися в очі Світлані. Було соромно за колег із Каховки, які не попередили про страшний діагноз і дозволили доносити дитину до самого народження... Було надто пізно...
Світлані здавалося, що все це тільки нічний жах. Усе не насправді: лікарі помиляються, а її дитинка, її мила дитинка житиме. Мобільний телефон не на мить не змовкав, дзвонили рідні. «Мені так погано, мамо, я не хочу нічого казати», — тільки й відповіла Світлана. А в голові весь час лунало одне єдине запитання: «За що?».
Жінки, які народжували дітей, уявіть, що маля, яке живе у вашій утробі дев’ять місяців, після народження одразу ж помре. Його серденько не битиметься й ви про це знаєте. Чому ж не побачили лікарі таку важку патологію — гіпоплазію правих шлуночків серця, чому не попередили Світлану?
Наближався день пологів. Щоб полегшити народження дитини, Світлана погодилася на кесарів розтин. Думки були різні. Можливо, це все-таки помилка, можливо, якщо молитися, молитися удень і вночі, диво трапиться... В останні дні Світлана не змогла обіймати свого животика. Було нестерпно боляче відчувати, як б’ється її жива дитинка, як рветься вона на білий світ.
Після народження Тимурчика страшний діагноз підтвердився. Лікарі тільки розвели руками: «Вашої дитини ніхто не врятує, таких операцій не роблять, вона поволі помре». Світлана не змогла дивитися на маленьке, таке схоже на неї маля під кисневою маскою. Очі затуляли сльози. І Артем, дорослий чоловік, плакав, як зневірена дитина.
Через три дні Тимурчик помер. Плакали всі: лікарі, санітарочки, медичні сестри дитячого реанімаційного відділення. Світлані співчували, пропонували допомогу, але вона вже нікого не чула... Я ніколи не забуду тих страшних годин, коли Світлана везла на руках мертву дитинку, щоб поховати її на Каховському цвинтарі. Вона тоді сказала мені: «Мене розрізали на тисячі шматочків, як у віртуальній грі. Але ж із гри можна вийти».
Довести халатність лікарів дуже важко — потрібні нескінченні експертизи. Кажуть, притягнути їх до відповідальності шансів немає. Тож нехай цей страшний злочин осудять люди.
КОМЕНТАР
Олександр ДАРІЙ, завідуючий клінічним відділом Клініки проблем планування сім’ї:
— Можливість визначити патологію на ранніх строках вагітності залежить від трьох основних складових. По-перше, від компетенції лікаря, який проводить ультразвукове обстеження. Це повинен бути лікар, який спеціалізується саме на ультразвуку плоду. По-друге, це відповідне ультразвукове обладнання, що дає змогу проводити подібні дослідження. А також імовірність діагностики даної патології. Коли ж можна визначити патологію, і чи можна взагалі її виявити? Тут дуже багато індивідуальних нюансів. Адже навіть синдром Дауна, який лікарі намагаються виявити на ранніх строках вагітності (12—16 тижнів) за допомогою ультразвуку та біохімічного скринінгу дає ефективність виявлення максимум 70—90%. І незважаючи на всі старання лікарів десятивідсотковий ризик невиявлення все-таки існує. Щодо гіпоплазії правого шлуночка серця, діагностика цієї патології залежить від ступеня вираженості. У деяких випадках її можна визначити у строк з 22 тижнів, а можна й не визначити.
Подібні ситуації завжди складні. Неможливо однозначно рекомендувати переривання вагітності, оскільки є патології, які можна усунути оперативним шляхом уже після народження дитини. Буває й так, що матері з відносними медичними свідченнями до аборту все-таки виношують дітей, і вони виживають. На жаль, стовідсотково гарантувати, що лікар навіть найвищої кваліфікації за допомогою найдосконалішого обладнання виявить патологію на ранніх строках, не можна.
