АНАТОЛІЙ
Прагнення саме до духовної незалежності у запорожців завжди було дуже яскраво вираженим. Цікавим є випадок із єпископом Анатолієм (Анатолій Мелес, єпископ одного з грецьких монастирів на Афоні). У середині XVIII сторіччя він чотири рази відвідав Україну. Під час останнього візиту (1759 р.) він побував і на запорізьких землях, де раптом... залишився назавжди на прохання тогочасної козацької старшини. Що він тут робив? А спробував заснувати САМОСТІЙНУ ЄПАРХІЮ, не підлеглу ніяким синодам, патріархіям та ін. Однак у 1760 році, за наказом того ж російського синоду, А. Мелеса заарештували, позбавили сану (хоча, яке право вони мали сану позбавляти?) та відправили в Сибір на покаяння... Відомий також і більш ранній Указ російської імператриці Єлизавети Петрівни (дочки Петра I) від 27 жовтня 1759 року «Про затримання в Січі єпископа Анатолія, що прийшов з Афонського монастиря, і недопущення його (який вислів! — С.Г.) до священнослужіння». Чим же він провинився? Виявляється, він: «...тут всероссийскою церковью терпим быть не может, чего ради требовать, дабы его, Анатолия, чтоб он у запорожцов яко простосердечных более продолжатца и каковых либо новостей причинить не мог (боялися, дуже боялися будь-якої інформованості нашого запорізького товариства і будь-якої гласності. — С.Г.), определено было, сыскав и отобрав у него все архирейское, во оной Сечи зделанное и принадлежащим к тому прибором облачение, выпроводить за границу, и впредь не пропущать» (Цит. Д. Яворницький. Твори, том I, стор.157-158).
ВАРВАРСТВО З КОМП’ЮТЕРОМ
Будь-який наш час та місце, без етичного вдосконалення, всього лише суцільне варварство й дикість, тільки вже з комп’ютером! Будь-яке технічне вдосконалення — це просто рух. А будь-яка моральність — це швидкість та навіть прискорення. Тому будь-яке звернення до етичного, рухає вперед життя семимильними кроками...
ПРО ЇЖУ-3
Чим їжа відрізняється від обжерливості? Адже відносно тварини таке питання навіть не виникає — вона припиняє їсти, як тільки насититься. У людини до цього процесу завжди підключається й уява (хоча, надто обмежено та вибірково) — їй цікаво ще й ... як це готується! Тому вона завжди може з’їсти багато-багато — більше за свою потребу. При цьому таємниця процесу приготування їжі хоч і трохи відкривається, та все ж ТАЄМНИЦЯ ЇЇ ОСВОЄННЯ так і залишається від неї прихованою. Прихована вона й від тварин, але хіба вони володіють уявою?
РІВЕНЬ ДУМКИ
Він обов’язково повинен існувати. А таку поверховість (об’єм) їй додає завжди тільки ЧЕСНІСТЬ. Адже одномірні, площинні думки є нечесними від початку. І спочатку також їм ніхто ніколи не вірить. Вони, як піна на воді — начебто скрізь і надовго, а насправді — тільки на мить і до наступної хвилі...
ДАРМОВІ ТРУНИ
Із новин: «Жителі Цхінвалі можуть поховати своїх родичів у безкоштовних трунах». Ось, виявляється, ЩО отримали жителі, ніким не визнаної в цивілізованому світі республіки Південної Осетії, від російських «миротворців»...
УРОК
Завжди в скрутних ситуаціях та особливо, коли хочеться звинуватити тільки інших та навколишнє оточення, продуктивніше й краще все ж таки, обернути цю саму (дуже часто уявну безвихідну) ситуацію... собі на користь! Яким чином? А ось яким — спасибі за навчання, перевірку, екзамен та урок. Ліхтенберг це трошки інакше колись висловив: «... люди — учні, природа — вчитель, учні спроможні розуміти вчителя, але вони замість того, щоб слухати вчителя, просто СПИСУЮТЬ один у одного, спотворюючи все це ще й помилками».
ПЕРЕКОНАННЯ
Нова версія вторгнення російських військ у Грузію. Заступник начальника російського генштабу Ноговіцин: «Ми насправді ПЕРЕСВІДЧИЛИСЯ (виділено мною. — С.Г.), на ділі що небезпеки для нас район Горі вже не несе — словам грузинів ми давно вже не віримо. Тому тільки тепер ми звідси йдемо!» Виходячи з усього цього, думається, якщо й надалі наші російські сусіди зібралися ТАК «переконуватися» (тільки на своєму власному досвіді) в тому, чого, власне, не було й немає, то що ж станеться, коли воно буде, тобто з’являться справжні підстави та підтвердження їхніх страхів, неспокою, та підозр?..
ВИПРОБУВАННЯ
Запорожці в своє товариство приймали аж ніяк не всіх. Щоб випробувати бажаючого в них залишитися, вони не вигадували нічого особливого — просто залишали такого кандидата ненадовго одного, а самі ховалися в очеретах поблизу й спостерігали звідти: що він буде робити? Якщо тільки посидить-посидить, та й почне голосити-плакатися: «І куди це поділися ці дурні-запорожці. І навіщо я до них подався? Краще б я й далі сидів під крилом батька-матері!», тоді з очеретів вмить чулося: «Та й іди куди-подалі, нам таких не треба!» Якщо ж наш претендент посидить-посидить трохи, та й почне варити кашу, сам наїсться та іншим залишить, та вдарить потім на кургані гопака, то запорожці відразу ж із очеретів повилазять, обіймуть новоприбулого та відразу приймуть у своє товариство. (Див. Д. Яворницький. Iсторія запорозьких козаків. У трьох томах. Київ, «Наукова думка». 1990р.)
ТОЛСТОЙ
На книжковому ринку розглядаю розкішне, ще радянське, видання «Війна і Мир» із прекраснішими ілюстраціями Шмарінова. Поруч стоїть старенька бабуся та бурмотить:
— Віровідступник, окаянний!
Не витримую, вибухаю:
— Бабуся, так не було ще на світі людини (і довго ще не буде) істинно-віруючої, моральнішої та чистішої за цього російського графа! Скільки ще десятиріч та сторіч можна перемелювати його відлучення від церкви православної?
Вдивимося уважніше — та й, взагалі, чи було НАСПРАВДІ це відлучення? За визнанням самих тогочасних ієрархів всеросійської церкви, було лише «признание его от нашей Церкви отпадшим». А хіба це одне і те саме? Бездумність століття минулого просто перейшла у століття нинішнє та нагнітається й сьогодні щосили! А тим часом найбільший російський авантюрист усіх часів та народів Григорій Распутін був похований з усіма православними почестями та обрядами. А найбільший російський письменник світового значення Лев Толстой був просто закопаний (без усяких особливих церемоній) на місці своєї дитячої «зеленої палички»...
ПРОЩАННЯ
А ось як цікаво прощалися запорожці зі своїм активним життям у Січі. Старезний козак закуповував декілька бочок «оковитої», щедро пригощав своїх товаришів, потім вантажив усе недоїдене-недопите на вози, саджав туди ж своїх друзів-проводжаючих, і весела компанія відправлялася в дорогу. І це був або Києво-Межигірський, або Самарсько-Миколаївський монастирі. А в кінці шляху розігрувалася така сценка: винуватець події допивав останню чарку, доїдав останні ласощі, прощався зі своїми друзями-товаришами, злазив із воза та один підходив до воріт помешкання та стукотів:
— Хто там? (Це через ворота.)
— Запорожець!
— З якої такої потреби?
— Рятуватися!
— Заходь!
Ось і все. Двері відчинялися й назавжди зачинялися за козаком. Товариші ж його розверталися та їхали назад. (Див. Д. Яворницький. Iсторiя запорозьких козакiв. У трьох томах. Київ, «Наукова думка», 1990р.)
