У ніч на 1 листопада світ відзначає Геловін. Важко достеменно простежити його історію. Свято дуже давнє, ймовірно, з кельтським корінням, а після прийняття християнства воно стало припадати на переддень Дня всіх святих. Сьогодні традиція поширилася на різні континенти, і мало хто замислюється про її походження. Певно, це одне з найбільш комерціоналізованих свят — страшні маски і прикраси у вигляді вишкірених гарбузів починають продавати з початку жовтня, у барах повально влаштовують тематичні вечірки. Інколи традиції обертаються несподівано: цього року незадовго до Геловіну в Німеччині та Австрії на людей стала нападати банди грабіжників у масках страшних клоунів, причому таке явище не нове.
Для когось Геловін — це привід розважитися, для когось — проявити фантазію, створюючи образ для костюмованої вечірки, хтось обурюється зубастим помаранчевим вітринам, а комусь байдуже. Але свято міцно асоціюється з темою померлих і водночас веселе, бешкетне — тому говорити про смерть не так страшно. От ми і публікуємо розмову з культурологом і художником Оксаною Дідківською-Воробієнко про ставлення до смерті й поховальну культуру українців у минулих століттях і сьогодні. Оксана є засновником арт-проекту «Естетика смерті», який почався з однойменної виставки у 2015 році. Дослідниця проводить тематичні лекції та екскурсії у рамках інших проектів, готує художні виставки. Її цікавить історія і культурологічний аспект питання, входження його у мистецтво, осмислення сучасною людиною феномену смерті. Паралельно вона пише тексти у жанрі чорного гумору, але поки тримає їх у шухляді. Далі — пряма мова Оксани Дідківської-Воробієнко.
ВЕСІЛЛЯ ДЛЯ ПОМЕРЛОЇ ДІВЧИНИ
— Тема смерті й ритуалу, пов’язаного з нею, в Україні мало досліджувана. При цьому у нас були дуже цікаві поховальні традиції — це широке поле для роботи. Сучасна людина мало знає навіть про порівняно недавні часи, про ХІХ століття. Наприклад, в українських селян був цікавий ритуал поховання неодруженої дівчини — він виконувався з дотриманням усіх весільних обрядів. Дівчину вдягали у весільний одяг, шукали серед живих нареченого і виготовляли їм обручки, щоправда, з тіста. Це була наче театральна постановка, роль нареченого міг виконувати навіть родич померлої. На цій церемонії співали весільні пісні.
НАЙБІДНІШИХ ХОВАЛИ В ОРЕНДОВАНИХ ТРУНАХ
— Ритуали поховання в містах суттєво відрізнялися від сільських. У Російській імперії існувало сім розрядів покійників, які, відповідно, були і в Києві. Найпрестижніший — перший. При похованні за першим розрядом у траурній процесії мало бути шість коней і 16 факельників, три дні читали Псалтир по померлому, якого ховали біля цвинтарної церкви.
Чим далі від стін храму ховали, тим менший розряд. Сьомий — це поховання державним коштом, говорили: «У казенний гроб покласти». Але навіть цей казенний гроб давали не завжди. Бідних померлих часто ховали в орендованій труні, яку не закопували разом із покійником. У дрожках цю труну привозили на цвинтар, там покійника діставали з труни, яку потім повертали орендодавцю. Такою орендою займалися як похоронні доми, так і окремі особи, зазвичай літнього віку.
«ВДОВА ДЕ ВЕККІ ЇЗДИЛА ЗА МАРМУРОМ ДО ІТАЛІЇ»
— Взагалі так звані світські могили — із зображенням померлого, скульптурними композиціями, почали з’являтися у ХІХ столітті. До цього могили робили дуже мінімалістичними, за церковним каноном або по типу голгофи — камінь і зверху хрест. Спершу церква не надто схвалювала вигадливість, білий мармур, янголів на могилах, але згодом світська традиція прижилася, до середини ХІХ століття це стало нормою. Могили простих людей були з дерев’яними або металевими хрестами, вони до сьогодні не збереглися.
Правила того, як мають виглядати поховання, на тому ж Байковому кладовищі у Києві, формувалися, коли воно закладалося, у 1830-х роках. Стиль надгробків багато в чому визначався майстернями, які їх робили. У Києві найвідоміші — вдови де Веккі, Скьявоні, Ріццолатті. Вдова де Веккі їздила за мармуром до Італії, привозила звідти майстрів, запозичувала традиції Західної Європи, що певним чином і формувало канон.
Багато надгробків в Україні охороняються як пам’ятки архітектури. На Личаківському цвинтарі у Львові таких — більше 200, в основному, вони створені у ХІХ столітті. А Владислав Городецький побудував на Байковому кладовищі десять склепів. Проте зараз важко ідентифікувати, які належать йому — під час Другої світової війни згоріли документи з цією інформацією. На Байковому також є склеп і церква, споруджені Володимиром Ніколаєвим.
«РИТУАЛИ НА СЕЛІ НЕ ТАК ПРОСТО БУЛО ВИКОРЕНИТИ»
— З приходом радянської влади поховання за розрядами скасували. Навіть вийшов окремий указ, який заборонив це. Але розподіл на престижні й непрестижні поховання все одно залишився. Відомих радянських діячів ховали з процесіями, не так, як звичайних людей. Також ховали не за радіальним принципом, як до революції, а алеями.
Байкове кладовище у радянські часи ніби заселялося наново. Павла Тичину, який лежить на його центральній алеї, поховали поверх іншої могили. До цього там була могила київського мецената з пам’ятником майстерні вдови де Веккі — унікальна пам’ятка архітектури. По суті, вся центральна алея Байкового — це таке перезаселення.
Поховальні обряди на селі було не так просто викоренити, як у місті. До середини ХХ століття там дотримувалися різних ритуалів, але світові війни змінили погляд людей на це. За часів Другої світової людей взагалі ховали у братських могилах. Але той самий хрест на могилі, християнський символ, у селах продовжували ставити. Навіть відспівували померлих у церкві.
«НА МОГИЛІ — ВСЯ АТРИБУТИКА СВЯТА»
— Культура поховання постійно трансформується. Сьогодні ми дещо запозичуємо з майже втрачених традицій ХІХ століття, зокрема у нагробній архітектурі. Є чудові її зразки на нових алеях старовинних кладовищ, на тому самому Байковому — там є сучасні пам’ятки в класичному стилі з дотриманням символіки, забутої у радянські часи. Використовується символіка квітів, інших рослинних орнаментів. Деякі надгробки віддають культурою кітчу, відчувається вплив постмодернізму.
Нині в Україні людей увіковічують красивими монументами західного типу, але саму смерть намагаються якомога сильніше відмежувати від життя. Траур зведений до мінімуму, немає траурного одягу, який би носили після похорону. Люди намагаються бути щасливими, навіть якщо стається горе. У цьому є вплив Америки, цікаві приклади з цієї теми описав дослідник Філіп Арьєс у книжці «Людина перед обличчям смерті». Американська мрія дуже вплинула на культуру поховання.
Люди ніби намагаються побороти макабричну атмосферу. Наприклад, на надгробному зображенні у померлого викарбувана посмішка на 32 зуби. Таких у Києві бачила до сотні, одна жінка взагалі зображена із шампанським. На могилі — вся атрибутика свята.
«У ХІХ СТОЛІТТІ В ПАРИЖІ БУВ МОРГ, КУДИ ПРИХОДИЛИ ДИВИТИСЯ НА ПОКІЙНИКІВ»
— Смерть може приїдатися. Але ретрансляція такої тематики існує в культурі давно. Інколи людей навіть приваблюють похмурі місця. Зараз є такий феномен, як чорний або темний туризм. Йдеться про екскурсії або тури місцями геноциду, тортур, місцями, де зібрані рештки людей. І подібне було завжди. У Парижі кінця ХІХ століття працював морг, куди приходили просто подивитися на покійників — їх виставляли у вітрині. Спершу це робили, щоб упізнавали мертвих, при яких не було документів. Але потім у морзі помітили, що люди, від малого до старого, приходять просто дивитися на покійників, і почали брати за це плату. Це був популярний паризький атракціон. Закрився він 1907 року — це збігається з переламним моментом у зміні ставлення до смерті.
Ходити на прогулянки на кладовище — абсолютно звичайна практика. Зараз в Україні вона не надто поширена, а от у ХІХ столітті було нормальним — призначити побачення на цвинтарі. Це було місце умиротворення і згадки про померлих. До того ж цвинтарі виглядали дуже естетично: центральні пам’ятники являли прекрасні витвори мистецтва, зроблені видатними митцями. Кияни полюбляли прогулюватися Байковим кладовищем, на Аскольдовій могилі. Сьогодні ця традиція повертається.
