Не рідні й теплі татові руки, а долоні чужих людей гладять цих хлопчиків по головах. У Крепеців дуже люблять бувати володимир-волинські волонтери. Керівник громадської організації «Активіст» Костянтин Зінкевич каже, що діти зниклого безвісти солдата для них — наче пігулка розради, справжня потіха. П’ятирічний Славко і майже дворічний Матвійко сповнені безпосередньої радості, щирості, того, що дорослі назвали б відкритістю світові. Веселі й допитливі. Кожного нового гостя в хаті Ярослав веде до двоярусного ліжечка, яке для синів Леоніда Крепеця придбав волонтер Олексій Панасюк. Хлопчику цікаво спати на другому «поверсі», й він тут же демонструє, як швидко туди залазить і так само миттю злазить. Старшого братика в усьому, зрозуміло, повторює Матвійко, тож мама Віра має пильнувати й пильнувати.
«Місцезнаходження тимчасово не встановлено» — такий статус нині має старший солдат, боєць 51-ї окремої механізованої бригади, яка дислокувалася у Володимирі, Леонід Крепець. Останній раз він зателефонував дружині з-під села Дзеркальне, що на Донеччині. Це було в серпні 2014 року, за кілька днів до сумнозвісного Іловайського котла... В армію, і, як виявилося, в зону бойових дій так званої АТО його мобілізували 10 квітня. Матвійкові було тільки десять місяців...
«У МЕНЕ — ДВА СИНИ. ЩО ЇМ ГОВОРИТИМУ, КОЛИ ВИРОСТУТЬ?»
«Він запевняв: «Віро, я скоро повернуся», — згадує дружина. — Бо ж їх брали начебто на навчання на сорок днів. Потім Льоня почав казати, що то затягнеться до вересня. А коли дізнався, що солдатикам шиють і зимову форму, ми зрозуміли, що то затягнеться надовго... Завжди мене беріг! Ніколи не признався, що там, де він, насправді вже триває неоголошена війна. Не можна було допитатися, що йому передати. «Ну, хіба цигарок...» — міг сказати, якщо вже дуже допитувалася».
Коли чоловікові принесли повістку, Віра заметалася. Малі діти дуже хворіли. Із лікарень практично не вилазили. Хотіла бігти у військкомат, просити, щоб не забирали хоч зараз.
«Він же сказав: у мене — два сини. Що їм говоритиму, коли виростуть?.. Та й із родини, мовляв, має хтось таки піти. Якось телефоную йому, а телевізор не вимкнула. На екрані читаю про обстріли й із жахом виявляю, що це... саме той блокпост, де Льоня стоїть! Та й самій вибухи чути. А він так спокійно: та то далеко, а по телевізору — брешуть...»
В армійському своєму житті контрактник Леонід Крепець служив водієм, те ж робив і на фронті. Армія і звела їх із Вірою. У її рідних Журавичах, що неподалік Луцька, ліквідували ракетну частину. Льоня приїжджав зі своєї Хмельниччини забирати речі й техніку. Рік до коханої їздив, а тоді вирішили одружитися. П’ять років Господь не давав їм діток. Зате Ярослав зібрав із тата всі, як кажуть, пилиночки, він — його копія. Матвійка ж вирішили народити, щоб старший синок не був самотній у цьому світі.
«МИ — НЕ ЗДАЄМОСЯ, ВІРИМО»
Востаннє голос чоловіка Віра чула 25 серпня минулого року. Потелефонував мамі на Хмельниччину та їй. Тільки й сказав: «Гляди дітей». А далі настала невідомість, яка триває вже дев’ять місяців. Наступного дня після дзвінка чоловіка повідомили, що українських військових під Дзеркальним розбомбили, хтось прочитав про це в Інтернеті. У тривозі минула ніч, і вона була тільки першою... Щодня бігала під військкомат, де збиралися рідні військових 51-ї бригади, не одна вона не знала нічого про долю свого солдата. І досі не знає. Нема Леоніда Крепеця ні в списках полонених, ні в списках загиблих. У Ярославчика взяли аналіз на ДНК, і він... зійшовся з одним із захоронених у Дніпропетровську як «невідомий». Зійшлися й аналізи, здані мамою Леоніда. На упізнання за фотознімками з моргу поїхали в Луцьк із зубною картою Леоніда. Не зійшлися ріст його та загиблого, котрого ідентифікували як Крепеця, та й на фото був, каже Віра, геть не він. Основним же аргументом родини стало серце матері: воно не відчуває загибелі своєї дитини. На Волині вже не одна родина погодилася визнати запропонованого їй за результатами ДНК загиблого за свого солдата. Часом — просто щоб досягти хоч такої, крихкої, певності в його долі.
«А ми — не здаємося, віримо! — каже Віра. — У Росії з чеченських воєн не зразу всі поверталися».
А я можу розказати їй не одну історію й про війну в Афганістані, коли доля людини вияснялася через багато-багато років... Для людини, котра чекає і вірить, будь-що додає надії.
«Мене часто запитують: як ти з цим усім живеш?! Із цією вірою, надією, з розчаруваннями... А ми вже просто в цьому всьому живемо, — каже Віра. — Відчуваю, що багато чого мені недоговорюють. Хлопці ж, які служили з Льонею, вже повернулися. Хтось очі відводить, бо явно шкодує мене. Хтось натяком каже: та його вже немає, ти ж розумієш, що за стільки місяців він міг би дати про себе звістку?.. А якщо таки й не міг би?.. Головне, що ні в кого з родини нема відчуття безповоротної втрати. Він нам сниться живим і завжди каже: «Чекайте, я повернуся!»
«МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ НЕВІДОМЕ». ЯК ЖИТИ ДАЛІ?
Родини учасників АТО, які отримали статус особи, місцезнаходження якої невідоме, наразі відчувають до себе в суспільстві найменше уваги. Усе зрозуміло з живими, пораненими, контуженими: їх треба лікувати й реабілітувати. Загиблим віддають належну шану. Тих, котрі в полоні, намагаються визволяти різними способами. А такі родини, як армійського водія Леоніда Крепеця, почуваються у підвішеному стані. Найбільший біль — відсутність інформації. Які обставини зникнення?.. Хто, які служби розшукують цього солдата та як вони просунулися в цих пошуках?. Врешті, якщо й аналізи ДНК не дають стовідсоткової впевненості, що робити далі, й чому це не робиться?.. Питань — безліч, а відповідями на них, як кажуть, ніхто й не «заморочується».
А родині треба жити далі. Добре, що наразі Вірі Крепець виплачують заробітну плату чоловіка. Коли ж почав текти дах над їхнім стареньким будинком (як чоловік зник, каже Віра, то в хаті без руки господаря почалися проблеми), в міській раді не за першим разом на ремонт виділили тільки 500 гривень. Може, й справді не могли, біди тепер багато. Перекрили дах, не взявши з Віри ні копійки ні за роботу, ні за матеріали родичі Леоніда з Хмельниччини. А якби не вони?..
«Льоня так вірив у те, що треба захищати кордони України, що треба чесно виконувати військовий і громадянський обов’язок. Пам’ятаєте випадок, коли наші військові, щоб врятувати життя, змушені були перейти кордон з Росією? Льоня мені потім телефонує і каже: «Ні, так неправильно, як вони вчинили! Це не за Статутом! Краще застрелитися, ніж так вчинити!» — пригадує Віра. — І тільки коли я почала переконувати, що в кожного солдата ж є вдома рідні, які їх чекають живими, він задумався і сказав: «Може, ти й права». Але так сказав, що я не впевнена, чи таки його переконала».
Нині Вірі Крепець пропонують відпочинок із дітьми аж у... Франції. У місті Брест мешкає добра жінка Марія, яка запрошує її до себе на відпочинок. Вона підтримує родину українського солдата Леоніда Крепеця, надсилала посилки, спілкується по скайпу. Віру ж очікує вже другий... суд. Бо вивезти Ярослава (бере тільки старшого) за кордон може лише з дозволу чоловіка. Такі закони у державі, котра забрала цього чоловіка із мирного дому на війну і не повернула його досі. Волонтер Костянтин Зінкевич каже, що питання вивезення на реабілітацію, відпочинок таких родин, як Крепеці, через нові в нашій країні обставин треба було б вирішувати на державному рівні. Бо не може тато в статусі зниклого безвісти дати той дозвіл.
