Нещодавно на одному з московських телеканалів довелося побачити такий сюжет. Десь у російській глибинці робітникам гідролізного заводу (основна продукція — завжди дефіцитний спирт) вже півроку не платять зарплатню. Керівництво офіційно оголосило про банкрутство підприємства. І твердить, що нічим своїм працівникам допомогти не може. Тим часом завод працює на повну потужність, у три зміни, і цистерни з готовим спиртом ідуть одна за одною в невідомому напрямку. Роботяги у відчаї заблокували всі виходи й виїзди із заводу, оголосили голодування й вимагають своїх грошей.
І ось, після докладного викладу колізії, у кадрі з’являється директор підприємства. Вельми нехудий — ледь у кадр, чесно кажучи, влазить. Одягнутий у джинси і футболку з великим, розкішним портретом... Че Гевари. І говорить, широко усміхаючись: «Ну зрозуміло, люди не хочуть бути рабами...»
Далі я вже не слухав.
Че Геварі тиждень тому виповнилося (б) 75 років. Вічний революціонер. Ікона всієї Латинської Америки. Єдиний борець проти капіталізму, який, прийшовши збройним шляхом до влади, сам же від цієї влади добровільно відмовився, — заради продовження революції. Зумів піти красиво, не перетворившись на старіючого виробника запальних промов, як його соратник Фідель Кастро, на будівника диктатури, охоронця нелюдськи бюрократичної держави — як це буває зі всіма, навіть найбезкомпроміснiшими бунтарями, які досягли контролю над суспільством. Мало того — і на смертному одрі Че був дивовижно гарним, просто світився одухотвореністю. Самим виглядом своєї смерті, укупі з тим, як його (дійсно підло) вбили, він остаточно підкорив серця не лише латиноамериканської бідноти, яка його обожнювала, але й західних інтелектуалів. Проте все це давно відоме.
Дивним є інше. Після того як розвалився, пішов у небуття світовий соціалізм, як нечисленні червоні режими, які залишилися, перетворилися на світових маргіналів, популярність Че Гевари почала рости як на дріжджах і досягла рівня, порівнянного зі славетними 1960-ми.
Парадокс? Лише на перший погляд.
Біда в тім, що капіталізм — навіть не суспільний устрій чи певна політико- економічна система. Це, скоріше, щось на зразок невидимого і невідчутного поля, таке собі тонке випромінювання на кшталт радіації, лише його носії, його елементарні частинки — це знаки й мітки, які спонукають до споживання всього і вся. До створення все нових і нових міфів благополуччя чи бунту, матеріального чи духовного. Капіталізм шизофренічний, оскільки позбавлений особистості, персоніфікації, — і тому немає індивіда чи символу, чи коду, знищивши який можна було б зламати систему. Капіталізм роздрібнений на безліч агресивних міфологій, в одній iз яких ти — смиренний споживач, в другій — небайдужий член громадянського суспільства, у третій — гендляр, у четвертій — акула- банкір, у п’ятій — озброєний підпільник, у шостій — знедолений безробітний, у сьомій — самовдоволений промисловець тощо, і так до нескінченності. При цьому — належний рівень комфорту в будь-якому випадку буде забезпечено, хоч ким би ти був. І тому революція перетворюється на один із найприбутковіших бізнесів — нарівні з видобуванням нафти, торгівлею зброєю та наркотиками. Ні, революція навіть ще прибутковіша, бо основний її дивіденд — безсмертя.
Але безсмертя — це й головний продукт капіталізму як такого. Причому — безсмертя для всіх, хто купив його, тут і зараз, у церкві, біля верстата, перед вітриною з десятками гатунків горілки, на газетному знімку, який відобразив ефектний теракт чи красиво замученого за свободу.
Ось і одягає футболка з обличчям команданте огрядне тіло чергового кровопивці (пишу без найменшої іронії).
Ні, Че не програв.
Найсумніше — він переміг!
