«Ага, про добродійність», — подумаєте ви, й помилитеся. Ці два поняття відрізняються приблизно так само, як і два способи втамувати голод бідняка: нагодувати його рибою чи навчити його ловити рибу.
Соціальна відповідальність бізнесу — тема для капіталістичного світу не нова. Її джерела можна знайти в основоположників соціал-демократії ХIХ ст., які закликали власників схаменутися, а робітників потерпіти. На жаль, правильність соціал-демократичної позиції стала зрозумілою пізніше, на тлі відомих історичних подій. Відсутність соціального партнерства праці й капіталу призвела до люмпенізації й радикалізації населення, а «…де панують злидні — там не шукай ні розуму, ні совісті». Звичайна й цілком зрозуміла заздрість людини до великих грошей у певний історичний момент трансформувалася у свого роду суспільний запит до бізнесмена: «Що ти зробив суспільно корисного, що дає тобі моральне право на твоє багатство?». Відсутність відповіді згодом породжувала бунти — незалежно від країни, форми правління та державного устрою.
Однак у другій половині ХХ ст. унаслідок певних об’єктивних причин (зростання кількості та вплив міжнародних гуманітарних організацій, образ Заходу як «імперії Добра», крах колоніальної системи тощо) тема соціальної відповідальності набула нового значення й наповнення. Про неї починають говорити не лише теоретики, а й члени міжнародних організацій, глави держав та урядів, а згодом — успішні бізнесмени й промисловці, занепокоєні необхідністю корекції своєї репутації.
Репутація соціально- відповідальної компанії дуже багато значить на Заході. Це як посвідчення членства в певному клубі для обраних, свого роду нове лицарство. Участь у подібних ініціативах і програмах для західних бізнесменів — сигнал будь-яким потенційним контактерам (партнерам, замовникам, клієнтам, урядам, громадським організаціям…): «Наша діяльність не лише особисто, а й суспільно корисна, значуща. Ми допомагаємо вирішувати загальні проблеми». Соціальна відповідальність при цьому стає напівнегласною вимогою.
Мабуть, найбільш відомим на сьогоднішній день всесвітнім проектом є так званий Глобальний Договір. Ідею Договору висунув Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй К. Аннан на Всесвітньому економічному форумі в Давосі (Швейцарія) в січні 1999 року, а офіційний старт цій ініціативі дали в липні 2000 року в штаб-квартирі ООН. Договір закликає ділові кола керуватися у своїй діяльності десятьма основоположними принципами у сфері дотримання прав людини, норм трудових стосунків, охорони довкілля й боротьби з корупцією. Щороку компанія-учасник Глобального договору (а таких уже більш як 3000 з 90 країн світу) публікує звіт про досягнення — жодної декларативності, лише реальні результати. Віднедавна діяльність бізнесу у сфері охорони довкілля та соціальної відповідальності впливає на становище компанії на ринку: великі інвестиційні інститути включають ці показники в оцінку діяльності компаній. За словами К. Аннана, Глобальний Договір допоможе надати глобальному ринку людського обличчя. А чи не будують часом капіталісти соціалізм?
Україна приєдналася до ініціативи ООН із запізненням, лише цього року. Беручи участь у проекті, вітчизняні компанії прагнуть закріпитися в міжнародній лізі респектабельного бізнесу, позбувшись заодно іміджу «мільйон украли й залізні двері встановили». До речі, дуже символічно, що в той час як призери парламентських виборів із захватом вирішували, хто ж головний і в який бік піде країна, бізнес почав євроінтеграцію явочним порядком. Підтвердивши тим самим відому формулу лібералізму: «Держава — нічний сторож». Усе інше громадяни зроблять самі, треба лише не заважати.
Є хороший анекдот, що дуже точно відображає суть питання, винесеного в заголовок статті: «Що мусить робити молодий фахівець із зарплатою 500 грн.? Він нічого не мусить робити, навіть навпаки — трошки шкодити». Таким чином, на поставлене питання можна вибрати будь-який варіант відповіді, і він буде правильним. Різними будуть лише результати.
