А на подвір’ї Шостацьких бавляться троє їхніх дітей. Трохи старші тих, яких врятувала Софія. Вона розказує про свою Гончариху, яку у старих літописах двічі чи тричі Єгиптом названо. І чого б то? Не сказано. От пізніша історія її села глибше краєзнавцями досліджена. Сам Богдан Хмельницький зі своїм штабом тут у Гончарисі бував. Розробляв план битви зі шляхтою: чи, бува, не тут-таки й розгорнути бойовище? Вирішив — під сусідньою Пилявою. А якби — під Гончарихою? Тоді знав би весь світ не про Пилявську, а Гончариську або Єгипетську битву 1649 року.
Софія знає історію свого роду лише до прапрадіда. Та влітку, коли йде в поле сапати буряки, іноді дає волю своїй фантазії. Уявляє як тут, у полі, гуляв козак, від якого тягнуться догори гілки їхнього родинного древа. Бо предки, яких сама пам’ятає і про яких їй батьки розповідали, — всі тут, на цих полях працювали. Односельцям відомо, що ніхто з них ні роботи не цурався, ні на печі не відсиджувався, коли війни були, ні десь у світах щастя-долю не шукав. Хоча так складалося, що Гончариха не вельми прихильна до своїх людей. «До школи аж у село Паплиці, що за кілометрів десять від нас, ходила», — згадує Софія про своє не таке вже й далеке навчання.
Дванадцять років минуло відтоді, як одержала атестата про загальну середню освіту. Було, каже, патріотичне виховання. Вчителі, запрошені на відкриті уроки ветерани розповідали про подвиги й славу. І що з того? Багато хто із того гурту біля хати, що горіла, разом із Софією чи то трохи раніше слухав ті ж розповіді й настанови. Одначе ніхто, крім неї, не наважився увійти в палаючу хату.
То, з’ясовується, можна завжди знайти пояснення, чому не увійшов у вогонь. Говорять у Гончарисі: ай, не думали, що там діти. Ну, горіло якесь майно, то чи, допитуються, варто ризикувати життям, аби речі чи навіть хату рятувати? А от Софія не може добути із себе слова, аби розказати, чому вчинила саме так, а не інакше. Схоже, й зараз, коли вже майже місяць минув після тієї пожежі, вона й гадки не має, аби збагнути, нарешті, що тоді з нею сталося. «Пожежа в людей була. А зі мною нічого не сталося», — вважає.
У школі чула, що в житті завжди є місце для подвигу. Хіба ж тільки вона те чула? Всім одне й те ж втлумачували в голови. Чи, може, воно так: говори-не говори, а кожен своє знає й робить. Відповідно до свого сумління, що, звісно, від батьків. Он і про трудові подвиги говорилося. Не без місцевих ілюстрацій, ясна річ. Отож закінчила Софія школу і, як тоді газети писали, радіо розповідало, пішла трудитися «на ферму — ударний фронт». Молодших від неї доярок ні у Гончарисі, ні в усьому Старосинявському районі не було. Звісно, й досі доїла б, якби не повивозили корів із ферми. За солярку чи то ще за щось.
Був випадок, коли на фермі розлючений бугай із ланцюга зірвався. Тоді міцні дядьки, дебелі та тендітні молодиці розбіглися хто куди. Аби лише від біди далеко. Зразу й Софію Шостацьку вхопив добрячий переляк, та тут- таки здолала страх, якось змогла приборкати бугая й у стійло «назад» поставити. Тоді її, Софію, тореадоркою назвали.
Одначе це прізвисько до Шостацької не пристало. Може, тому, що все забувається у повсякденних житейських турботах. Кому в голові чиїсь проблем чи вчинки, якщо своє за горло бере?! То лише Софія знає, як їй велося в оті дні, коли відправила Льоню, свого чоловіка, до лікарні. «Одну операцію зробили, повторну зробили, але та болячка чомусь нікуди від нього не йде», — побивається жінка. Їй не шкода, що після тих лікарень у хаті й на подвір’ї, наче після монголо-татарської навали.
Хто, мовляв, сам біду знає, той і чужу близько до серця бере. Так вона вважає. Одначе ніхто не знає, що біда часто-густо й біля нього близько ходить. Гадає, що його обмине. Або ж він її обмине, якщо буде стояти й дивитись, як чужа хата горить: моя хата скраю — я нічого не знаю... Почастішало різних нещасних випадків, поменшало відваги. Часто-густо так буває, що ніхто не бачив ніхто не чув. Хоча й бачили, й чули. Чиновник з облдержадміністрації, який писав і відправляв до столиці реляцію на С.Шостацьку, радив кореспондентові не поспішати з оприлюдненням цього факту: «Там (в адміністрації Президента. — Авт. ), аби ви знали, дуже тяжко просувається від представлення до нагороди. А що ж то буде, якщо газета надрукує, та не просунеться?»
Мабуть, гірше не буде. Для Софії. А для нас?.. На яких яскравих, переконливих прикладах сьогодні виховують підростаюче покоління? Софія пригадує, що колись із класом їздила до Шепетівки. Там — музей Миколи Островського. Повернулася додому з незабутніми враженнями. Вже нікому не потрібні спомини про корчагінську вузькоколійку. Хіба що для китайців, які нещодавно кінофільм зняли. Що ж натомість? Заморські бойовики з «ящика». Чиновник із облдержадміністрації запевнив, що йому вперше довелося писати отаку реляцію...
