У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва можна побачити вириванки Ольги Шинкаренко та вироби з соломки та лози Зінаїди Лугової. Давні українські техніки, з якими працюють майстрині понад чверть століття, зовсім різні, але їх об’єднують не лише святкова тематика, а й високий професійний рівень виконання, що засвідчили як фахівці, так і відвідувачі музею.
ЛОЗА — ЖИТТЯ, СОЛОМА — НАСОЛОДА
Серед творів Зінаїди Лугової — тендітні, світлі, майже невагомі солом’яні янголи, які, здається, от-от злетять у повітря. Вишукані, філігранні скульптурні композиції з соломки — «Подружжя», «Княгиня», «Несе Галя воду» і навіть жіночі прикраси з такого ж делікатного матеріалу. Вражає і розмаїття казкових скринь і скриньок з лози для новорічних подарунків і ялинкових прикрас.
«Як матеріал, мені більше подобається лоза, — зізнається майстриня. — Коли тільки торкаюсь її руками, відчуваю її. Це — моє життя. А соломою я насолоджуюсь і розважаюсь. Вона пробуджує мою фантазію, адже, працюючи з лозою, багато не нафантазуєш».
Зінаїда Іванівна жила й навчалася у Художньо-промисловому училищі іграшки у місті Сергієв Посад (Загорськ), потім у Московському громадському університеті мистецтв. А переїхавши до Києва, закохалася в українське народне мистецтво, яке вабило її давно.
Добре знаючи техніку інкрустації соломкою, вона працювала в Києві на фабриці «Український сувенір», де познайомилася з відомим митцем — Олександром Саєнком, який створював цілі мозаїчні панно з цього матеріалу.
«Я бачила, що твори Саєнка — це шедеври. Але не хотіла повторювати його роботи та ставити себе поряд з таким майстром. Мені захотілося зробити ікони у цій техніці. Нині у мене їх шість і я продовжую працювати над цією серією», — розповідає Зінаїда Іванівна.
«Лоза — матеріал дуже важкий. Самих сортів її відомо 360 видів, кожен з яких має свій колір. Потрібно знати, де вона росте, яку саме потрібно зрізати для роботи. Потім її необхідно проварити, зчистити.
До 1990-х у Києві діяв розплідник сортової лози. З усієї України приїздили майстри за саджанцями, яких було сортів 40. А нині, щоб зібрати необхідний матеріал, доводиться шукати його самій, зокрема, у Гідропарку», — розкриває свої секрети пані Зінаїда.
ЧВЕРТЬ ВІКУ — ДИТЯЧІЙ ТВОРЧОСТІ
Свій досвід, майстерність і любов до традиційного мистецтва Зінаїда Лугова понад 20 років передавала дітям у Київському палаці дітей та юнацтва, тому в неї багато успішних учнів і послідовників.
У цьому ж дитячому закладі майже чверть віку викладає розпис, витинанку і вириванку і друга учасниця виставки — Ольга Шинкаренко. Веде гурток (який працює безоплатно!), в якому навчає дітей головному — професійному підходу до творчості. Мабуть, тому її вихованці посідають призові місця навіть у міжнародних конкурсах, конкуруючи зі школами мистецтв та іншими навчальними закладами.
Роботи самої художниці, представлені на виставці, зроблені за давньою українською традицією витинанки з клаптиків паперу — це справжнє свято кольору, гармонії та високої майстерності.
«Дуже люблю працювати з кольором, підбирати його. А чорний колір не люблю, тому в моїх роботах його зовсім немає, навіть в композиції «Квадрат, який був чорним» я використовую темно-коричневий колір. Це у мене ще з дитинства, коли мріяла стати художницею. Фарби, якими малювала, були погані, і я все думала про те, як можна намалювати землю, але не чорною фарбою, — зізнається мисткиня.
МАГІЧНА СИЛА
Загалом, в українському традиційному побуті витинанка з’явилася в середині XIX століття. Нею селяни прикрашали полиці, вікна та стіни хат. «Нині це давнє мистецтво, яким володіла майже кожна господиня, настільки розвинулось і стало високохудожнім, що перетворилось у якусь магічну силу», — зазначає Василь Корчинський, знаний майстер витинанки.
«Вириванка — це давня техніка витинанки, в якій не використовують ножиці, а візерунок виконується за допомогою відщипування шматочків паперу руками», — пояснює Наталія Нікітіна, куратор виставки, науковець музею. — Її застосовували під час церковних свят, коли прикраси для оселі не можна було вирізувати з паперу».
Як розповідає Ольга Шинкаренко, опановувала техніку вариванки самотужки, по крихтах збираючи матеріали. Приїхавши з Кубані у п’ятнадцятирічному віці, вона захопилась українським народним мистецтвом, яке стало змістом її життя.
«Коли я приїхала до Києва і почала навчатись у художньо-промисловому технікумі (він розташовувався на території Києво-Печерської лаври), перший раз потрапила до Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Я була в захваті, коли побачила твори Марії Примаченко, Катерини Білокур, Ганни Собачко-Шостак та інших чудових митців. Після художньої школи, де я отримала академічну освіту, для мене це був інший світ», — згадує мисткиня.
«ДЕ КОЗА ХОДИТЬ, ТАМ ЖИТО РОДИТЬ»
Під впливом побачених у музеї творів, художниця розпочала свій творчий шлях з декоративного розпису, наближеного до Київщини. Потім почала вивчати техніку витинанки, а останніх десять років створює високохудожні і колоритні твори у рідкісній техніці вириванки.
Цікаво, що кожна робота майстрині має свою поетичну назву: «Де коза ходить, там жито родить», «Мела зима. Глибоким снігом вкривала землю без кінця», «Без церкви людина, як без мами пташина», «Стежка до рідної хати», «Малинові роси у твоїх очах». Назви дібрані так, щоб створити цілісний образ картини, який органічно доповнює композицію і кольорове вирішення твору, зазначає вона.
«Твори, Зінаїди Лугової та Ольги Шинкаренко, презентовані на виставці — дуже знакові, вагомі і цінні. Це справжнє українське мистецтво на високому щаблі зростання, яке варте бути презентованим у всьому світі», — наголошує Ніна Саєнко, донька українського митця, якого ЮНЕСКО визнало видатним діячем світової культури.
Усіх охочих відкрити для себе таїни традиційного українського мистецтва і поринути в атмосферу свята запрошуємо відвідати різдвяно-новорічну виставку в музеї, яка триватиме до 12 січня.
