Незбагненно, але саме стільки років, себто 33, я не був на Соловецькому архіпелазі. Не скажу, щоб я аж так сумував за печально відомими в Радянському Союзі Соловками, адже вони стали символом несвободи, насильства, смертельного безвихіддя. Та про все це в 1976 році нам, учасникам звичайної (однієї з численних тоді) туристичної групи, що побувала на Соловках, у Кижах і на острові Валаам, ясна річ, не розповідали.
ТРОХИ СПОГАДІВ
Подейкують, що Соловецькими ці острови назвали через те, що тут колись виварювали сіль, торгували нею. Достеменно відомо, що існування соловецьких в’язнів було солоним у всіх сенсах цього слова, а один із найвідоміших із цих в’язнів отець Павло Флоренський написав: «...Здешняя природа, несмотря на виды, которые нельзя не назвать красивыми и своеобразными, меня отталкивает: море-не море, а что-то либо грязно белое, либо черно-серое, камни все принесенные ледниками, горки, собственно холмы, наносные, из ледникового мусора, вообще все не коренное, а попавшее извне, включая сюда и людей. Эта случайность пейзажа, когда ее понимаешь, угнетает, словно находишься в засоренной комнате. Так же и люди; все соприкосновения с людьми случайны, поверхностны и не определяются какими либо глубокими внутренними мотивами. Как кристаллические породы, из которых состоят валуны, интересны сами по себе, но становятся неинтересными в своей оторванности от коренных месторождений, так и здешние люди, сами по себе значительные и в среднем гораздо значительнее, чем живущие на свободе, неинтересны именно потому, что принесены со стороны, сегодня здесь, а завтра окажутся в другом месте».
Для багатьох в’язнів-соловчан те, що Флоренський назвав «іншим місцем», ставало останньою адресою. Такою, як урочище Сандармох під містечком Медвеж’єгорськом у Карелії. Саме там з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року було таємно знищено 1111 привезених із Соловків в’язнів, з-поміж яких було і чимало відомих українців. Каральну акцію було проведено на підставі рішення особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області. Серед тих, кому винесли смертний вирок, була й велика група в’язнів-українців (Марко Вороний, Сергій Грушевський, Григорій Епік, Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Антін Крушельницький, його сини Богдан і Остап, Мирослав Ірчан-Баб’юк, Михайло Лозинський, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Степан Рудницький, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Михайло Яловий та інші).
У 1976 році екскурсоводи жодним словом не обмовились про Сандармох, оскільки, власне, ніхто, крім втаємничених, і не знав про це зловісне місце. Воно було відкрите лише в 1997 році групою ентузіастів, до якої, зокрема, входили правозахисники Веніамін Іоффе (нині вже покійний) і Юрій Дмитрієв (на щастя, живий).
33 роки тому мешкали ми в готелі для туристів, що розташований був безпосередньо в Кремлі, тобто в центральній частині Соловецького монастиря. Шанобливо комнати називали «келії», хоча всі розуміли, що це екс-келії, пристосовані під камери для в’язнів. Пам’ятаю безкінечний дощ і наші з трьома моїми сусідами по «келії» розмови про все на світі, але не про те місце, де ми, власне, перебували.
На той час я вже встиг попрацювати у так званих спецфондах, де ховали від широкого доступу західну радянологічну літературу, а також різножанрові видання, що їх у СРСР вважали антирадянськими. Довелося мені дещо прочитати і про Соловки. Не так багато, але достатньо для того, щоб збагнути, чим вони насправді були та в яких місцях ми опинились. Про це я тихо розмовляв лише з моїм однокурсником, який був у складі групи і з яким ми удвох блукали берегами холодного Білого моря і берегами теплого Святого озера, що поруч із стінами Соловецького монастиря.
А ще з тієї подорожі мені запам’яталися розмови із соловчанами. Ми познайомились з кількома з них. Чоловіки переважно були трошки випивши, але розпитували про Україну, хвалилися, що їм тут живеться добре, що зарплатня висока. Один молодик, хизуючись, поінформував, що у нього три(!) кольорові телевізори (а кольорові телевізори були в СРСР дефіцитом), а потім якось розгублено додав:«Телевізорів три, але що по них дивитися?» Розповідали соловчани і про те, що на острові два різновиди товарів, на які найвищий попит. Першу позицію ми розгадали відразу: горілка. А друга? Другою виявилися... мотоцикли. Мотоцикли? «Ну, як... Купушуєш, сідаєш і — без обмежень швидкості женеш островом! Ніякої ДАІ!! А розіб’єш мотоцикл — без проблем. Можна замовити новий, і теплоходом з материка, з Кемі, привезуть».
І ось цього року трохи несподівано для мене знов все матеріалізувалося: соловчани, Соловецький монастир, Святе озеро, Біле море. І море нових вражень.
АВТОБУС — НЕ РОЗКІШ
Пропозиція поїхати на Соловки цього року почалася... з повного її заперечення. Справа в тім, що йшлося про подорож автобусом від Києва й аж до міста Кемь, з якої, власне, дістаються Соловків Білим морем. Я вагався не лише через те, що їхати автобусом просто важко. Для мене не було сумніву: незважаючи на будь-який комфортний автобус (а про це відразу було сказано — буде двоповерховий «Мерседес»), водії будуть наші. Саме тому належить повною мірою відчути, що ми таки не в Європі, попри запевнення патріотів, що ми вже давно там, або навіть і не виходили звідти.
Їхати я погодився не в останню чергу через те, що нині в рамках спільного проекту Національної телекомпанії України (НТКУ) і Служби безпеки України «Гриф секретності знято» ми разом із режисером Іриною Шатохіною знімаємо третій фільм (перший «Українська мрія» і другий «Цар і раб хитрощів» завершені минулого і цього року). Герой нашої нової стрічки опиняється на Соловках, але — всупереч обставинам і, здавалося б, нездоланній репресивній логіці свого часу — виривається звідти. Ми розповідаємо, зокрема, й про те, чому і як це сталося. Ясна річ, без зйомок соловецької натури не обійтися. Оскільки НТКУ, як з’ясувалося, не в змозі оплатити квитки до Соловків, ми почали думати, чи не приєднатися до делегації, що її традиційно формує та в серпні відряджає Український інститут національної пам’яті для участі в заходах вшанування пам’яті жертв Великого терору 1937—1938 років. Заходи ці відбуваються у вже згаданому урочищі Сандармох і на Соловках.
Начальник відділу організації заходів та протоколу Українського інституту національної пам’яті Олександр Полонський та головний спеціаліст відділу історико-меморіальних заповідників того самого інституту Ірина Болтасова, головні координатори подорожі, відповідальні й симпатичні люди, якось непомітно, але твердо зробили з нас, себто з режисера Ірини Шатохіної, оператора Володимира Таргонського та з мене, учасників цьогорічної делеѓації.
А тепер повернуся до автобуса. Він справді був комфортно-німецьким, але водії були наші. Вони професійно кермували, посміхались, пропонували каву й чай. Проте туалет під час всієї нашої подорожі був зачинений. На зупинках, які робилися з гуманних міркувань і зазвичай чомусь обачіч дороги на узліссі, а не на заправках, залізно діяв радянський принцип «Девочки налево, мальчики направо». Отже Європою, як ви розумієте, на зупинках і не пахло. І чим далі на північ ми просувалися, тим більше було ознак того, що так робимо не лише ми. Це девальвувало базікання про нашу «європейськість» і російську «азіатськість», сприяло пошукам відповіді на запитання, чому в якій-небудь Туреччині чи якому-небудь Єгипті за наявності більшої кількості пасажирів у автобусі все працює, а у нас — навпаки. Втім, пошуки відповіді на це запитання виявилися марними. Натомість не марною була сама подорож.
СКОРБОТНИМ ШЛЯХОМ
До складу цьогорічної делегації увійшло 24 особи. Це переважно представники Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, Всеукраїнського товариства «Просвіта», Товариства політв’язнів і репресованих, Національної спілки журналістів України, Національної скаутської організації «Пласт» та інших неурядових організацій і структур.
Маршрут нашого руху був такий: Київ — Санкт-Петербург — Левашовська пустош — Петрозаводськ — Медвеж’єгорськ — Сандармох-Повенець — Кемь — Соловки. У Кемі ми залишили наш автобус і теплоходом вирушили на Великий Соловецький острів, який знаходиться за 60 кілометрів від Кемі.
Отже ми їхали, їхали, їхали... Це був час подумати і щось пригадати. Пригадалося мені, як у 1976 році один соловчанин сказав мені: «Ти розумієш, увесь Радянський Союз я об’їхав. Краще, ніж на Соловках, місця немає...» А у 20—30-ті роки в’язні називали соловецьку каторгу «Радянським Союзом у мініатюрі». Це насправді було так не тільки з огляду на те, що на Соловках були представлені всі нації й народності тодішнього СРСР, вся його географія — «от Москвы до самых до окраин» — а й з огляду на те, що ситуація на острові повною мірою відбивала поточну ситуацію в країні: інтенсивність здійснюваних репресій миттєво позначалась на кількості в’язнів і на ставленні до них. «Соловецкий лагерь особого назначения», «Северные лагеря особого назначения» (СЛОН), «Соловецкая тюрьма особого назначения Главного управления государственной безопасности НКВД СССР» (СТОН) — навіть самі ці назви, що змінювались упродовж 1923—1939 років, відбивають значення Соловків для комуністичного режиму.
Із Соловками, власне, пов’язаний «день народження» табірної системи в СРСР. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табір особливого призначення з двома пересильно-розподільчими пунктами в Архангельську та Кемі. Управління табором було покладено на ОГПУ СРСР. 2 листопада 1939 року з’явився наказ НКВС СРСР # 001335 «Про закриття в’язниці ГУГБ на острові Соловки».
Ці дві дати й є хронологічними рамками існування СЛОНу/СТОНу. Для комуністичного режиму створення й підтримування цього грандіозного комбінату смерті протягом майже 16-ти років не було випадковістю чи даниною російській традиції. Це була нагальна потреба, одна з «підсистем страху», завдяки якій могла функціонувати вся система, створена більшовиками на руїнах Російської імперії.
«Соловецькі табори — країна мук і відчаю. Переважну більшість із тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори всевишнім, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі», — ось так писав один із сучасників про Соловки. Мешканці цієї «країни мук і відчаю» працювали на лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували сумновідомий Біломорсько-Балтійський канал, який забрав життя близько 100 тисяч «зеків» і в кінцевому підсумку не сподобався Сталіну («узковат»).
Не було в СРСР такої соціальної категорії, представники якої не опинялися б на Соловках. Це було справжнє єднання всіх трудящих — робітників, селян і, зрозуміло, інтелігенції, яку називали тоді «трудовим прошарком». Значний відсоток серед в’язнів завжди становили українці. «Українізація» Соловків розпочалась ще на початку XVIII століття, а найвизначнішим в’язнем за часів Катерини ІІ був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, який був засланий сюди у 1776 році. Після відбуття заслання залишився на Соловках, а помер у 1803-му. Було йому тоді 112 років. Ще одним відомим соловецьким невільником з України у 1850—1854 роках був Георгій Андрузький, член Кирило-Мефодіївського товариства.
Комуністичні концтабори фактично вже нікому не давали шансу на таке довголіття, як у Калнишевського. Учасники всіх соловецьких зеківських потоків — спочатку діячі Української Народної Республіки, вояки та отамани численних повстанських загонів, згодом незадоволені рабським становищем робітникі, доведені до відчаю колгоспним «раєм» селяни, зацьковане духовенство, потім «специ», тобто представники старої інтелігенції, яких оголосили «шкідниками» й «націоналістами», і, нарешті, ті, на кого влада ще вчора спиралась і кого використовувала, а сьогодні оголосила «ворогами народу», тобто комуністичні партійні й державні діячі, а також діячі Компартії Західної України (яких, до речі, на Соловках було надзвичайно багато), підрадянські письменники, науковці, митці, — всі вони (за невеликим винятком) були приречені на знищення вже самим фактом перебування на Соловках.
Ми проїхали тим скорботним шляхом, який долало чимало соловецьких в’язнів, були й на місцях, що стали останньою земною адресою для в’язнів — у Левашовській пустоші під Ленінградом, потім у Медвежьєгорську. Саме звідси в’язнів повезли на ростріл в урочище Сандармох. Мене попросили виступити на мітингах у Сандармосі й на Соловках. Я підкреслював: в добу Великого терору жертвами були люди різних національностей. Їх об’єднала смерть. Нас, нині сущих представників різних народів, повинна об’єднувати історична пам’ять. Сказав я і про те, що для сучасної України пам’ять про жертви комуністичного терору — не політична кон’юнктура, а засіб формування демократичного мислення і громадянського суспільства.
СОЛОВКИ-2009
... Ось він, великий Соловецький острів. Усередині тепле Святе озеро, а довкола холодне Біле море. Жодної успішної втечі не було з острова, адже людина, як стверджують, не витримує у воді більше 15 хвилин. Усі втечі в’язнів, що зафіксовані як вдалі, здійснювалися з материка.
На Соловках, на відміну від згадуваного мною 1976 року, тепер багато що змінилося. Соловчани їздять не лише на мотоциклах, а й на джипах (чи джипоїдних російських автомобілях). На острові чимало іноземців, яких 33 роки тому в принципі не було і не могло бути. Соловчани сприймають іноземців спокійно. Справді, зміни є... Втім, і традиції живуть. Наприклад, соловчани не змінили лікеро-горілчаної парадигми. Спиртні напої можна придбати в магазинах, що розташувались у колишніх бараках для в’язнів. Тут продають і сувеніри, і промислові товари. В одному з бараків — кафе (до речі, відносно дешеве, а їжа у ньому смачна). Є в бараках — уявіть собі — і мешканці.
Один із епізодів майбутнього фільму з моїм коментарем ми знімали саме поруч із цим заселеним бараком. Робили кілька дублів. Раптом з барака вийшла жіночка. Стало зрозуміло, що вона напідпитку. Вона дивилася на нас, слухала, а потім відкоментувала:«Двадцать пять лет живу в бараке, е... твою мать! Но еще никто тут ничего не снимал. Это мой барак!» Невдовзі вона зрозуміла, що на барак ми не претендуємо, і пішла до сусіднього, цілком пристойного будинку. Натомість до нас підійшов «розігрітий» молодик. Він почав відтискати від телекамери оператора Володимира Таргонського, зауваживши при цьому: «Ты посмотрел в глазок, теперь дай я посмотрю!» Втім і цей інцидент, на щастя, вдалося владнати мирно.
...Безумовно, точка тяжіння — це відроджений і ще відроджуваний монастир. Не порівняти з тим, що я бачив у 1976 році. Важка це праця — відродження того, що було втрачено 90 років тому. Саме тоді, у 1919-му, зрозумівши, що конкурувати з більшовиками вони не зможуть, соловецькі ченці, забравши найцінніше майно, залишили острів, виїхали до Лондона. Нині повільно, але послідовно монастир відроджується. Його відвідують прочани, туристи, дослідники. Його конкурентом сьогодні є хіба що Соловецький державний історико-архітектурний та природний музей-заповідник. Проте мені видається, що ця конкуренція нерівна. Переможець відомий наперед — і це, зрозуміло, монастир. На його території музей-заповідник розташований, але здалося мені, що це тимчасово. Цю мою версію фактично підтвердив директор музею-заповідника Михайло Лопаткін. У розмові зі мною він сказав, що, в принципі, готовий виїхати з території монастиря, якщо буде надано прийнятне для музею приміщення.
Про трагедію минулого, про долі соловецьких в’язнів працівники музею говорять вголос. Проте у мене склалося враження, що монастирю й монастирському начальству тема страждань не дуже цікава. Адже що таке 16 років (соловецький табір, а згодом тюрма особливого призначення, існували саме стільки) з точки зору вічності?
Це трохи дивно, оскільки монастир, заснований, як відомо, у XV столітті, першого ув’язненого прийняв у 1553 році. І це був ігумен Артемій, який виступав проти церковної знаті й церковного землеволодіння. У одній з монастирських веж організували спеціальні тюремні келії. Отже монастирську тюрму почали розбудовувати ще до комуністів. Останні, власне, успадкували монастирську тюремну традицію, про що не варто було б, з моєї точки зору, забувати.
Святе озеро, як і раніше, тепле. Прочани й туристи охоче купаються в ньому. Соловецька природа зачаровує, а пливти соловецькими озерами, що з’єднані недовгими каналами, — одне задоволення. Ви переживаєте ілюзію абсолютної самотності, спілкування з природою тет-тет. Соловецькі ліси, як мені здається, здатні справити враження навіть на того, хто абсолютно байдужий до природи. Вони не просто красиві. В них — сила автентичності, першородності, могутності.
Серед цих лісів — Секірна гора із побудованою у 1862 році церквою Вознесіння Господнього. Тут колись було страшне для зеків місце — чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів. На двох поверхах церкви, яка слугує ще й маяком, в’язнів по суті катували. Слідів перебування в’язнів тут також майже не лишилося, але про це пам’ятають. Тут, біля Поклінного хреста, українська делегація провела акцію «Свіча пам’яті», а відтак відвідала ще одне сумне місце — Савватієвський скіт. Нарешті, перед від’їздом відбувся «круглий стіл», організований Соловецьким державним історико-архітектурним та природним музеєм-заповідником.
ПРОЩАННЯ Й ПОБАЖАННЯ
Наша телегрупа від’їхала з Великого Соловецького острова трохи раніше, ніж вся делеѓація. Нам потрібне було денне світло, оскільки у нас були ще зйомки на Поповому острові біля Кемі, а основна частина делегації мала від’їзджати ввечері. Ми стояли на кормі вщент заповненого туристами теплохода, а Соловки віддалялись. Біле море єдналося з небом, і видавалося, що воно таки біле. Згадалася класика у безсмертному перекладі одного з найвизначніших соловецьких в’язнів Миколи Зерова:
І всі ми будем там, —
Надійде мить остання.
І в човен кинуть нас, як діждемо черги,
І стрінуть нас до вічного вигнання
Понурі береги.
Соловецькі береги й понурі, і величні. Такі, як історія цих незвичайних місць. Тепер ми прощались з ними. Зйомки на Поповому острові успішно відбулися. В Кемі ми зустрілися з нашими колегами по делеѓації, а ввечері від’їхали додому.
Це було прощання, — а побажання таке. Здається, прийшов час трохи змінити формат соловецьких поїздок. Неодмінний священик і кобзар у складі делегації — це добре, але уявімо, що своїх кобзарів і священиків везуть росіяни, литовці, поляки, естонці. Проте вони чомусь не везуть. Чи не виглядаємо ми, себто Україна, трохи архаїчно на цьому тлі?
По-друге, переконаний, що треба трохи зменшити патріотичний «градус» у автобусному просторі під час подорожі. Зібралися всі патріоти, всі за, а не проти України, всі за пам’ять, а не проти. То, може, не треба медитувати і промовляти банальні речі одне перед одним, а краще підготувати кілька імпрез, що дозволять глибше зрозуміти, куди ми їдемо, що маємо побачити, як було там раніше. Можна просто дати дорученням конкретним учасникам делеѓації підготувати короткі доповіді на цілком конкретні теми, використати відеоматеріали. До речі, про останнє. Відеоматеріалів не повинно бути забагато, вони не повинні створювати дискомфорт. Повинен бути простір для мовчання, пауз, роздумів, не слід увесь час тримати автобусну аудиторію в напрузі.
...А ось і Київ. Олександр Полонський і Ірина Болтасова дякують всім учасникам експедиції. Нам залишається подякувати їм, а в їхніх особах Українському інституту національної пам’яті, адже пам’ять здатна цементувати суспільство, створювати стратегії не лише для минулого, а й для майбутнього .
