11 лютого — сто років від дня народження видатної актриси, вічно молодої зірки радянського кіно Любові Петрівни Орлової.
Досить доречним є й учорашній день Святого Валентина, оскільки Любов Орлова та її чоловік — режисер Григорій Александров були однією з найбільш довговічних і щасливих сімейних пар. Що у кінематографі майже не зустрічається.
Народилася Орлова у 1902 році в Москві. Краща виконавиця ролей домробітниць та передовиків виробництва «була нащадком десяти російських православних святих, двох із яких — Велику княгиню Київську і Великого князя Київського Володимира — причислено до лику рівноапостольних», — як пише найталановитіший дослідник життя Орлової — Дмитро Щеглов. Довести таку спорідненість складно, враховуючи велику кількість гілок у подібного генеалогічного древа. Але повіримо біографу на слово, тим більше, незважаючи на те, що народилася Любов Петрівна у 1902 році в Москві, ми, враховуючи її родинні зв’язки з Княгинею Ольгою і Володимиром, можемо частково вважати Орлову киянкою.
Із безлічі знаменитих родичів кіноактриси треба ще виділити братів Орлових. Особливо Григорія Григоровича, якому Катерина II за різного роду послуги (починаючи від державних і закінчуючи інтимними) дала титул Найсвітлішого Князя. Додатково можна виділити і великого письменника Льва Товстого. Якось у відповідь на емоційний лист маленької родички щодо його дитячих казок, він прислав Любочці «Кавказского пленника» з дарчим написом. Він би ще «Війну і мир» надіслав дитині!
Батько Любочки — Петро Орлов — інженер шляхів сполучення, був дуже красивою і забезпеченою людиною. Але мав одну істотну слабість — був азартний. Одного разу він повернувся додому дуже розсiяним на вигляд. Мати Орлової — Євгенія Сухотіна (також з сім’ї потомствених дворян) — знала, що зазвичай цей вираз обличчя чоловіка означає програш в карти. Стиснувши губи, пішла до сусідньої кімнати. Вона не помилилася. Але, звичайно, не могла здогадатися, що цього разу він програв усі три (!) свої маєтки. Залишився тільки її, під Москвою. Із назвою, яка підходить для дівчини на виданні, — «Сватово». Маєток дружини Петро Федорович благородно на кін не ставив. І потім, треба ж було десь мешкати?
Після революції Петро Федорович любив кепкувати, що добре, що він програв ці три маєтки, оскільки їх все одно б забрали. Навіть на краще! Могли заодно і посадити.
Мати Любочки мріяла, щоб обидві дочки (старша — Нонна) були музикантами. По-перше, чоловік чудово співав романси. І по-друге, Євгенія Миколаївна йому акомпанувала. Ці два факти стали вирішальними.
Кар’єра видатної піаністки у Любочки почала пробуксовувати. (У сестри вона закінчилася разом із заміжжям за червонодеревником.) Нові часи не сприяли таким професіям. Довелося по декілька годин на день грати на кіносеансах. «Омузичувати» мелодраматичні стрічки на зразок «Бурей жизни смятые» чи «Смят и растоптан душистый цветок». Коротше, все зім’ялося.
Орлова бере уроки драматичної майстерності і вступає до балетного технікуму. Потім протягом 50-ти років півтори години біля балетного станка було її «ранковою зарядкою».
Викладачка акторської майстерності рекомендує її до Музичного театру. Через деякий час Люба стає його примою. Найбільш вдала роль — у опереті «Перикола».
Особисте життя не складалося. Вона виходить заміж у 26 років за 35-літнього Андрія Берзіна, російського інтелігента латиського походження. Він займав посаду керівника у Наркомземі. Очевидно, у нього було дуже багато хороших якостей плюс загострене почуття справедливості. Тому він спочатку був на царській каторзі, а потім плавно перекочував у сталінські табори. Нещасний Андрій Гаспарович тримав у коридорі чемоданчик «з речами», який виконував функцію «допровського кошика» непмана Кислярського з роману «12 стільців». Після декількох затримань у 1929-му його посадили до середини тридцятих. Клопотання Орлової не дали результатів.
У 1933-му році на момент її зустрічі з Александровим у Орлової у поклонниках-женихах рахувався німецький дипломат, який обіцяв влаштувати їй кінокар’єру в Німеччині.
Григорій Васильович Александров (рідне прізвище — Мормоненко) народився 23 січня 1903 року в Єкатеринбурзі в сім’ї уральського гірника. Жодну робiтничу династію він, проте, продовжувати не хотів, а марив стати актором. Щоб бути ближче до сцени, влаштувався костюмером і декоратором у місцевий оперний театр. Поступив на режисерські курси у Губнаросвіти (звучить не менш сердито, ніж Абирвалг Шарикова). Став цензором фільмів, знятих «за режиму», і сміливо перекроював-переклеював їх на радянський лад. За успіхи у цій нахабній справі був командирований до Москви разом з Ванею Пир’євим (режисером, який пройшов у майбутньому витіюватий шлях від «Свинарки і пастуха» до «Ідіота» Достоєвського) до Сергія Ейзенштейна.
Сталіну захотілося звукового кіно, і творця «Броненосця Потьомкіна» разом з його учнем Александровим і оператором Тіссе відправляють у творче відрядження до Європу та Америки (1929 — 1932).
З’їздивши до Штатів і надивившись на голлівудських зірок на «Поромаунті» Александров хоче зняти, так би мовити, касову комедію. Ейзенштейн, який тяжіє до авторського кіно, все менше розуміє свого учня.
Зате його зрозумів Генсек, якому після чергових кровопролитних судових процесів, хотiлось «чого-небудь смішнішого».
Ердман і Масс пишуть сценарій, де пастух Костя з гірських висот підіймається на висоти великого мистецтва. Щоб йому зручніше було проробити цей шлях, у головній ролі знявся соліст Леніградського мюзик-холу Леонід Утьосов. Спочатку сценарій будувався під нього. А ось роль домробітниці Анюти була вакантною.
Траєкторії наших героїв наближалися до точки перетину.
Орлова з’явилася на кінопроби у «Джаз-комедію» (так спочатку називалися «Веселые ребята»). Роль домробітниці (у безглуздій кофті і спідниці) їй не припала до смаку. Раптово у дверях з’явився високий молодий блондин (можливо, і в чорних черевиках). Він пожартував зі знімальною групою і вийшов. Конкурсантку Александров не помітив. Зате вона згодом скаже: «Я побачила блакитноокого, золотоволосого бога, і все скінчилося». Вона закохалася! І зрозуміла, що готова у цьому чортовому фільмі зніматися хоч у масовці. Тільки б побачити ще раз цього «золотоволосого». Александрову тоді було 30, Орловій — 31.
Асистент головного режисера Вільямс попросив його глянути на солістку Музичного театру тьомкін», Америка, Чаплін, Мехіко-сіті. Ця ніч стане прообразом тої, яка трапиться у «Весні». Де режисер (Черкасов) гуляв з актрисою Шатровою («насправді» — вченою Нікітіною).
Розлучившись під ранок біля будинку Орлової, вони так не перейшли на «ти». Як і подальші чотири десятки років. Це дивацтво, з другого боку, було вельми зручним у роботі. Режисер звертався на «ви» як до всіх членів знімальної групи, так і до головної героїні, яка є за сумісництвом була його дружиною.
Замість звичної Любочки Орлової з каштановим волоссям з’явилася платинова блондинка!
Зйомки «Веселых ребят» відбувалися восени 1933-го. На фоні пишної приморської природи їхній роман розвивався не менш бурхливо. Але якщо з цим було більш-менш зрозуміло, то в успіх фільму не вірив ні оператор, ні сценарист картини. Александов же вигадував все нові й нові хохми.
За сценарієм пастуху Кості потрібно було вигнати бика Чемберлена з дому. Це повинен був зробити Утьосов. «Слухай, Льоню, — несподівано вигукнув Александров, — а що, коли тобі його осідлати!» Напевно, Григорій пригадав американське родео. «Не єврейське це заняття — на биках їздити», — спробував урезонити його Утьосов, якому набридла каскадерська фантазія режисера. Орлова запропонувала свої послуги. Та ще й сидячи навпаки: обличчя до хвоста. Так смішніше! Орлова з такою силою почала хльостати тварину віником, що бик зшаленів і скинув наїзницю. Більше місяця актриса провела у ліжку. Сцену дознімали через декілька тижнів. Дублера актриса взяти відмовилася.
Після виходу фільму на екрани він зазнав шаленої критики. «Веселые ребята» — скорбота і руйнування. Це шматки забутих мертвих кінострічок», «Це дика суміш пастушої пасторалі з американським бойовиком». Сталін, подивившись, висловився стисло: «Хороша картина, весела. Я неначе місяць у відпустці був». Однак цієї короткої фрази вистачило, щоб цькування одразу ж припинилися.
Успіх «Веселых ребят» і «Цирку» був приголомшливий! У 1936-му році «Цирк» за один місяць у Москві та Ленінграді подивилися 5 мільйонів чоловік. Той же успіх чекав і «Волгу-Волгу».
Сталін був у дитячому захваті (якщо до нього можливо застосувати подібне визначення) від Стрілки. Орлова стала його улюбленою актрисою. Він знав фільм напам’ять і примушував десятки разів дивитися його своїх «товаришів» (Сталiн навіть послав його у подарунок Рузвельту. Той, чекаючи у картині зашифровану телеграму, примусив детально перекласти її англійською. Зрештою він вирішив, що Сталін рядком із пісні «Америка Росии подарила пароход... ужасно тихий ход» — натякав на пізнє відкриття Другого фронту).
На черговий закритий перегляд у Кремлі Сталін запросив групу діячів мистецтва: Немировича-Данченка, Москвіна, Качалова та інших. Він радісно цитував: «Зараз Бивалов скаже: «Примите от этих граждан брак и выдайте им другой». Потім він повернувся до Александрова і тихо сказав, показуючи на головну героїню: «Якщо з цією жінкою що-небудь трапиться, ми вас розстріляємо». І весело продовжив коментарі. Жартун!
Характер Орлової виявився і в тому, що вона чи не єдина у країні Рад ігнорувала кремлівські запрошення Сталіна. Напевно, спрацьовували дворянські гени: тримати дистанцію. Навіть якщо це сам Вождь народів.
На початку Вітчизняної війни Орлова вирушила на спеціальному акторсько-письменницькому поїзді в Алма-Ату. Біля сусіднього вагону вона помітила виснажену красиву жінку. Це була Олена Сергіївна Булгакова. Її пенсії у 12 карбованців не вистачало на їжу. Вона падала непритомна з голоду. Булгакова була у незавидному становищі вдови письменника-ізгоя. До неї боялися підходити. Орлова виявилася єдиною, хто запросив її до свого купе і поділився продуктами.
У 1942-му році Орлова почала їздити з концертами у госпіталі. Німці рвалися через Кавказький хребет до нафти. Її концерти в Орджонікідзе (Владикавказ) було відмінено у зв’язку з небезпекою окупації. Почалася паніка. Міська влада не контролювала ситуацію. Комусь у голову прийшов трюк: розклеїти афіші Орлової, які випадково виявили у місцевому театрі. Дати на них не було. Їх проставили на місяць уперед. Зранку місто було в афішах. Місто, до якого повинна була приїхати Орлова, не може здатися! Розрахунок виправдався!
У 1947-му році на Венеціанському фестивалі напередодні перегляду «Весни» одна з італійських газет писала: «Фільм дуже правдивий, тому що в ньому показується, як довго не заводиться автомобіль «Победа». Але «правда» «Весни» була в іншому — в таланті комедійного дуету: режисера і актриси. Орлова розділила премію «Кращої актриси року» з Інгрід Бергман. Це був останній кіноуспіх Александрова й Орлової.
Під Москвою, у Внуково, Александров побудував розкішний і незвичайний будинок. У формі сердець тут були віконця на дубових дверях, ніжки стільців, рамочки з портретами дружини. Це дуже було символічно по відношенню до Орлової. Це був Храм їхнього Кохання. Це був Храм її комедійно-романтичній Героїні. Хоч ця вивернена навиворіт сентиментальність суперечила вольовій, спокійній, емоційно стриманій натурі господині будинку.
Фільми з її участю ставали дедалі примітивнішими. Проте почали користуватися успіхом вистави з її участю. У виставі «Милий брехун» вона вимовляє фразу, яка стала девізом її життя: «Мені завжди буде 39 років. І ні на день більше!».
Всі, хто бачив цю виставу, — підтверджували це.
На початку сімдесятих режисер Ірина Сергіївна Анісімова- Вульф починала виставу «Остання жертва». Їй зателефонувала Орлова. Вона хотіла зіграти роль Тугіної. Вульф була приголомшена: «Адже їй там, здається, немає і тридцяти». Орлова незворушно відповіла: «А знаєте, Ірино Сергіївно, ми з вами давно не бачилися. Після косметичної операції я навіть самій собі подобаюся». Орловій йшов 71-й рік. І вона несильно перебільшувала свої можливості.
Старість її не брала. До неї відразу прийшла Смерть.
Любов Петрівна смертельно захворіла. Діагноз у лікарні від неї приховували. Але хіба подібне можна приховати? Їй дозволили зустріти Новий рік дома.
Орлова і Александров вийшли з будинку. Падав сніг. Вони гуляли Тверським бульваром до двох годин ночі. Вони пригадали і ту свою першу в житті нічну прогулянку містом. Вони понад сорок років зустрічали Новий рік удвох.
23 січня 1974 року — у день народження Григорія Александрова — вона померла.
Напередодні вона зателефонувала чоловікові додому і попросила його приїхати. Коли він увійшов до палати і взяв її за руку, вона з легким відтінком докору вимовила: «Як ви довго». Це були її останні слова.
На вечорі пам’яті Орлової Григорій Васильович сказав: «Ми прожили сорок два роки, і це були сорок два роки щастя». в «Периколі». Григорій загорівся зняти її! Доля акуратно вела їх назустріч одне одному. За лаштунками їх познайомили. Він запросив її до Великого театру на ювілейний вечір Собінова.
Після банкету вони пішли удвох і гуляли всю ніч. Александров умів розповідати. Дівчина його не перебивала. Розповіді були на грані фантастики. Ейзенштейн, «Броненосець «По
