Стаття в «Новой газете» «Сортир в головах» привернула нашу увагу описом до певної міри громадянського вчинку індійської жінки Аніти Бай Нарре. Він цінний тим, що звертає увагу на речі, які наче вважаються санітарною нормою, але часто відсутність цієї санітарної норми випадає з поля зору «великих реформаторів». Українське суспільство оголосило своїм пріоритетом європейський вектор розвитку. Та більшість українців поки що так і не усвідомили, що Європа — це насамперед самоорганізація знизу, де кожен починає зі свого навколишнього простору. В сенсі самоорганізації Індія — це й приклад активіста Анни Хазаре — виявилася духовно ближчою до Європи, ніж поки що інертне українське суспільство. Не хочеться, щоб це було схоже на моралізаторство, але готовність українців відгукуватися на гранично прості, але життєво важливі ініціативи залишається низькою.
Відомо: все починається з голови, тобто з ідеї. Чим грандіозніші ідеї, тим важче їх втілити. А почати з малого чомусь мало кому спадає на думку.
В Університеті імені Неру в Делі під час обговорення нашої мітингової зими я помітив, що мене на диво легко розуміють. Мені пояснили: ви ж розповідаєте про те, що у нас, в Індії, відбувалося кілька місяців тому. Пам’ятаєте, був такий Анна Хазаре?
Авжеж. Невідь-звідки з’явився 74-річний активіст, який вразив націю своїм голодуванням проти корупції. На його заклики на демонстрації виходили сотні тисяч, здавалося — країна вже не буде такою, як була. А тут — «був». Що, доголодувався?
Та ні, живий-здоровий, продовжує діяльність, просто про нього всі забули. До речі, була в мене про це колонка в «Новой газете» від 12.09.2012 — приємно перечитати й переконатися, що в оцінках я не помилився. Хоча й гадки не мав, що все так швидко минеться. Зрештою без невеличкого хабара в Індії, як і раніше, не робиться нічого (дірявої труби не заміниш), але боротися з цією проблемою демонстраціями, голодуваннями й закликами створити всесильний контрольний орган — марна річ, в чому завдяки Хазарі всі й переконалися.
Так минає земна слава. А ось як вона приходить: в Індії нині новий герой, точніше, героїня. Її звуть Аніта Бай Нарре із села Чичулі у штаті Мадх’я Прадеш. Лишень уявіть: ви, проста селянка, стали нареченою, виходите за простого селянина і просите в нього весільний дарунок: який? Аніта попросила — зажадала! — туалет. Сільський, на кшталт «сортиру». До чого тут, запитаєте, наш обраний президент і вбивство терористів? А ні до чого. Ні терористів, ні сортирів у чичулійців не було. Аніта, що відмовилася... ну, так би мовити, переїжджати до чоловіка через відсутність відповідної споруди на подвір’ї, не лише домоглася свого, а й викликала хвилю сільського активізму. Тепер там на 157 подвір’їв 100 новеньких сортирів, решта думають.
За цей подвиг Аніта отримала чек на півмільйона рупій від міністра сільського розвитку Індії. Мало того, її прийняла президент Пратибха Девісингх Патіл, дівчина потрапила разом із нею на перші шпальти газет, у своєму скромному рожевому сарі і з характерним простеньким виразом обличчя.
І ось тепер час сказати, про що ця колонка. Усе ж не зовсім про сортири, а про індійську фармацевтику, одне з багатьох див цієї країни, окрім флагмана національної економіки — IT-індустрії.
Насправді, якщо в селі Чичулі та й загалом у 600 мільйонів осіб (з майже півторамільярдного населення) немає не лише ватерклозетів, а й з «ватером», тобто з водою, проблеми, то як народ не вимирає від епідемій? А тому що в країні є не лише новенькі «розумні» (керовані комп’ютерними центрами) мікрорайони для нового середнього класу, а й класна медицина, свої ліки тощо.
Не маю сумніву, що в заздалегідь підготовлених промовах Дмитра Медведєва є традиційні слова про те, що фармацевтика — провідна галузь російсько-індійської співпраці. Саме в ній ми й спостерігаємо дуже характерні для цієї співпраці проблеми. Наприклад, терміни ліцензій на продаж у нас індійських ліків — півтора року, якщо індійцям пощастить. Нам більше до вподоби купувати європейські ліки, сировина для яких виготовляється, де б ви думали? Підказка: кому продає цю сировину Індія? Ну а європейське фармлобі в Росії таке, що не подолати, лише чорний піар проти індійських ліків чого вартий.
Загалом ми мріємо стати конкурентами Індії: самі виготовляти сировину, ліки-генерики. Додати до генерика (базового лікувального компонента) щось незначне, зареєструвати товарну марку, витратити неабиякі кошти на її просування (покупець все оплатить). Ось ми вже майже і європейці. І тому регулярно просимо індійців: інвестуйте у виробництво генериків у Росії.
А ті дивуються: ви що, маєте кадри й устаткування задля цього? Адже в результаті генерик, плід такого інвестпроекту, вийде у кілька разів дорожчим, ніж просто завезений з Індії.
Напевно, ми надто багаті, аби конкурувати з Індією. Ось якби ми мали своїх Аніт, з їх нестерпними проблемами, почали б мислити інакше. А так — самі лише Анни Хазаре...
КОМЕНТАР
Мрідула ГОШ, індійський правозахисник, політолог, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку:
— У статті нелогічна суміш — і Анна Хазаре, і прояви громадянської позиції окремих людей на рівні сіл і міст, і фармацевтика, й індійська демократія — це погляд на Індію через неймовірний біль втрати авторитету Росії як головної складової СРСР.
Погоджуюсь із автором, що є страшна корупція в Індії, є величезні проблеми з облаштуванням елементарних комфортних умов у селах (хоча я так само досі не бачила нормальних санвузлів у сільських будинках багатьох людей у країнах колишнього СРСР, окрім Балтії!). В Індії також є політики-імітатори, байдужі до людей. Індія і Росія в цьому дуже схожі.
Але не погоджуюся з деякими надто спрощеними уявленнями автора, вихідця з посттоталітарної країни, який звик бачити життя в чорно-білих кольорах. В Індії нічого не можна аналізувати абсолютними категоріями. Все є відносним. Саме тому не парламентарі, не влада, а громадський діяч Анна Хазаре, який почав свою багаторічну соціальну роботу в селі, мав вийти і підняти країну навколо прийняття антикорупційного закону. Бо влада відносно далеко і була байдужа до потреб народу. А масштаби корупції переважають межі контролю та підзвітності і стають безкарними. Його виклик проти корупції мав величезний успіх, але його заклик проти парламенту прийняли не всі. Тут проявилася мудрість рядових активістів, які знали, що більшовицький заклик проти демократичної інституції веде до знищення і розрухи державності.
Про Хазаре зараз довідалися, бо про нього написали світові ЗМІ, але його попередні досягнення в селі Ралеган-Сідді не менш важливі, хоча мало кому відомі. Ці блискучі досягнення залишилися на рівні «коренів трав».
Так само на рівні сіл, маленьких міст щодня тисячі Хазаре — неординарні чоловіки, жінки і навіть діти — здобувають перемогу у вирішенні соціально-економічних, культурних та життєвих питань. Автор каже про лише одну жінку. Але Їх багато.
Про фармацевтику правильно відзначено, що цей сектор розвивався під час економічного протекціонізму, за потужної політичної підтримки держави. Конкурувати з Індією в цій галузі сьогодні економічно неефективно для більшості країн світу. Навіть незважаючи на чорний піар, недобросовісну торгівлю або «купівлю» чиновників.
Щодо демократії треба визнати й те, що влада не заважає активістам творити добро. Їх не викликають на допити — навпаки, поважають їх винахідливість, кличуть до Президента і винагороджують. Індія — країна багата не тільки традиціями. У Індії можна багато чому навчитися всім посттоталітарним країнам — азбуки плюралізму, багатопартійної демократії, громадського спротиву та розбудови громадянського суспільства, в цьому аспекті вона схожа на США та ЄС. Індія сама не «експортує» свої надбання, сюди приїжджають вчитися. Тому доки в Росії немає свого Анна Хазаре, можна більше подорожувати Індією, але приїжджати не на шоп-тур або Гоа-тур, а на «демокрасі-тур». Або варто зайти у Фейсбук та інші мережі й подивитися гарячі дискусії індійської молоді навколо всіх проблематичних тем.
