Ось вже 15 років підряд комітет Маутхаузен (Австрія) надсилає мені, колишньому в’язню концтабору Маутхаузен, запрошення відвідати у травні місяці музей на місці колишнього земного пекла. Із п’ятнадцяти запрошень п’ять я прийняв. Причина відмови поїхати в інші роки — відсутність грошей. Було таке, що побратими скидалися мені на дорогу, від своєї пенсії віднімав, а у 1995 році, коли відзначалось 50-річчя звільнення концтабору американськими військами, фінансово допоміг Леонід Данилович Кучма.
Цього року нас приїхало до Австрії шестеро. Українське посольство у Відні взяло нас під свою опіку: ми мали прекрасне помешкання в Українському домі, триразове харчування, автотранспорт для виїзду. 8-го травня за ініціативою нашого посла ми відвідали центральний цвинтар Відня. Недалеко від могили Йогана Штрауса знаходиться захоронення радянських воїнів, які загинули, звільнюючи Австрію від нацистів. Покладаємо квіти до могил, стоїмо в скорботному мовчанні, потім відправляємося в посольство на поминальний обід.
9-го травня на нас чекала далека дорога до місця урочистостей. Колишні в’язні концтабору та їхні близькі з’їхались з усього світу. Казали, що більш ніж 20 тис. чоловік. Об одинадцятій розпочалась церемонія покладання квітів до всіх двадцяти двох пам’ятників загиблим в концтаборі. Найбільший з них — кам’яний генерал Карбишев, який загинув за три місяці до звільнення. Кладемо квіти до української скорботної матері. Посол України виступив із змістовною промовою. Далі була церемонія урочистого маршу, фотографування, спілкування з американськими вояками, котрі символічно представляли визволителів концтабору у 1945 році. В урочистому марші ми шестеро йдемо в одній шерензі, на наших головах смугасті концтабірні безкозирки і такі ж смугасті косинки на плечах. Нам емоційно аплодують глядачі, вітаючи нас. За нами йдуть військові американці. Цього року на диво багато молоді. Вони гомінкі, в їхніх руках квіти, прапори, транспаранти.
Австрійські урядовці теж приймають участь в урочистостях, спілкуються з нами, покладають квіти до пам’ятників, грають оркестри. Перший секретар нашого посольства Анатолій Миколайович Сем’ян весь час нас фотографує. Час спливає швидко, пора їхати на обід. В Українському домі вже все приготовлено, Юля і Микола, яким посольство довірило нас опікати, виглядають гостей, проводять до зали. Енергійний посол заявляє, що залишається з нами, працівники посольства теж сідають за стіл. Така гостинність запам’ятається нам надовго. За обідом випиваємо за упокій та за здравіє, звучить фортепіанна мелодія, один з наших грає на акордеоні.
Чотири дні сплинули швидко, завтра рушаємо додому. Дорогі наші земляки, котрі залишаються у Відні після нашого від’їзду, ще довго згадуватимуть нашу зустріч і бадьорих стариків, котрі приїздили до Австрії згадати свою далеку трагічну юність.
Нам надовго запам’ятається доброзичливість і гостинність посольських працівників. Кожен з них намагався хоч чимось допомогти нам морально й матеріально. Така людяність, доброзичливість змушує нас сказати молодим землякам щире батьківське спасибі за гостинність. Адже ми пам’ятаємо і чорні роки нашого життя, коли ми повернулися додому у 1945 році. Тоді репатріантів з Німеччини називали зрадниками, запроданцями. Майже у всьому мали заборону: робота, навчання, виїзд за кордон. Згадую далекий 1947 рік. Якби не доброта і сміливість Максима Тадейовича Рильського, прожив би я своє життя неуком. Як за рідного сина просив Максим Тадейович ректора Полтавського педінституту, щоб прийняли мене до вузу. Все своє життя ношу я в серці глибоку подяку цій великій людині.
P.S. У Києві проживає Євген Пронюк. Якби не цей доброзичливий чоловік, моя поїздка до Австрії не відбулася б через бюрократичні перепони одного із консульств. Євген Васильович усе владнав. Велике йому спасибі.
