"Чому тривожно абітурієнту?» Саме такою була тема останнього шкільного твору. Кожний викладав свої думки по-своєму, з виведенням якихось особистих філософських висновків. Хтось писав про страх перед вступними екзаменами, боячись все забути в найвідповідальніший момент, хтось просторікував про непотрібність знань і необхідність потужної фінансової підтримки, словом, хто на що здатен. Щодо мене, то я навіть не знала, чого мені боятися, тому мені було лячно від усього відразу. Заспокоювало лише одне: я точно знала, де хочу вчитися й із чим хочу пов’язати подальше життя.
Втративши сім кілограмів ваги за період вступних екзаменів, я повною мірою відчула на собі щастя людини, що вступила. Бог з нею, з тією втраченою вагою — стрункі нині в моді, я — студент!!! Здавалося, немає більшого щастя!
Я з жахом згадую дні екзаменів, що минули, й не перестаю собі дивуватися, в тому плані, що мені вдалося через це пройти. Адже я бачу інших людей, яким, як і мені, настав час обирати подальший шлях. Я також бачу, що для багатьох з них втрата ваги — аж ніяк не межа, а додаток до істерик, непритомності й нервових зривів, які, на жаль, не завжди закінчувалися хепі-ендом, тобто сповіщенням про вступ.
Я не перестаю ставити собі запитання: чи нормально це? Чи нормально, що діти сімнадцяти років втрачають самоконтроль не через невпевненість у своїх знаннях, не через слабохарактерність, а через безвихідь, в якій опинилися їхні сім’ї, які не зуміли нагородити своє чадо вищою освітою через зрозумілi причини? Що робити? Як бути?! Куди бігти?!! На ці, можна сказати, риторичні запитання сьогодні ніхто не відповість.
Тобі погано? Є люди, яким ще гірше, — ось твій допінг на сьогодні! Будь щасливий цим! Адже людині так мало треба для щастя...
