У країні, де «вільно дихала людина», та й у незалежній Україні, професійне свято гірників відзначається в останню неділю серпня. Офіційно свято затверджене в СРСР за пропозицією міністрів вугільної промисловості Дмитра Онікі та Олександра Засядька 10 вересня 1947 р. Перше святкування Дня шахтаря відбулося 29 серпня 1948 р. Вибір дати для заснування свята шахтарів не був випадковим. У ніч із 30 на 31 серпня (з суботи на неділю) тоді ще забійник Андрій Стаханов на шахті «Центральна-Ірміно» встановив світовий рекорд, добувши за зміну (трохи більше п’яти годин) 102 тонни вугілля за норми сім тонн. Потім були нові рекорди, в країні розгорнувся стахановський рух. У мову ввійшло нове слово — «стахановець».
Тоді термін «піар» у нас не вживався, вважався приналежністю буржуазного суспільства, де кожен прагнув протиставити себе іншим. Але, як часто це траплялося, офіційно засуджуване, втім, практично впроваджувалося й використовувалося. Про Стаханова писали газети, проводилися з’їзди й конференції стахановців, рекорди встановлювалися послідовниками не лише у виробничих цехах, а й в установах культури. Автор з деякою цікавістю прочитав брошуру тих років, у якій описувалися способи впровадження стахановських методів у бібліотечній справі. Йшлося про прискорення обслуговування читачів і збільшення обігу книжок. І так у всьому. Пропагандистське промивання мізків було настільки всеохоплюючим, що термін «стахановець» вживається досі. Тим паче, що з певного часу нинішні українські можновладці чомусь задумали гальванізувати те, що давно минуло. Напевно, не дуже уважно вивчали біографію Стаханова й чим його рух узагалі закінчився. Адже зі зростанням, зокрема й штучним, стахановського руху з такою ж швидкістю наростав і опір йому. І він був настільки потужним, що влада змушена була вдатися до надійного способу вирішення проблем — репресій.
КАДРИ, ЩО ОПАНУВАЛИ ТЕХНІКУ, ВИРІШУЮТЬ УСЕ
Радянське сталінське керівництво в період першої п’ятирічки вирішувало головне завдання — створити індустріальну базу країни на основі найпередовіших технологій. Усе виглядало досить просто: купимо у капіталістів нові підприємства, причому вони самі їх і збудують, створимо озброєну до зубів найсучаснішою зброєю армію й підемо встановлювати радянську владу в усьому світі. Для розв’язання цього завдання був влаштований величезний грабіж, що супроводжувався голодом і холодом для всього населення країни. І ось американці збудували Дніпрогес і автомобільний завод ім. Горького, Харківський тракторний і Ростовський завод комбайнів, німецькі фірми Круппа й Маннесмана звели Магнітогорський металургійний комбінат і ще багато чого збудували. Заморили голодом мільйони людей в Україні, Казахстані, Поволжі, на Кубані й Ставропіллі; верстати завезли, а потім раптом виявили, що працювати на новій техніці нікому. Мало верстат придбати, треба токаря або фрезерувальника навчити, ремонтника підготувати, інженера-технолога й, нарешті, організувати виробництво. Лише з боку все просто, а, як виявилося, саме це й найскладніше. Звісно, на Всесвітній виставці в Парижі 1937 р. демонстрували трактор «Сталінець» і токарний верстат «ДиП», що розшифровувалося як «Догнать и перегнать» — Америку й інші країни з відсталим суспільним устроєм. І лише обізнані люди сміялися над вихвалянням досягнень техніки Країни Рад. «Сталінець» був не дуже вдалим перелицьовуванням однієї з моделей гусеничного трактора всесвітньо відомої американської фірми Caterpillar. І токарний верстат «ДиП» теж був дивом виключно у відсталому з технічного погляду СРСР.
Виступаючи в травні 1934 р. перед випускниками військових академій, Сталін навів цифру витрат на закупівлю нової техніки за кордоном: «Три мільярди карбованців валюти, здобутих шляхом жорстокої економії й витрачених на створення нашої індустрії». Сума не просто велика — колосальна. За тодішнім, явно завищеним курсом карбованця до долара це становило 1,5 млрд.дол. Стандартний легковик фірми «Форд» коштував від 400 дол. до 600 дол., вантажівка тієї ж фірми моделі 1926 р., знаменита наша полуторка автозаводу ім. Горького, — 600—800 дол. Навесні 1933 р. президент Франклін Рузвельт, який тільки-но прийшов у Білий дім, для порятунку від колапсу фінансової системи, що переживала в період Великої депресії важкі часи, влив у неї близько 2 млрд.дол., і цього виявилося достатньо для початку кредитування величезної, порівняно з тодішнім СРСР, американської промисловості й сфери послуг.
Проте наздогнати й навіть наблизитися до промислово розвинених країн за продуктивністю праці на радянських підприємствах не вдавалося. У тій же промові перед випускниками військових академій Сталін говорив: «Ми зжили вже в основному період голоду в галузі техніки. Але... ми вступили в новий період, у період, я б сказав, голоду в сфері людей, в сфері кадрів, в сфері працівників, які вміють осідлати техніку й штовхнути її вперед. Раніше ми говорили, що техніка вирішує все. Це гасло допомогло нам з того погляду, що ми ліквідували голод у галузі техніки й створили щонайширшу технічну базу в усіх галузях діяльності для озброєння наших людей першокласною технікою. Це дуже добре. Але цього далеко й далеко недостатньо... Ось чому упор має бути зроблений тепер на людей, на кадри, на працівників, які опанували техніку. Ось чому старе гасло «Техніка вирішує все»... має бути тепер замінене новим гаслом, гаслом про те, що кадри вирішують усе. Це тепер головне».
Шахтар з Донбасу Олексій Стаханов на I Всесоюзній нараді робітників і робітниць-стахановців у листопаді 1935 р. сказав: «Коли я прочитав промову товариша Сталіна від 4 травня, мені довелося добряче подумати над тим, що треба зробити для підвищення продуктивності праці, для повного використання всієї техніки. Адже наш відбійний молоток радянського виробництва працює дуже добре, треба лише його завантажити». Проблема полягала в тому, що шахтар рубав вугілля на своїй ділянці забою — уступі, а потім сам кріпив забій. У результаті половину зміни вугілля не видобувалося, і Стаханов запропонував розподіл праці: рубати має одна людина, а кріпити — інші люди. Перший же досвід роботи по-новому виявився вельми успішним, колишній норматив — 6—7 тонн вугілля, вирубаного одним забійником за зміну, — був на багато разів перекритий: «Але слід сказати, що знайшлося чимало людей на нашій же шахті, які одразу не повірили, що я за одну зміну міг нарубати 102 тонни. Це, напевно, казали вони, йому приписали. Стільки вугілля за зміну він нарубати ніяк не міг. Треба було справу закріпити... І ось 3 вересня в шахту спустився парторг тієї ділянки, на якій я працював, — товариш Дюканов. Дюканов пропрацював одну зміну й дав 115 тонн. Але Дюканову теж одразу не повірили. Довелося спустити ще одну людину. І третім у шахту пішов рубати комсомолець Концедалов, який поставив новий рекорд — 125 тонн. Через декілька днів я перекрив свій і їхні рекорди, вирубавши за зміну спочатку 175, а потім і 227 тонн».
Влада швидко зрозуміла, який пропагандистський і економічний ефект може дати елементарна організація технологічного процесу. Нарком важкої промисловості Серго Орджонікідзе на нараді стахановців захоплювався: «Ось досі ми корпіли, возилися з організацією вуглевидобування й ніяк не могли дати на відбійний молоток більше 6—7 тонн... Шукали в інших країн, як справа йде, скільки вони дають. У Рурі, виявляється, дають 14, в Англії дають 11 тонн. У нас норма на відбійний молоток була 6 тонн. І ось одного чудового дня товариш Стаханов, герой нашої країни тепер, ахнув 102 тонни на відбійний молоток».
Дивна річ, але кляті капіталісти в гонитві за прибутком і посиленням експлуатації робітничого класу не квапилися впроваджувати передовий радянський досвід. Приїжджали французькі шахтарі, подивилися й поїхали. На своїх шахтах нічого стахановського не використали. Причина проста: мало вугілля вирубати в забої, його слід досить швидко підняти на поверхню, а пропускна спроможність шахтної інфраструктури обмежена природними та технологічними чинниками. І швидко змінити її неможливо. Видобуте рекордсменом Стахановим наднормативне вугілля потім довго лежало в забої, й працювати там було просто неможливо. Сам Стаханов розповідав: «Перебудова роботи за новим методом у лаві потягнула за собою решту ланок вуглевидобування. Зараз у нас і на відкатці, й на підготовчих роботах, щоправда ще не зовсім, все ж таки підтягнулися й почали, як заведно тепер говорити, працювати по-стахановському. Раніше, місяці два-три тому, ми давали 900—950—980 тонн за добу, а зараз даємо 1280—1300 тонн. Загалом, ми закріпилися на 1200 тоннах за добу». Виявилося, що в забої встановлювалися світові рекорди, видобували понад 200 тонн за зміну, перевищуючи норму в 28 разів, а шахта в цілому збільшила обсяг виробництва лише на 26%. І так по всій країні, скрізь, де пишним цвітом стараннями влади розцвітав стахановський рух. Але про це вважали за краще не говорити. Як виявилося — собі дорожче.
«ЖИТИ СТАЛО КРАЩЕ, ТОВАРИШІ»
Можливо, рекорди Стаханова та його колег стали б на деякий час предметом газетних публікацій і їх чекала доля звичайної радянської кампанійщини, проте народ побачив у новому русі й деяку вигоду для себе особисто. Адже шахтар заробив за зміну більше, ніж багато хто за місяць. Адже влада, впроваджуючи зрівнялівку, перекрила всі можливості особистого збагачення. А тут вона ріднесенька сама давала спосіб легально пристойно запрацювати. До речі, сам Стаханов відверто говорив з високих трибун, віддаючи належне керівній і направляючій і особисто товаришеві Сталіну, не приховував, що ставить рекорди із суто матеріальних міркувань. На нараді стахановців він казав: «Я заробляв непогано — карбованців 500, а інколи й 600 за місяць. Але тепер, у вересні, наприклад, за 18 виходів я заробив 1000 карбованців... У жовтні я зробив лише 14 виходів. Випало дуже багато роз’їжджати. Але й за цих 14 виходів я заробив 1008 карбованців... Високі заробітки у нас тепер стали. Ці заробітки дають нам можливість зажити інакше». Головний стахановець залізниць — машиніст Петро Кривонос — говорив: «Заробіток у нас значно підвищився. Я сам за останній місяць, працюючи не повністю, отримав 900 карбованців, тоді як раніше я отримував 400 карбованців».
Коваль-стахановець з Горьківського автозаводу імені Молотова Олександр Бусигін теж був задоволений: «Заробляв я раніше 300—350 карбованців, а у вересні заробив 690, та 130 вийшло за прогресивкою, і ще 223 карбованці за зменшення браку — всього вийшли 1043 карбованці. У жовтні я хворів, потім у Москві був. А хлопці мої, які раніше заробляли 130—180 карбованців (за 3—4 розрядом), у вересні отримали по 500—600 карбованців. Перед святами аванс отримали. Раніше виходило карбованців 40—60, а тепер 240 вийшло».
Вождь і вчитель світового пролетаріату товариш Сталін чудово розумів, що спонукає свідомих пролетарів і рекордсменів. На нараді стахановців він казав: «Основою стахановського руху стало перш за все докорінне поліпшення матеріального становища робітників. Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше. А коли весело живеться, робота йде на лад. Звідси високі норми вироблення. Звідси герої й героїні праці. В цьому перш за все коріння стахановського руху».
НОРМИ — ВГОРУ, ЗАРОБІТКИ — ВНИЗ
Не така була влада робітників і селян, аби дати їм жити по-людськи. Більшість почула у словах Сталіна те, що праця по-стахановськи відкриває дорогу до ситого й щасливого життя. Проте давні недруги радянської влади з числа старих інтелігентів звернули увагу на іншу частину його виступу — про зміну норм: «Нам потрібні такі технічні норми, які проходили б десь посередині між нинішніми технічними нормами і тими нормами, яких домоглися Стаханови і Бусигіни. Взяти, наприклад, Марію Демченко, всім відому п’ятисотницю по буряку. Вона досягла врожаю буряку на гектар 500 і більше центнерів. Чи можна це досягнення зробити нормою врожайності для всього бурякового господарства, скажімо, в Україні? Ні, не можна. Вочевидь, що доведеться дати норму по врожайності на гектар по Україні на 1936 рік 200—250 центнерів. Те ж саме треба сказати щодо промисловості. Стаханов перекрив існуючу технічну норму, здається, разів у десять або навіть більше. Вочевидь, доведеться дати норму, що проходить десь посередині між існуючою технічною нормою і нормою, здійсненою товаришем Стахановим».
Виходило, що тепер працювати за новими, підвищеними нормами будуть усі. Заробіток передовиків зменшиться. А всі решта, аби заробляти, як і раніше, працюватимуть набагато більше. Про настрої серед фахівців, які швидко зрозуміли, в яку пастку заманюють народ, керівникам партії та уряду доповідало Головне управління держбезпеки НКВС СРСР. У зведенні по Саратовському краю йшлося: «Професор Орлов, адмвисланий із Ленінграда, який працює на Крекінгзаводі зав. лабораторією, у присутності кількох працівників з приводу стахановського руху казав: «Цей метод є здиранням трьох шкір з робітників і фахівців. Уряд після того, як стахановський виробіток набуде масового характеру, підвищить норми, робітник потрапить у кабалу, і тоді йому сядуть на шию...» Банковський, зав. лабораторією водоочистки Саратовської ТЕЦ, за національністю поляк, налаштований антирадянським чином, погоджуючись із висловленою думкою Орлова щодо стахановського руху, додав, що «вся система радвлади побудована на брехні та знущаннях». Інженер Пудов, який працює на Крекінгзаводі, припустився контрреволюційного випаду на адресу тов. Сталіна. Крім того, казав, що він багато міг би дати хорошого для виробництва, але цього не хоче робити, тому що йому платять копійки».
Навіть директори, члени партії, не гірше за фахівців розуміли, куди йде справа, і почали чинити опір розширенню стахановського руху. У деяких шахтарів-стахановців Донбасу, наприклад, якось раптом припинялася подача стисненого повітря у відбійний молоток або згасала лампа, встановлення нових рекордів зривалося. Але партійна влада на місцях відразу почала карати керівників дільниць і шахт, де відбувалося щось подібне.
Утім, спротив стахановському руху зростав і поширювався так швидко, що головна газета країни «Правда» 13 жовтня 1935 р. опублікувала передову статтю під заголовком «Люди, які не допомагають стахановцям, — не наші люди». У статті керівників усіх рівнів попереджали про персональну відповідальність за впровадження стахановських методів роботи: «Є багато керівників підприємств і цілих галузей народного господарства, які досі не оцінили по-справжньому стахановського руху, стоять осторонь, не приймають дієвих заходів, аби використовувати цю чудову зброю в боротьбі за успіхи і перемоги своїх підприємств, своїх галузей. Вони не дають рішучої більшовицької відсічі саботажникам стахановського руху, які намагаються зірвати його... Нещодавно на московській текстильній фабриці ім. Щербакова у ткачихи-виноградовки Чернової класовий ворог обрізав на верстаті основу, аби зірвати рекордний виробіток і тим самим дискредитувати стахановців в очах робітників. Здавалося б, і директор фабрики, і трест, і, нарешті, сам наркомат легкої промисловості мали зробити всі висновки з цього факту. Проте директор був бездіяльним. Мовчить трест. Мовчить і наркомат».
Але, незважаючи на директивний характер передової газети «Правда», ситуація не покращилася. У листопаді на I Всесоюзній нараді стахановців голова Раднаркому В’ячеслав Молотов давав інструкції стахановцям щодо боротьби з керівниками, які їм заважають: «Жоден стахановський... рух не зможе по-справжньому розвернутися і не зможе зіграти в цій справі велику роль, якщо бюрократизм у керівних органах і тут не зустріне належної відсічі. ...Машинобудівний завод ім. Кагановича. Молодий формувальник Свєшніков, член ВЛКСМ, перейшов на стахановські методи роботи, перевиконуючи норми на 230%. Відсталі елементи серед робітників стали гальмувати його роботу. Зокрема, 30 листопада у Свєшнікова було вкрадено дошку, необхідну для осідання форм. Свєшніков вимушений був кинути роботу і розшукувати свою дошку, яку знайшов у формувальника Жупиріна... У відповідь на прохання Свєшнікова віддати дошку Жупирін облаяв Свєшнікова і лише за наполяганням парторга Кудзелка віддав її. Після цього Жупирін ударив його залізною лозиною по обличчю, потім погрожував вбивством... Жупиріна заарештовано. Ведеться слідство». Результат його був зрозумілий усім, хто слухав і читав у газетах текст промови голови уряду.
Але й ці заходи виявлялися малоефективними доти, доки в грудні 1935 р. політбюро стосовно однієї зі справ про утиск стахановців не ухвалило рішення про міру покарання за подібний злочин — десять років ув’язнення. Активний спротив стахановському руху поступово став згасати.
Розгортаючи стахановський рух, Сталін та його оточення розраховували різко підняти продуктивність праці, значно збільшити обсяг виробництва. Але лише результати кампанії виявилися досить гнітючими. Виробництво на окремих підприємствах піднялося на 15—30%, і завдяки цьому вдалося підвищити норми виробітку по всій промисловості СРСР. Але наздогнати і перегнати, чого так хотілося, не вийшло. Найбільш передові радянські текстильні підприємства за продуктивністю праці не дотягували до рівня середньої фабрики в сусідній і не надто передовій щодо технічного розвитку Польщі. Але навіть якщо й було зростання, то кількість (і часто з приписками) досягалася за рахунок зниження якості. Проблема стала настільки серйозною, що 1940 р. довелося застосовувати драконівські заходи проти директорів заводів, які випускали неякісну продукцію, і впроваджували суворі покарання для робітників, які порушували трудову дисципліну чи намагалися покинути роботу, за яку вони отримували копійки. Ясна річ, гасла типу «Праця в СРСР — справа честі, доблесті і геройства» носили на транспарантах у великі свята, але сама по собі ідея ударної праці та рекордів була дискредитована. Втім, однієї мети стахановський рух досяг. Було створено робочу аристократію, найбільш лояльні та пригріті, матеріально забезпечені владою робітники й колгоспники стали її міцною основою.
А сам застрільник стахановського руху прожив складне і наповнене великими проблемами життя. Влада його пригріла, піднесла, вона ж його і кинула донизу. Спершу через помилки в публікації в газеті «Правда», там помилково замість справжнього імені Андрій було написано Олексій, йому видали новий паспорт. Адже сказав товариш Сталін, що «Правда» ніколи не помиляється. У другій половині 1950-х рр. Микита Хрущов, який відверто недолюблював Стаханова, вислав його з Москви до Донбасу. Від безвиході рятувала гірка. Тому й життя закінчив герой праці в психіатричній лікарні, де лікувався від алкоголізму. Став непотрібним...
Стахановські лекала виявилися запитаними й нині як у Росії, так і в Україні. У нас зовсім нещодавно. Забійник шахти «Новодзержинська» Сергій Шемчук перевищив рекорд свого легендарного колеги на 68 т. Знову запаморочливі відсотки виробітку та об’єму видобутку вугілля. За рекорд він одержав винагороду у вигляді грошової премії та грамоти від керівництва міста і Донецької облдержадміністрації. Далі відомо — автомобілі й інші блага. «Ми намагаємося підняти престижність шахтарської праці саме такими рекордами», — заявив директор шахти «Новодзержинська» Анатолій Аксьонов. Вочевидь, нинішня влада не знає інших способів підвищити привабливість праці гірників, як рухатися уторованою дорогою, демонструючи ідеологічне і пропагандистське безсилля. Давно відомо, що не рекорди роблять працю привабливою. Тим паче що насильство над технологією та охороною праці обертається виробничими втратами і можливою загибеллю людей. Ми є свідками відомої істини, що уроки історії вчать того, що нічого не вчать. Нічого не вдієш, така у нас влада, що вчитися не бажає і повторює помилки попередників. У цьому разі повторення — не мати навчання.
