Продовжуємо полеміку про створення спільного з Росією підручника з історії.
Невдовзі спільна російсько-українська комісія, про створення якої нещодавно оголошено в ЗМІ, почне роботу над спільним навчальним посібником із історії для вчителів шкіл України й Росії. Під рукою у неї будуть найновіші напрацювання російських колег, зокрема, книжки для вчителів О. А. Данилова і О. В. Філіпова, написані під їхньою редакцією підручники для 11 класу, а також експертний висновок російських спеціалістів «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств» (М., 2009). Предметом обговорення стануть актуальні й контроверсійні теми, які в суспільстві трактуються по-різному, зокрема, сталінські репресії в СРСР (отже й в Україні).
Вивчаючи це питання, члени комісії знайдуть на сайті Міносвіти РФ першу версію концепції майбутнього підручника для 11 класу (1900—1945 рр.) О. А. Данилова, де ознайомляться з його підходом до оцінки репресій: «В учебнике следует, безусловно, оценить масштаб репрессий в годы «большого террора». Однако для этого следует четко определить, кого мы имеем в виду, говоря о репрессированных. Думается, было бы правильно, если бы здесь появилась формула, в которую будут включены лишь осужденные к смертной казни и расстрелянные лица. Это позволит уйти от спекуляций на этой теме, когда в число жертв репрессий приплюсовывались все, причем не по одному разу (включая тех, кто лишился работы по политическим мотивам, был исключен из комсомола и из партии и т.п.). А опираясь уже на эту большую цифру, люди, не понимающие о чем идет речь, говорят уже о таком количестве погибших»1.
Теза концепції, згідно з якою «предлагалось считать репрессированными только тех, кто был расстрелян по приговору суда», не потрапила ні в книгу для вчителя О. А. Данилова, ні в підручник для 11 класу. Занадто одіозною і неприйнятною для російського суспільства, у свідомості якого ще не вивітрилася пам'ять про мільйони жертв сталінських репресій, вона виявилася. Один із послідовних критиків концепції О. А. Данилова доцент Московського державного університету Ірина Карацуба пише: «...Получается, что те, кто по приговору суда отправился на Колыму, в Казахстан, в Северлаг и еще куда-нибудь и сумел выжить — те не были репрессированы, а просто поправлял здоровье на чудесном воздухе. Лев Разгон не репрессирован, Евгения Гинзбург не репрессирована и т.д. Число репрессированных тем самым уменьшается в 10—15 раз»2.
Хоча пропозиція вважати репресованими лише засуджених до смертної кари й розстріляних «не пройшла», у надрукованому в книзі О. Данилова варіанті концепції залишилася така фраза: «Террор превращался в прагматический инструмент решения народнохозяйственных задач. Оправдания этому, конечно, нет, хотя репрессии выполняли функцию устрашения для тех, кто нерадиво работал»3. Ірина Карацуба у зв'язку з цим пише: «Налицо явная шизофрения: одно и то же явление не может быть одновременно полезным и не имеющим оправдания. Польза — это уже и есть оправдание...»4
Свою версію Голодомору 1932—1933 рр. — дуже болючу для українського читача тему О. А. Данилов, який спеціально це питання ніколи не вивчав, викладає безапеляційно, як «істину в останній інстанції»: «...Следует особо отметить тезис о том, что организованного голода на селе в СССР не было. Тем более, он не был «спровоцирован» властью в отношении тех или иных народов или социальных групп. Голод был связан как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации (колхозы еще не могли обеспечить необходимый уровень производства товарного хлеба, в то время, как кулачество уже было «ликвидировано как класс» и в производственной деятельности уже не участвовало)»5. При цьому О. А. Данилов та його співавтори критикують українських істориків, які називають Голодомор геноцидом6. Закордонних істориків, зокрема, Андреа Граціозі, який пояснює у якому сенсі голод в Україні був геноцидом, а у якому не був7, вони не читають.
Напевне, немає фактів, які б похитнути переконання О. А. Данилова у тому, що Сталін видатний політик, до якого слід ставитися з розумінням і повагою. О. А. Данилов орієнтує вчителів: «...Важно показать, что Сталин действовал в конкретно-исторической ситуации, действовал (как управленец) вполне рационально — как охранитель системы, как последовательный сторонник преобразования страны в индустриальное общество, управляемое из единого центра, как лидер страны, которой в самом ближайшем будущем угрожает большая война»8. До цього ж закликає вчителів і О. Філіпов, тиражуючи в «Новейшей истории России. 1945—2006 гг. Книга для учителя», думку про Сталіна, як про «самого успешного руководителя в истории СССР»9. Чи не означає це, що вчитель повинен переконувати учнів, що «успіхи» Сталіна урівноважують (а, може, й переважають!) усі ті численні факти, коли в результаті його дій гинула величезна кількість людей (за оцінкою О. В. Філіпова — «целые общественные слои»), коли приймалися невиважені, авантюристичні й злочинні рішення, які завдавали непоправних збитків суспільству? Може, справді так?
Це питання морального вибору. Звернімося до голосу представника Російської православної церкви митрополита Волоколамського Ілларіона: «При Сталине была создана бесчеловечная система, и ничто ее не может оправдать: ни индустриализация, ни атомная бомба, ни сохранение государственных границ, ни даже победа в Великой Отечественной войне, ибо всего этого добился не Сталин, а наш многонациональный народ»10.
...Як відомо, з початком Другої світової війни репресії в СРСР не припинилися. Зокрема, їх об'єктом 1940 р. стали також польські військовополонені.
Пояснення того, як вони опинилися в руках радянських властей у вересні 1939 р., у О. А. Данилова оригінальне: «Относительно похода Красной Армии в сентябре 1939 г. следовало бы подчеркнуть, что речь шла о реальном освобождении тех территорий, которые отошли к Польше по Рижскому мирному договору 1921 г., т. е. было не чем иным, как освобождением части Отечества»11. Залишилося без відповіді запитання: де, у розумінні О. А. Данилова і О. В. Філіпова, починається, і де закінчується «Отечество», як поняття «Отечество» співвідноситься з поняттями «Росія» і «СРСР». Зупинімося на тому, як пропонуєть вчителям пояснювати учням знищення поляків: «С учетом политической заостренности катынского вопроса, не оправдывая убийства военнопленных в Катыни, следовало бы отметить, что со стороны Сталина расстрелы в Катыни — это был не просто вопрос политической целесообразности, но и ответ за гибель многих (десятков) тысяч красноармейцев в польском плену после войны 1920 года, инициатором которой была не Советская Россия, а Польща»12. Критики оголосили такий підхід нехристиянським, рівноцінним язичницькому принципу «зуб за зуб». Тому у надрукованому в книзі для вчителя варіанті концепції автор «виправився»: «...С учетом политической заостренности катынского вопроса следует аргументированно показать, что в расследовании катынской трагедии немало неизученных и непроясненных вопросов»13.
Але ці корекції не змінюють загальної концепції. «Идет игра на том, что все зло извне, — зазначає І. Карацуба. — Идет дикая лесть русскому народу и утверждение о том, что ему не в чем каяться — виноват Мюнхен, поляки... Идет двойная бухгалтерия, двойная мораль, все погружается в имперский националистический чад»14.
Узагалі, в «Книге для учителя...» О. А. Данилова та його підручнику для 11 класу досить мало уваги приділяється національним групам населення. Але це враження раптом зникає, коли читаєш сторінки теми «Великая Отечественная война. 1941—1945 гг.», зокрема, фрагмент «Сотрудничество с врагом». Тут йдеться про колаборантів і, нарешті, знаходиться місце для представників прибалтійських, північнокавказьких та інших народів СРСР, у тому числі, звичайно, українців і татар15.
Жителів України, які співробітничали з нацистами, в підручнику називають не лише «колабораціоністами», але й підкреслюють, що вони — «націоналісти», які брали активну участь у каральних операціях. Тобто поняття «колабораціоніст», «націоналіст», «каратель» сприймаються як синоніми. Згадується про батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», про дивізію військ СС «Галичина», яку «сформували націоналісти». Про воїнів УПА в експертному висновку «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...» йдеться, що вони — «партизани фюрера»16.
Кримські татари також заслужили на увагу. Про них, зокрема, сказано: «В Крыму более 20 тыс. крымских татар добровольно вступили в антипартизанские батальоны и творили кровавые расправы над участниками борьбы с нацистами». Прочитавши це, учень, природно, наповниться благородним почуттям ненависті до кримськотатарських колаборантів і буде готовим оцінити як належне зміст наступної фрази підручника: «Эти действия части населения в 1944 г. послужили предлогом для массовой депортации ряда народов, обвиненных в пособничестве врагу»17. Але, без сумніву, серед учнів знайдуться й такі, які не можуть зрозуміти, чому за злочини частини народу повинен відповідати весь народ, у т. ч. немовлята, підлітки, жінки, літні люди. Ці учні звернуться до вчителя. У Книзі для вчителя є відповідь: «Особой осторожности и сдержанности требует изучение в рамках учебного курса вопроса о депортации народов Кавказа и других народов в годы войны. Причем также следует иметь в виду, что подобные эксцессы происходили в тот период и в других странах (например, изоляция в США всех жителей японского происхождения)»18. Наскільки таке роз'яснення вичерпне — вирішуйте самі.
Але ж серед колаборантів були й етнічні росіяни. Про них у О. А. Данилова також говориться, хоча досить мало. Зокрема, згадується й про Русскую освободительную армию (РОА) О. Власова, і Особый казачий корпус П. Краснова і О. Шкуро. На наш погляд, ці з'єднання заслуговують на детальніший аналіз, адже у їхньому складі нараховувалося понад 800 тис. чол. — більше, ніж у всіх інших (кавказьких, прибалтійських, татарських, українських та ін.) національних формуваннях у складі вермахту разом взятих. Оскільки вже названа чисельність татарських антипартизанських батальйонів, логічно було б навести й дані про російські. Однак, про це ні в «Книге для учителя...», ні у підручнику для 11 класу інформації немає. Це не вписується в загальну концепцію, яка червоною ниткою проходить через підручники: «Війну виграв російський народ». Голова Держархіву Росії, член Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії про президентові РФ В. П. Козлов так і заявив 2 квітня 2010 р. під час телемосту Київ — Москва: «Войну выиграл русский, а не советский народ»19. Напевне, цю точку зору голова Держархіву Росії провадить й на засіданнях комісії.
Без сумніву, кожен народ Радянського Союзу під час війни тримав у своїй шафі власний «кістяк». У росіян він був найбільший. Але не тому, що вони були більш схильні до колаборації. Просто серед населення СРСР росіяни становили більшість.
Книги, написані під керівництвом О. А. Данилова і О. В. Філіпова створюють потужне історико-політичне поле, під впливом якого буде працювати спільна російсько-українська комісія. Які концептуальні положення цих книг увійдуть у спільний російсько-український посібник для вчителів? Якщо спроба у якійсь формі реабілітувати Сталіна, то це означатиме утвердження в суспільстві «...тривиальной мысли о том, что государство — это все, а человек — ничто»20. Якщо це так, то перед нами, пише російський історик О. Б. Каменський, перспектива утвердження в суспільстві «единомыслия... оруэлловского типа»21 (мається на увазі відомий антитоталітарний роман Дж. Орвела «1984 год»).
Чи розумітимуть це члени російсько-української комісії? Значною мірою це залежить від її персонального складу, про який ще нічого не відомо.
1 О концепции курса «История России. 1900—1945 гг.» // http://www.prosv.ru/ umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378.
2 «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova.
3 История Росии. 1900—1945 гг. Книга для учителя. — С. 19; «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/ 10/uchebnik-filippova.
4 «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova.
5 О концепции курса «История России. 1900—1945 гг.» // http://www.prosv.ru/ umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378.
6 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран. — С. 9.
7 Грациози А. Советский голод и украинский голодомор // Отечественные записки. — 2007. — №1. — С. 156—177.
8 О концепции курса «История России. 1900-1945 гг.» // http://www.prosv.ru/ umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378.
9 Данилов А.В. Новейшая история России. 1945—2006 гг. Книга для учителя. — С. 93.
10 Героизация безбожников не может объединить народы исторической России // http://www.rusk.ru/newsdata.php?idar=41850.
11 История России: 1900 — 1945 гг. Книга для учителя... — С. 21—22.
12 О концепции курса «История России. 1900—1945 гг.» // http://www.prosv.ru/ umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378.
13 История России. 1900 — 1945 гг. Книга для учителя... — С. 24.
14 «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova.
15 История России. 1900 —1945 гг. Книга для учителя... — С. 387—389; История Росиии. 1900 — 1945 гг. 11 класс. — С. 391—394.
16 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран... — С.158.
17 История России 1900—1945 гг. 11 класс... — С. 393.
18 История России. 1900-1045 гг. Книга для учителя. — С. 393..
19 http://www.regnum.ru/news/1269/780. html.
20 Боде В. Эффективный менеджмент сталинизма. Готовится новый учебник истории России (26.08.2008) // http://www.svobodanews.ru/content/article/462362.html.
21 Там само.
