Найбільш примітною рисою Праги є готична вежа Собору святих Вітуса, Венцесласа й Адальберта. Ця вежа в даний момент оточена риштуванням — уперше за свою історію і, так би мовити, на одинадцятому віку, вежа реставрується. Тимчасово риштування ховає красу вежі. Але це «приховування» задумане для того, щоб назавжди зберегти красу.
Можливо, це риштування є аналогією всіх посткомуністичних країн. Якщо щось прекрасне не зовсім видно в даний момент, це тому, що наші суспільства оточені риштуванням, тому що вони переживають реконструкцію, заново борючися — цього разу в цілковитій свободі — за нове відкриття і відновлення нашої справжньої ідентичності.
Можливо, ця аналогія може застосовуватися в більш широкому сенсі, в надії, що можна відшукати паростки прагнення до збереження, захисту і творчого розвитку цінностей, запропонованих нам історією природи та людини, що є невидимою рисою сьогоднішнього світу.
Безпрецедентною ознакою нашої глобальної цивілізації є те, що вона в основному атеїстична, незважаючи на те, що мільйони людей, відкрито визнають, що активно або пасивно сповідують віру. Дійсно, цінності, на основі яких тримається наша глобальна цивілізація, рідко, якщо взагалі коли-небудь, мають відношення до вічності, нескінченності й абсолюту. Всюди спостерігається занепад інтересу до того, що буде після нас і що є нашим спільним інтересом.
Людство виснажує невідновні природні ресурси і втручається в клімат планети. Людство відчужується саме від себе, поступово ліквідуючи помітні людські співтовариства і людські пропорції. Людство ставиться до матеріальної вигоди як до вищої цінності, котрій усі повинні вступати і перед якою навіть демократія повинна буде час від часу падати на коліна. Створення добробуту, насправді, перестало співвідноситися зі створенням реальних і значимих цінностей.
Це позбавлення духу означає, що наша цивілізація викувана з парадоксами. Вона відкрита для можливостей, що донедавна були просто казками. З іншого боку, вона має дуже обмежену здатність перешкоджати перетворенням, що додають цим можливостям небезпечний характер чи призводять до довершеного зловживання. Наша цивілізація, наприклад, стискується в напрямку до однаковості, але той факт, що ми прагнемо бути ближче один до одного, породжує поштовхи з метою підкреслення нашої самості, відмінності, що можуть перерости в безсердечний етнічний чи релігійний фанатизм.
З’являються нові вигадливі види кримінальної активності, організованої злочинності й тероризму. Процвітає корупція. Збільшується розрив між багатими і бідними, і в той час, як в одних частинах світу люди вмирають від голоду, в інших місцях відходи розглядають як тип соціального примушення. Звичайно, різні урядові й неурядові організації намагаються вирішити ці проблеми. Але все ж таки я боюся, що початі заходи не приведуть до якого-небудь перевороту, поки не зміниться щось у коренях думки і сприйняття, з яких росте поведінка сучасної людини.
Наприклад, ми часто чуємо про необхідність реконструкції економік бідних країн, про обов’язок держав, що більш процвітають, допомогти їм у цьому. Але ще більш важливим є те, що ми почнемо думати про іншу реконструкцію, реконструкцію системи цінностей, що формує основу сучасної цивілізації. Для тих, хто краще забезпечений у матеріальному значенні, це має ще більший сенс.
Справді, напрямок сьогоднішньої глобальної цивілізації було визначено багатшими й розвиненішими державами. З цієї причини саме вони не можуть бути звільнені від необхідності участі в критичному міркуванні.
Ми знаємо, що можна розробити витончені регулюючі інструменти для захисту клімату Землі, невідновних ресурсів та біологічної розмаїтості, знайти способи забезпечення раціонального використання ресурсів у місцях їхнього походження, знаємо, що існують культурні ідентичності й напрямки для людського розвитку. Багато людей і установ здійснюють активну діяльність в даному напрямку.
Але істотне завдання, яке ми зневажаємо сьогодні, полягає в посиленні системи універсальних моральних стандартів, що зробить зневагу неможливою, у дійсно глобальному сенсі, бо правила будуть нагадувати про себе знову і знову. Тільки універсальні моральні стандарти можуть зробити природною повагу до правил, котрі ми встановлюємо. Дії, що компрометують майбутнє людства, повинні не тільки каратися, але й вважатися ганебними.
Цього не станеться доти, поки ми самі, всередині нас, не наберемося сміливості викувати набір цінностей, що, незважаючи на всю розмаїтість світу, будуть спільно розділятися та поважатися. Цього не станеться, поки ми не будемо ставитися до цих цінностей як до того, що знаходиться вище обрію наших безпосередніх особистих та групових інтересів.
Як можна цього досягти без нових значних поліпшень людської духовності? І що може бути зроблене для заохочення цих поліпшень?
Якими б не були наші переконання, ми всі сповна обдаровані короткозорістю. Ніхто з нас не може уникнути нашої спільної долі. З огляду на це, у нас є тільки одна можливість: шукати всередині себе і навколо нас почуття відповідальності за весь світ, обопільне розуміння і солідарність, смиренність перед таїнством Буття, здатність стримувати себе в ім’я загального інтересу і робити добрі справи, навіть якщо вони залишаються невидимими та невизнаними.
Дозвольте мені повернутися до Собору святих Вітуса, Венцесласа й Адальберта. Чому в минулі століття люди зводили такі дорогі будинки, що не мають з погляду сьогоднішніх стандартів особливої практичної цінності? Одне пояснення полягає в тому, що в історії були періоди, коли матеріальний прибуток не був вищою цінністю, коли людство знало про існування таємниць, якi ніколи не можна буде зрозуміти, і перед якими люди можуть тільки застигти в смиренному здивуванні і, можливо, спроеціювати це здивування в конструкцію, чий шпиль спрямовується вгору.
Вгору, щоб було видно здалека, вказуючи кожному, куди є сенс дивитися. Вгору, крізь межі століть. Вгору, до того, що знаходиться вище за наш погляд, що своїм мовчазним існуванням перешкоджає кожному з нас заявляти про право ставитися до світу як до нескінченного джерела короткочасного прибутку, до того, що закликає нас до солідарності з усіма, хто існує під таємничим небесним склепiнням. Перш, ніж вирішувати деякі з найглибших проблем світу, ми теж повинні підняти очі вгору і схилити в смиренності наші голови.
