Не дивно, що на всіх центральних вулицях Львова цими святочними літніми днями (саме у вихідні, на які припадає чи не найбільше державне свято — День Конституції) і після них стоятимуть банери із написом: «Романові Шухевичу — 100 років». А у львівській опері зберуться люди, якi приїхали з багатьох країн світу, а що ще важливіше, — чи не з кожної області України, — щоб відсвяткувати ювілей Головного Командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича—Тараса Чупринки. Дивно, що цей ювілей відзначали не тільки у Львові, а й у Києві, Луганську, Сімферополі. Скромно, небагатолюдно, але відзначали.
Хоча не будемо лукавити — особа Шухевича й досі викликає чималі дискусії і неоднозначні трактування. Та ті, хто ставляться до генерала Чупринки із величезною пошаною, повторюють думку, що, можливо, є єдино правильною — надто мало інформації надходить на схід України про людину, яка все своє життя поклала на вівтар служіння своєму народові, яка присвятила себе єдиній ідеї — досягти для своєї Вітчизни незалежності.
…У нього чимало регалій та посад, які лишень кликали до обов’язку, і зовсім немає відзнак, що давали б привілеї, — член українського державного правління у 1941 році, заступник міністра військових справ, Головний Командир УПА у 1943—1950 рр., Голова бюро Проводу Організації Українських націоналістів (ОУН) у 1943—1950 рр., Голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Генеральний Секретар військових справ УГВР, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золоти Хрестом Бойової заслуги I класу, генерал-хорунжий УПА. І, як би до нього не ставилися противники, — символ незламності України.
Сьогодні ті, хто знає про Романа Шухевича більше, говорять для тих, хто знає про нього мало…
Игор ЮХНОВСКИЙ, директор Українського інституту національної пам’яті:
— Роман Шухевич був виключно цілісною людиною в історії визвольної боротьби України за свою державність. Думаю, що за характером своєї родини і його домашнього виховання, фактично він став бійцем України від самого свого народження. Ще під час навчання у середній школі його характеризували як прекрасного хлопця, вірного товариша, гарного спортсмена, чудового співака. А вже в інституті він активно долучився до революційної діяльності. Його завжди відрізняла виключна надійність і точність у виконанні завдань. Разом iз тим він був дуже життєрадісним та привітним до людей. І тому притягував до себе інших, хоча був неймовірно скромним у поведінці. Напевно, тому про нього не так багато говорять з точки зору його якихось досягнень.
Шухевичу закидають те, що він командував батальйоном «Нахтігаль» під час війни, але, по-перше, батальйон був утворений ще до початку війни і утворений виключно з метою воєнного вишколу українців. А коли батальйон послали в Білорусію для виконання якихось каральних акцій, Шухевич відмовився від того, і батальйон розформували. Шухевича відкликали до Львова, але він дорогою втік від німців, і з того часу починається його підпільна боротьба.
Фактично Роман Шухевич був довіреним помічником Бандери, надійним його помічником. Завдяки організаційним здібностям і ще багатьом своїм позитивним якостям він став дуже добрим керівником підпільного революційного руху, а згодом — командувачем УПА. Думаю, його поведінка була завжди врівноваженою, послідовною, акуратною у виконанні. Його поведінка була беззаперечною з точки зору відданості Україні. Тому вважаю, якщо вже говорити про Шухевича, то треба говорити про людину-приклад, людину-символ, і Україна такими людьми може пишатися. На жаль, Роман Шухевич є особою мало відомою і в Центральній Україні, і на сході України.
Ще 19-річним хлопцем, будучи студентом Львівської політехніки, він як член ОУН отримував певні важливі завдання, пов’язані із ліквідацією тих польських екстремістів, які більше всього знущалися над українцями. І всі ці речі Шухевич виконував разом з іншими дуже пунктуально і надійно. Настільки надійно і розумно, що йому ніколи не могли довести, що це саме він зробив. А пізніше, коли фронт далеко пішов на захід і коли радянська влада навідріз відмовилася приймати у свої лави УПА для того, щоб боротися проти фашистської Німеччини, люди, якими він керував, фактично стали приречені. І ось в такій майже розпачливій ситуації Шухевич ніколи не втрачав присутність духу, завжди підтримував своїх товаришів, по суті смертників, які боролися за Україну. Адже в усіх криївках, які НКВД розкривало, всі гинули, але гинули з гімном України на вустах. Нарешті Шухевич вирішив, що подальша боротьба з радянським НКВД є вже непотрібною і тому радив своїм загонам пробиратися на Захід. А сам залишився. І загинув, загинув як герой. Він міг втікти, але він цього не зробив…
Вже багато разів, а останній раз це зробив Президент України, на розгляд Верховної Ради подавався законопроект відносно того, щоб УПА була визнана воюючою стороною. Але цей законопроект не проходив. Однак маю надію, що справедливість восторжествує, адже насправді уся держава боролася за Україну, від Дону аж до Бугу на Заході. В різні часи по-різному. Спочатку це були величезні повстання на підтримку Української Народної Республіки, з 1917-го аж по 1922 йрік. Вони були фактично придавлені голодом та початком НЕПу. Пізніше почалися повстання в Центральній Україні, 1928—1931 рокiв. Вони теж були подавлені великою силою. А потім повстання уже на Західній Україні, коли сюди прийшла радянська влада, — проти радянської влади. Так що треба сказати, що фактично вся Україна боролася за свою незалежність. І цей законопроект насправді говорить про усіх борців за незалежність. Адже на Українi були і німецькі фашисти, і Україна боролася проти них, і ці учасники визвольної боротьби, які були в лавах радянської армії і боролися за незалежність України, теж є героями України і борцями за визволення нашої держави. Ось усіх цих людей разом ми називаємо в законі учасниками боїв за визволення України.
Вважаю, що десятим питанням за своєю важливістю є питання витрат iз бюджету. Чогось Міністерство фінансів завжди питає, а скільки грошей все це може «затягнути»? Учасників УПА залишилось щось близько трьох тисяч, про які кошти можна питати? Мова йде про честь держави, про честь людей, які мають бути визнані борцями за незалежність України.
І в цьому сенсі мушу зазначити, що ми маємо двох визначних героїв часів Великої Вітчизняної війни. По- перше, маємо генерала Кирпоноса, генерал-полковника, який був командувачем Південно-Західного фронту і завдяки діям якого (завдяки опору Південно-Західного фронту) Сталіну вдалося стягнути війська з Далекого Сходу до Москви і розбити фашистів. Я впевнений в тому, і зі мною погоджуються історики, що ця перемога під Москвою стала переломним моментом у всій кампанії німців у Другій світовій війні. І генерал-полковник Кирпонос був справжнім героєм, і загинув він обстоюючи свою землю. І тому ми подали Президентові, саме з точки зору боротьби за незалежність, дві кандидатури — Кирпоноса та Шухевича, на присвоєння їм звання «Герой України». Вважаю: прийняття рішення щодо тих двох кандидатур консолідує українську націю. Возвеличення цих двох героїв нам дуже потрібне.
Підкреслю, що Інститут національної пам’яті, який я очолюю, має дуже багато завдань. По-перше, ми маємо воскресити пам’ять українців, що відзначилися у всіх тих подіях, що були до 1991-го року. Якщо проаналізувати цей відрізок історії, то час цей можемо поділити на дві фази. Перша проходила фактично до смерті Сталіна, друга — після його смерті. Це були дві різкі зміни в житті Радянського Союзу. До смерті Сталіна ми мали безперервний терор супроти українського народу, мали Голодомор у 1920 х роках, мали розкуркулення,мали закон Верховного Суду Радянського Союзу 1943 року, по якому усі ті, хто проживав на окупованих територіях, фактично вважалися злочинцями і мали бути покарані. І це призвело до того, що коли Радянська армія вже гнала німців на захід і займала Україну, то українці від 17 до 45 років відразу ж були повністю мобілізовані, й іноді без зброї, ненавчені відправлялися на фронт. Тобто події Другої світової війни мають бути розкриті у всій повноті і правдивості — і трагізмі, і несправедливості, і величі вчинків її бійців.
Зараз ми опрацювали повністю питання Голодомору. Видань щодо того питання є маса, ми ж робимо певну канонічну виставку Голодомору, яка починається від його причин, тобто від 1928-го року, і показує процес колективізації, розкуркулення, повстання, і до геноциду 1932—1933 рокiв. Ми покажемо логічну картину, яка демонструє зумисні дії радянської влади по знищенню українського народу. До кожного плакату цієї виставки подаємо певні методичні вказівки, причому ці вказівки будуть для учнів, для вчителів, для засобів масової інформації і таке інше. І третє, як я вже зазначив, ми працюємо над названим законом. Отож весь процес визвольної боротьби від 1917-го по 1955-ий рік має бути поступово описаний.
Володимир БОЙКО, завідувач Музею визвольної боротьби України (філія Львівського історичного музею):
— 23 жовтня 2001 року у Львові було відкрито музей генерал-хорунжого Романа Шухевича. Ідея створення музею виникла в середовищі колишніх вояків УПА, однак до святкових урочистостей від зародження ідеї пройшло аж десять років. Треба сказати, що до створення музею долучилося чимало людей, спочатку треба було відселити кілька сімей, якi мешкали в будинку, в якому була розташована остання штабквартира Головного Командира УПА, де й відбувся його останній бій iз підрозділами МДБ. Про відселення подбало місто, обласна адміністрація та Львівська залізна дорога. А до фінансових витрат по створенню музею значною частиною доклалося Товариство вояків УПА в США ім. генерал-хорунжого Тараса Чупринки. Тепер музей знаходиться на балансі держави, безумовно, ще потребує свого вдосконалення. Зокрема, нам би хотілося представити численні матеріали, що й досі зберігаються в архівах колишнього НКВД, і будемо до того прикладати зусилля. Щоб картина визвольних змагань за незалежність України дістала своєї повноти та необхідних уточнень та деталей. На жаль, сьогодні не можу назвати людину, яка б серйозно зайнялася і дослідженням постаті Романа Шухевича, це ще — попереду, однак цей моральний борг перед героями УПА ми виконаємо.
Експозиція музею в Борщагівці, що представлена кілька років тому, сприяє якомога більшому розкриттю постаті Головного Командира — людини, яка успадкувала кращі традиції галицького інтелігента: патріотизм, освіченість, духовність, високу внутрішню культуру. Тут представлено галерею представників роду Шухевичів, роду, з якого вийшла велика когорта політичних, культурних, громадських та військових діячів. Про перекладацьку і духовну діяльність прадіда Романа о. Йосипа Шухевича, пароха села Тишків зі Городенківського повіту, свідчить експонована книга «Переклади і наслідування» (1883р.) з передмовою Івана Франка. Дід, Володимир Шухевич, залишив великий доробок науковця-етнографа, педагога, громадсько-політичного діяча. В музеї експонуються листи до нього композитора М. Лисенка, письменника Бориса Грінченка, етнографа Федора Вовка з приводу написання В. Шухевичем п’ятитомної наукової праці «Гуцульщина». Батько Романа Шухевича був учасником українсько-польської війни 1918—1920 рр., повітовим політичним комісаром ЗУНР, суддею у Краковці, а потім у Львові.
Комплекс документів у експозиції висвітлює період діяльності Романа Шухевича — «Дзвона» — бойового референта Крайової екзекутиви ОУН з 1930 р. Ще у 1925-му Шухевич вступає до УВО і отримує доручення виконати замах на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Сочінського. Атентат було виконано разом iз Богданом Підгайним. 22 березня 1932 року було страчено поліцейського комісара Чеховського за знущання та катування українських політв’язнів під час допитів. «Дзвін», Шухевич, брав участь у підготовці нападу у Городку Ягайлонському. Юрій Березинський (брат дружини Р. Шухевича) і Володимир Старик загинули під час акції, а Василь Білас і Дмитро Данилишин польським судом були засуджені на кару смерті.
У день страти героїв всюди дзвеніли церковні дзвони, голосно засвідчуючи сум простих людей. ОУН саме під проводом Шухевича перейшла шлях від індивідуального терору до масової боротьби.
На початку 1939 року Роман Шухевич перебирається до столиці Карпатської України — Хусту. Тут створюється Генеральний штаб національної оборони Карпатської України в числі провідних членів ОУН. Поручник Борис Щука — Роман Шухевич, мав обов’язки поповнення «Січі» новими членами, організації фінансової допомоги та зв’язку. У березні 1939 року він бере активну участь у обороні столиці Карпатської України і лише чудо рятує його від смерті.
Після створення 10 лютого Революційного Проводу ОУН Роман Шухевич призначається Крайовим провідником ОУН на західно-окраїнних Українських землях. У цей же час він керував у Головному військовому штабі ОУН вишколами військових кадрів. Під його керівництвом діяли вищі військові курси, на яких готувались командні кадри для майбутнього українського війська.
У березні 1941-го сотник Роман Шухевич створює дружини Українських Націоналістів у складі військ «Вермахту» і очолює перший північний курінь «Нахтігаль».
Після арешту провідника ОУН Степана Бандери, членів Тимчасового уряду та провідних членів ОУН, Роман Шухевич поставив ультиматум перед німецьким урядом: якщо не буде знято заборону Української незалежності і не буде звільнено з ув’язнення членів уряду з прем’єром Ярославом Стецьком, курінь «Нахтігаль» не буде брати участі у подальшому поході на схід. Обидва курені було зняо з фронту. Роман Шухевич переходить у повне підпілля та стає Головою бюро Проводу ОУН. Восени 1943 року Тарас Чупринка стає Головним Командиром УПА.
У галереї національних борців ХХ століття постать генерала Тараса Чупринки займає виняткове місце. Він єдиний між усіма беззастережно шанованими борцями за національне визволення брав особисту безпосередню участь у активній боротьбі проти чотирьох окупантів України, будучи не лише фронтовиком першої лінії, а завжди, якщо не самостійним керівником, то співорганізатором найважчого відтинку боротьби проти кожного ворога.
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук:
— На мою думку, роль Романа Шухевича сьогодні оцінена недостатньо. Шухевич є прикладом того, як різноорієнтовані політичні сили в Україні користуються його ім’ям у власних розрахунках. Лівий спектр цих сил вважає його зрадником, терористом, запроданцем, людиною, яка працювала з нацистами. Представники правих політичних сил вбачають в ньому однозначно героя України, людину, яка була справжнім патріотом, романтизують цю особистість. Таким чином, суспільство позбавлене можливості зрозуміти, ким же насправді був Роман Шухевич.
Святкування сторіччя від дня народження Шухевича пройшло не належним чином, тому що були невеличкі, та все ж інциденти. Найголовнішим негативом було те, що кожна з сил намагалася нав’язати свою точку зору. Це є переконливим фактом того, що особа Шухевича, його життя, діяльність не висвітлені належним чином сьогодні. Як науковець, можу відповідально сказати, що на сьогодні не створено наукової біографії Романа Шухевича, відтак дуже пікантні моменти його біографії залишаються не роз’ясненими. Це породжує непорозуміння. Те, що він боровся за незалежну Україну, заперечують лише люди, які спеціально закривають очі на цей факт.
З іншого боку, для того, щоб виходити з ініціативою присвоєння звання Шухевичу Героя України, треба було прояснити дуже важливі етапи його біографії. Наприклад, його діяльність на посаді в батальйоні №201, який брав участь у каральних акціях проти білоруських партизан. Також не слід забувати про співпрацю Шухевича з німцями. Це людина, яка очолювала підпілля в Західній Україні вісім років і боролася проти комуністичного режиму, безумовно заслуговує, на мою думку, на шанобливе ставлення до себе. Він зрештою віддав життя за незалежну Україну. На сьогодні ми маємо полярні спекуляції над цими темами і фактично двох різних Шухевичів в Україні. Це є наслідком відсутності інтегративної політики пам’яті в Україні.
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАНУ:
— На сьогодні я не готовий обговорювати такі питання. Справа в тому, що я не люблю Шухевича. Я ще у 1995 році на сторінках «Дня» сказав, що УПА повинно бути реабілітоване, тому що люди, які брали зброю для боротьби з тиранією мали на це моральне право, згідно з народними принципами демократичного лібералізму. Але це ще не означає, що ми приймаємо всі ті політичні настанови, якими керувалася політична партія, організатори УПА. Зовсім інша справа — політичні керівники. Оцінка боротьби українських повстанців проти комуністичної агресії — це одна справа. Але зовсім інше — це політична оцінка партії, яка була членом міжнародного фашистського інтернаціоналу, до речі вона і тоді цього не приховувала. Я не хочу проводити аналогії, але коли ми сьогодні говоримо про порозуміння між французькими і німецькими учасниками війни, це не означає, що реабілітується і Гітлер. Обговорюючи цю тему, ми тим самим реабілітуємо політичну лінію ОУН. Якщо це дійсно так, то я до таких людей не належу. На сьогодні є більш нагальні питання.
Юрій ШУХЕВИЧ, син генерал-хорунжого Романа Шухевича—Тараса Чупринки:
— Батько був людиною глибоко віруючою і взяв на себе відповідальність за цей рух, за цю боротьбу. Не думайте, що для віруючої людини так легко взяти на себе відповідальність за тисячі й тисячі людських життів, за людей, які неминуче будуть страчені. (І ворожі житті також.) Однак він не побоявся. Нині люди часто не вміють і не хочуть брати на себе відповідальність.
Запам’ятався батько мені людиною сильною, рішучою, відважною, і завдяки тому його поважали і слухали. Він завжди розумів і мотиви, і наслідки своїх вчинків, чи то у старшому віці, чи то у молодому, коли 19-річним виконував завдання, знаючи, якщо зловлять його, то не помилують. Загалом він добре усвідомлював, що старим не буде ніколи, не встигне зістаритися…
Пам’ятаю, що любив музику — Гріга, Шопена, любив співати і народні пісні. Крім політехнічного вчився ще заочно у консерваторії по класу фортепіано. Музичний інститут закінчив також його молодший брат Юрій. Вони часто виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під музичний супровід батька. Також він знав добре польську, українську, німецьку класичну літератури, читав напам’ять мені вірші Шевченка та Міцкевича.
Під час своєї передостанньої зустрічі ми добу пробули разом і багато про що говорили. Розказував я батькові, що з родиною сталося, кого заарештували, згадував дитячий будинок... І власне про те говорили, що боремось не за те, щоб помститися, а за те, щоб такого ладу вже більше не було. А по-друге, він десь прочитав в моїх очах, що я теж хочу у підпілля, і сказав: «Юрко, а як сьогодні загинуть такі як ти, то хто ж за 10—15 років підніматиме той народ на боротьбу?» Тобто він розумів, що швидкої перемоги не варто чекати, і це ще більше має піднести вояків УПА в очах сьогоднішніх поколінь.
На жаль, у мене не залишилося від батька речей. Та й як я міг їх зберегти? Маму разом із бабцею відправили на заслання. Мене з сестрою віддали до дитячого будинку в Донецьку. Потім я був ув’язнений і промаявся по таборах понад 30 років… Знаю, що в управлінні СБУ десь зберігаються ще його бритва та пензель, хочу забрати їх. Тепер, певно, віддадуть… Звичайно, все це колись опиниться у музеї. Мені б хотілося, щоб відвідувачі того музею з наступних поколінь, якi приходитимуть сюди, склали враження, що людиною він був самовідданою. І жодних благ для себе він не хотів — тільки здобути самостійність для соборної держави. Коли у липні 1944-го року Загальний збір УГВР одноголосно обрав його Генеральним секретарем УГВР, він сказав: « Ми всі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, свідомі того, що раніше чи пізніше нам доведеться загинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, — ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити…»
