«За очі» чимало людей звуть цього молодого священика Ніколою-американцем. Не за особливу любов або шанування всюдисущих Сполучених Штатів. А за те, що декілька років тому, з Божої волі чи з власної, проміняв він ці самі Штати на небагате село українського Придунав’я. Про що, за його власними словами, анітрохи не шкодує. Угледівши на вулиці його струнку вертку постать у чорній рясі, бородаті діди й молоді люди кланяються, шанобливо звуть отцем Ніколою. У свої тридцять з невеликим отець Нікола служить настоятелем храму Святого Апостола Івана Богослова в селі Старонекрасівка Ізмаїльського району Одеської області. А храм і село ось уже декілька століть є свого роду південним центром українських старообрядців, або, як їх іще називають у народі, ліпован. Хранителі старих традицій православної віри, нащадки селян і козаків, які тікали від реформ царя Петра і патріарха Никона на околиці імперії, вони тривалий час залишалися тера інкогніта для вчених і журналістів. Жили своїм закритим від допитливих очей світом. Гостям непрошеним не раділи. Рекламу собі і своїй вірі не робили. Чи треба при цьому говорити, що коли етнографи запропонували мені познайомитися й поспілкуватися з одним із священиків-ліпован, я не роздумуючи погодилася. І ось ми сидимо з отцем Ніколою на церковному подвір’ї в Старонекрасівці за довжелезним столом.
— Я сам родом з Москви, — починає він. — Колись, 1812 року, сюди разом з іншими майстрами, які йшли відновлювати столицю після пожежі, прийшов і мій прадід Іуда Бабков. Тут сім’я й осіла. Мій дід Олексій Матвійович був адвокатом. Після виходу на пенсію очолив Рогозьку старообрядську общину. А 1939 року народився мій батько Євген Бабков…
У дев’ять років Бабков-старший уже був читцем в общині. Закінчив з відзнакою школу, вступив до МДУ. Але з другого курсу його зі скандалом виключили. Як було сказано в наказі, «за лукавство». Полягало воно в тому, що студент Бабков в одні дні з успіхом здавав курс наукового атеїзму, а в інші так само успішно служив у храмі. Одного разу під час хресного ходу в Рогозькому його побачив і впізнав один з викладачів МДУ, після чого й здійнявся скандал. Але йому все ж вдалося заочно закінчити юридичний і отримати диплом. Працював за фахом. Одружився на внучці архієпископа Московського і Всієї Русі Ірині, яка згодом стала матір’ю Миколи (батька Ніколи). А загалом у сім’ї було десять дітей. 1966 року Євген Бабков був рукопокладений дияконом Рогозької старообрядської общини, де прослужив майже десять років. А 1975 року влада міста збиралася вислати його з Москви подалі — в Сибір. Але його врятував тодішній владика Анастасій, поставивши священиком у Білорусію — в Гомель, де була потужна старообрядська община. Але й там він не давав владі спокою. Йому не раз погрожували знищити, відправити до «божевільні». Відкритої віри в Бога тоді для цього було цілком достатньо. А 1985 року Бабков-старший загинув у автокатастрофі. Отець Нікола переконаний, що вона була не випадковою.
— Чим же так допік радянській владі ваш батько?
— Він був дуже активний, а крім того, мав юридичні знання. Батько допомагав усім, хто просив допомоги. Але ні під яким приводом не хотів співпрацювати з владою. Наприклад, у Ленінграді тривалий час не хотіли реєструвати старообрядську общину й давати дозвіл на будівництво храму. Їм ніхто не хотів допомагати, а батько взявся. З його підказки чи ні, але члени общини написали листа Леніну, в мавзолей. Мовляв, шановний Володимире Іллічу. Оскільки ти живий, жив і житимеш, як вчить нас твоя партія, то допоможи нам, будь ласка, отримати дозвіл на будівництво храму. Уявляєте, що означав у 70 ті роки такий лист?
— І чим усе закінчилося?
— Напевно, лист усе ж потрапив за призначенням, бо через кілька днів до батька приїхали кадебешники. Общину тоді так і не дозволили. Але сьогодні вона існує, і храм збудували.
Отець Нікола, а тоді ще просто Микола Бабков, не став юристом, як його дід і батько. Йому доля підготувала інше. Микола закінчив середню школу, потім бухгалтерські курси й пішов працювати до московської архієпіскопії. Але тривало це зовсім недовго. 1988 року він познайомився з американськими старообрядцями, які приїхали в Союз на святкування тисячоліття християнства на Русі. З їхньої подачі став листуватися по Інтернету з дівчиною з Аляски. Потім священик місцевої старообрядської церкви запросив його приїхати до Америки. І Микола поїхав.
— А що, ближче дівчат не знайшлося, що по дружину аж на Аляску літати довелося?
— Так уже склалося. У світі не так уже й багато старообрядських общин. Тому ми стараємося тримати між собою зв’язок і укладати шлюби між одновірцями.
Батьки Марії приїхали на Аляску 1968 року з Китаю, куди свого часу перебралися з Хабаровського краю бабуся й дідусь. Але коли в Китаї стався комуністичний переворот, батьки вирішили поїхати. П’ять років жили в Бразилії. Звідти перебралися до США в невелике містечко Будсбурн, штат Орегон. Марія була першою дитиною в сім’ї, народженою на американській землі. Крім неї в сім’ї тоді було ще четверо дітей. Коли вони стали підростати, тісно спілкуватися з місцевою дітворою й навіть красти, батьки неабияк занепокоїлися. І вирішили поїхати від гріха подалі на Аляску. З ними зібралося ще чотири сім’ї старообрядців. Купили землю. Корів завели. Разом будувалися, разом орали, овочі вирощували, рибу в морі ловили. Потім відкрили своє маленьке виробництво із заготівлі морепродуктів. Жили окремо, подалі від усіх. Найближче містечко було за 16 кілометрів. Туди діти їздили в школу. І всіх їх суворі батьки передусім вчили молитися й читати книжки старослов’янською. У суботу, неділю й на свята, убравшись у сорочки й сарафани, всією сім’єю йшли до церкви. Обідали теж тільки разом, спершу помолившись. Усім дитячим «не хочу», «не буду» мати тут-таки клала край шкіряним батогом. Хоча траплялося це дуже рідко: сперечатися з батьками в сім’ях старообрядців не заведено.
— І як вам вдавалося зберегти свою мову, культуру, віру. Як вдавалося не змішатися з американцями? — запитую в Марії.
— Ми з батьками нікуди не їздили. Та й до нас майже ніхто в гості не ходив. У школі спілкувалися тільки з потреби. Хоча потім один з моїх братів і сестра вибрали собі подружжя з американців, мирських. Поїхали від нас. Один брат пішов у науку, інший у бізнес. До церкви менше ходити стали. Кожен сам вибирає свою дорогу.
Після весілля Микола з Марією залишилися жити й працювати на Алясці, в селі Ніколаєвському на острові Кінай. 1998 року перебралися у штат Орегон. Потім стало відомо, що в українське село Старонекрасівку терміново потрібен священик. Ця посада у ліпован виборна. Зазвичай підбирають найбільш вигідного з односельчан. Але тут вирішили запросити зі сторони. Почали питати по всіх общинах. Микола зацікавився, приїхав познайомитися. Старонекрасівцям молодий чоловік сподобався. Тим паче, що виріс у сім’ї священиків. І 2002–го рукопокладений єпископом у священики отець Нікола із сім’єю переїхав до України. Тоді в сім’ї вже було п’ятеро дітей. А через рік народився шостий.
— То в чому ж відмінність старообрядської церкви від офіційної православної церкви?
— Наша церква вже багато століть стоїть на охороні тих православних традицій і апостольських переказів, яких свято дотримувалися на Русі до приходу патріарха Никона. Якщо повертатися до джерел християнства, то в ньому завжди хрестилися двома, а не трьома перстами. Що підтверджують і сучасні історики. Обряд хрещення проводили з триразовим зануренням, а не просто поливаючи водою. Комусь може здатися, що всі ці відмінності для віри не принципові. Що заради них не варто йти на вогнище. Але іноді навіть зміна малої цеглинки може привести до руйнування цілої будівлі.
— Але у світі дедалі більше спостерігаються екуменічні тенденції. Починають зближуватися церкви, що ворогували століттями. Терпиміше ставляться до появи «чужих» на своїй землі. Невже цей процес не торкнувся старообрядської церкви?
— Старообрядців сьогодні теж закликають зближуватися з ніконянською (тобто офіційною православною) церквою. За своїми канонами ми дійсно не настільки далекі одна від одної, щоб воювати між собою. Але у них вже зовсім інший світ, особливо у священства. Йде постійне зневажання законів і традицій. Прискорюються й спрощуються служби. І все заради того, щоб встигнути побільше заробити. Ну, як ми можемо об’єднуватися з церквою, яка торгує тютюном? Старообрядська церква ще не дійшла до такого рівня комерціалізації, щоб відмовитися від основ своєї віри заради наживи.
— Наприклад, від носіння бороди?
— І бороди також. Тому що так записано у Старому Заповіті. Тому що таким є образ Божий, за подобою якого й була створена людина. Було заповідано жінкам носити сукні, а чоловікам бороди, значить, так і має бути.
— Але така «законсервованість» церкви, її небажання йти в ногу згодом може відвернути від неї парафіян, особливо молодь. Тим паче, що сьогодні достатньо ловців людських душ. Євангелісти, адвентисти, мормони, протестанти... Чому ви не робите нічого для популяризації своїх ідей?
— Ми нікого до себе не зазиваємо. Нікого не агітуємо. Наше завдання — зберегти те, що вже є. У американських церквах танцюють і співають. У нас це заборонено. Там зі служби влаштовують шоу, проповідують західний спосіб життя. У нас вірують апостольським заповітам. Там усі прагнуть швидких грошей, швидкого зцілення, швидкого чуда. І не думають: а що потім? А все, що легко дається, потім доводиться дуже довго відробляти.
