У «Дні» від 2 вересня ц.р. вміщено статтю чернівчанина Максима Михайленка «Інтеграція: погляд євроскептика» — як можна зрозуміти, вже не першу його статтю на цю тему. З якимись тезами автора можна погодитися, інші (а їх більше) викликають несприйняття. Хотілося б торкнутися тут лише однієї iз таких тез, бо вона багато важить для правильного чи хибного розуміння всього комплексу проблем, пов’язаних з інтеграцією та глобалізацією.
М. Михайленко зараховує держави ЄС до «претендентів на кийок світового шерифа». Як відомо, у таких претензіях однодумці М.Михайленка звинувачують США (а останнім часом ще й Велику Британію), на що вказує хоча б застосування суто американської категорії — «шериф». А ЄС, насамперед в особі Франції та Німеччини, якраз і не схвалює таких прагнень англосаксонських країн (і дарма не схвалюють, як на мене, а чому — про те далі). М. Михайленко, за давніми традиціями «євразійського» антизахідництва, звик, мабуть, розглядати Європу та США як єдиний неподільний об’єкт свого «скептицизму», тому не помічає таких «тонкощів». А між тим, сьогодні «євразійці» чинять хитріше: використовуючи багатозначність поняття «європейський», який у вузькому тлумаченні вказує на географічну Європу, але в більш уживаному, розширеному — загалом на західну цивілізацію, намагаються використовувати вираз «європейський вибір України» не як антитезу Азії чи «Євразії», а як антитезу Америці. Явно з «російської подачі», у нас дехто прагне географічну Європу протиставити Америці й навіть континентальну Європу — Англії. При цьому забуваючи або ж замовчуючи, що багато країн континентальної Європи, зокрема, що (дуже важливо) «новоповернені» до Європи з-під російсько-радянської «опіки» країни колишньої «соціалістичної співдружності» («нова Європа», за висловом Д. Рамсфелда), чий приклад для нас особливо значущий, не сплутали «форму зі змістом» у розумінні європейськості й впевнено стали на боцi США та Англії, а не на боцi Франції з Німеччиною. А останніх, натомість, всіляко підтримує Росія.
Ті, кому не до вподоби «світовий шериф» (а коли чесно, то, мабуть, просто заздрісно, що не їм, не їхнім країнам судилася ця роль), зазвичай обстоюють «багатополюсний світ». Але оцінити, який світ кращий: «одно-» чи «багатополюсний», допоможуть дві аналогії. Перша — з твору Дж. Лондона «The Call of the Wild» (дуже невдало в нас переклали цю назву як «Поклик предків»!). Пес-ватажок підтримує лад у собачій їздовій «команді» (тобто виконує роль «шерифа»), даючи знати своїх зубів ледарям, хитрунам та любителям нишком вкусити слабшого сусіда під час праці. Але з’являється новий пес Бак, що поклав собі за мету знищити ватажка і самому стати одноосібним лідером. Згодом так і станеться, але спочатку Бак перетворює «однополюсний» собачий світ на «двополюсний», стає «противагою» ватажкові — зауважимо, в який спосіб! Він заходився захищати від ватажкової розправи тих, хто на неї заслуговував! Порядку одразу не стає, хитруни й задираки розперізуються, а потерпають як слабші чи то порядніші пси, так і загальна справа. Чи не роль такого «Бака-антишерифа» до 1991 р. відігравав у тогочасному «двополюсному» світі СРСР, що тільки й знав підтримувати всіляких саддамів? І чи не розглядав він тогочасну «двополюсність» як тимчасову, перехідну, прагнучи собі стати в світі єдиним «полюсом»? Останнє запитання — риторичне.
Друга аналогія — із середньовічної історії, хрестоматійна. Здається, ніхто ніколи не заперечував, що перехід від «удільних князівств» (феодальної відокремленості) до централізованої держави був на краще для всіх, за винятком тих князів, які самі намагалися стати великими князями тих централізованих держав, та не їм судилося. То чому ж у міжнародному світовому вимірі має бути інакше? Так само як «багатополюсна» феодальна відокремленість колись на вимогу часу змінилася «однополюсною» централізованою державою, так і нині, на вимогу нашого часу, відбувається аналогічна річ на вищому рівні. І більшість людей, i більшість країн це вітають, як і за тих часів, бо така подальша централізація «суб’єктів сили й порядку» і в межах однієї країни, і в світі означає істотне підвищення суспільної стабільності, зведення до мінімуму панських чвар, від яких відомо в кого тріщать чуби. Хай уже краще буде лише один пан у світі, один «шериф», навіть можна подеколи стерпіти від нього сваволю та несправедливість. Але значно частіше він захищатиме від сваволі та несправедливості, якщо тільки ніякий «Бак» не заважатиме йому це робити. Так, як було 1990—1991 рр. порятовано Кувейт від знахабнілого від попередньої безкарності у колишньому «двополюсному» світі Саддама.
А хто саме стане «великим князем» чи «шерифом» і в державі, і в світі, має значення лише для нього самого та для його суперників- Баків, а ще для відносно вузького кола наближених до нього або ж до його суперників. Так уже сталося, що в світі на цю роль поступово вийшли англосакси, та й більшість Європи (і навіть чи не більшість «старої Європи») це прийняла спокійно, бо усвідомлює, на відміну від небагатьох «країн-Баків» (чи то «націй-Баків»), відому Мазепину мудрість, «що не всім нам панувати», — і в світовому вимірі також! Усім «Бакам» — і тоді поміж удільних князів, і тепер поміж держав у світі — завжди йшлося та йдеться про те саме, про що й псові Баку, скільки б вони всіх та самих себе не переконували в іншому, скільки б не ганбили глобалізацію та «однополюсність», не звинувачували тих, кому дісталася невдячна й тяжка (так, так!) роль «світового шерифа», в гегемонізмі, міряючи їх на свій копил.
Зізнаюся, читаючи статтю М. Михайленка, я все очікував, коли ж він почне агітувати, на противагу євроінтеґрації, за Єдиний економічний простір (ЄЕП) «солженіцинської четвірки»: Росія, Україна, Казахстан, Білорусь. І таки знайшов, майже наприкінці. От де собаку закопано, от де дійсна підвалина «євроскептицизму»!
І ще одна цікава річ: М. Михайленко пропонує не мати справ «із сателітами, якщо можна домовитися з господарями». Росію він однозначно наводить у переліку «господарів», разом із США, Німеччиною та Китаєм (?!), натомість іншого нашого великого слов’янського сусіда й також стратегічного партнера — Польщу — вочевидь відносить до «сателітів» (а може, «сателіти» якраз і спромоглися усвідомити раніше за нас, що «не всім нам панувати»?) Тоді як для нас Польща — не чийсь там «сателіт», а країна, з якою нас пов’язує не менш тривала «спільна історія», ніж із Росією, і ту спільну історію так само не слід змальовувати однією чорною фарбою, як і спільну з Росією — однією білою. Сприйняття М. Михайленком (і не тільки ним) України як «євразійської країни» — це інерція мислення з нашого колишнього буття частиною Росії. А спробуймо-но відновити мислення тих часів, коли ми були частиною Речі Посполитої! Між іншим, тогочасна Річ Посполита (з Україною!) була за територією найбільшою європейською державою, а за політичним впливом не поступалася Франції. Чому б і цим не повеличатися так само, як і пізнішим перебуванням у складі «великої Росії»? І то дуже добре, що стосовно Іраку Україна зробила спільний із Польщею вибір: на користь «світового шерифа», а не на користь «світових Баків»: Німеччини, Франції, Росії тощо.
А на закінчення варто відзначити цікавий збіг (а може, й свідомий чин редакції) — на одній сторінці допис пана Михайленка та рубрика «Запитання «Дня»: «Чиє законодавство краще?» Двоє з трьох опитаних — С. Шевчук та Д. Видрін, кожен зі своєю аргументацією, але доходять спільного висновку, що три балтійські колишні радянські республіки, які з самого початку взяли курс на Європу без ніяких «але», досягли значно більшого, ніж Росія та ми. Натомість третя опитана — Н. Кузнєцова, чомусь далі Росії не бачить і лише російське законодавство нам вихваляє, як найдоречніший об’єкт наслідування. Отим і відрізняється інтеграція до ЄЕП та СНД від євроінетґрації: на цьому ЄЕП на віки- вічні лише Росія для нас буде «Цезарь, Бог, образец». Отож, стережімося «євроскептиків»!
