На мій суб’єктивний погляд, нинішні «Сезони моди» стали
особливими. Ні, нічого незвичайного, начебто, не сталося. Навпаки, що стосується
організації тижня (а точніше, п’яти днів показів) прет- а-порте, то вона
набула стійкої діловитості, без нервозності (принаймні для стороннього
спостерігача) й суєти. Проте знаючи, наскільки важко в наших умовах дається
здійснення будь-яких проектів, цю чіткість можна теж назвати чимось особливим,
у чому, без сумніву, заслуга організаторів — журналу «Єва», РІА «Янко»,
Будинку моди «Сергій Бизов» і банку «Надра», який надав відчутну фінансову
допомогу для проведення нинішніх «Сезонів».
І все ж, у чому їхня відмінна риса? Ну, наприклад, у тому,
що вони позбавилися певної замкненості (треба віддати належне, містечково-провінційною
несміливістю вони ніколи й не грішили) від усієї решти світу моди, який
існував сам собою, а те, що роблять і показують наші дизайнери, — часом
абсолютно окреме. Проте чи можна їх винуватити, коли доводилося існувати
в якомусь вакуумі: без реальної індустрії моди, без клієнтів, тобто того
самого попиту. Саме нинішні «Сезони» чітко показали: ситуація змінилася.
І хоч індустрії як не було так і немає, але провідні українські дизайнери
сьогодні в рідних пенатах запитані: вони відкривають магазини, їхні речі
розкуповують, з’являється своя постійна клієнтура. Щоправда, тут є невеличкий
нюанс: ті, хто вважає за краще вдягатися у дизайнерів, шануючи їхні самобутність
і авторську фантазію, при цьому хоче відчувати себе й у контексті світової
моди. А отже, на перше місце вийде горезвісний «тренд». Іншими словами,
ну, не може дизайнер дозволити собі відкинути, не зважати, не відповідати,
нарешті, останнім течіям, напрямкам, тенденціям моди. Інакше все це просто
не буде носитися. Тоді — навіщо все це треба було шити? Особливо, якщо
йдеться про прет-а-порте, одяг, який створюється не задля задоволення авторських
амбіцій, а для того, щоб його носили.
Так от, як засвідчили «Сезони», з трендовістю в нас все
гаразд. Якщо в осінньо-зимовій моді панує стиль ladilike — стиль справжніх
леді, то ніякої недбалості хіпі-шику, ніяких бісерних браслетів і етнічних
прикрас, ніякої спортивної аскетичності, ніяких мінімалістських міні ви
не побачите й на київському подіумі. Навіть «розпатлані» зачіски та аромати
«унісекс» безнадійно застаріли. Не випадково ж на «Сезонах» відбулася,
до речі в один день з Парижем і Москвою, презентація нового аромату від
«Живанші» «Hot Couture» — квітково-пряного й стримано-чуттєвого, як і належить
пахнути справжній леді.
Що ж прийшло на зміну й, зокрема, на подіум «Сезонів»?
Класика. Трикотажним кардиганам — жакети; міні (його ви не зустрінете ні
в одній колекції) — нова довжина, до середини литки або на долоню нижче
за коліно (і це якраз у кожній колекції); великим шарфам — зручні накидки
з прорізами для рук замість рукавів (їх дуже дотепно використовує Віктор
Анiсiмов); розслабленому комфорту — прямі спідниці з ідеально приталеними
жакетами; плоским черевикам — туфельки-лодочки. Бажано — капелюх (в колекції
Сергія Бизова вони пошиті з тієї ж тканини, що й костюм, і виглядають чудово)
й пальчатки (можна, як у Олександра Гапчука, атласні рукавички — дуже оригiнальне
доповнення).
Чи означає це, що стиль справжніх леді диктує дизайнерам,
а отже й нам, повну одноманітність? Звичайно ж, і на щастя, ні. Не слід
забувати, що нинішній сезон — останній у столітті, що минає, а отже він
дозволив влаштувати певну ретроспективу моди за останні сто років. Проте
дизайнери завжди цитують моду минулих часів. Але якщо впродовж останніх
сезонів лідирували тридцяті й сімдесяті, то нині сам Бог велів пригадати
все, що, погодьтеся, відкриває неоцінимі можливості перед дизайнерами.
Не обов’язково цитувати минулі епохи дослівно, цілком припустимий вільний
переказ. А при цьому й про трендовість не забувати й дати волю своєму авторському
темпераменту. А з останнім, здається, далеко не в усіх українських дизайнерів
склалося. Невипадково ключовою фразою «Сезонів» для мене особисто стала
одна, вимовлена метром вітчизняної моди Іриною Ткаченко, яка багато років
очолює Будинок моди «Хрещатик», після показу колекції донецького дизайнера
Віктора Анiсiмова: «Поки всі моляться на тренди, Віктор дає ідеї». Звичайно
ж, у цьому є певне, може, навіть значне перебільшення, надмірна емоційність,
але все ж вона дуже симптоматична.
Оскільки на «Сезонах» неодноразово виникало відчуття, що
деякі дизайнери не хочуть (або не можуть?) зробити крок у бік від «генеральної
лінії». Скажімо, якщо модний твід (він, дійсно, улюбленець сезону, з якого
все — пальто, сукні, костюми — може й має бути), а ще орнаменти, підкреслено
необроблені шви, облямівка хутром, то Ганна Бабенко зі школярською старанністю
зібрала все це разом та ще в такій немислимій кількості, що дешевим це,
може, й не здасться, але до справжньої розкоші, яка саме диктує нинішню
моду, жодного стосунку не має. Або інший приклад. Багатообіцяючий показ
італійської торгової марки Dolcedonna, колекції для якої створює український
дизайнер Олена Голець. Усе, як то кажуть, начебто правильно: якісні тканини
(неодмінна умова модного одягу), натуральна шкіра (зокрема й екзотичних
рептилій), переважно вузькi прямi силуети, велика кількість золотих поясів,
широкі гофровані брюки (актуальне нагадування про епоху джазу), багато
соковитого червоного кольору (агресивного фаворита нинішнього сезону),
але парадокс полягає в тому, що колекція загалом справляє враження нудної
вторинності. Немає справжнього шику елегантності. Але в колекції Dolcedonna
хоча б кравецьке мистецтво (це основне поняття осінньо-зимового сезону)
на дуже пристойному рівні. А от колекція «Громова-дизайн», немов створена
для дружин непманів середньої руки, щодо якості виконання здивувала недбалістю.
Отож, виходить, зовсім не тренд є всьому провиною. Іноді, навпаки, прагнення
«відповідати» явно йде на користь.
Скажімо, неважко було помітити, що нова колекція визнаного
бунтаря від моди Олексія Залевського виявилася вельми респектабельною,
хоча він і назвав її за звичкою епатажно — «Потвори 7345». Проте розшифровується
ця назва вельми невинно. Цифри — це всього лише рік, який міг би зараз
бути, якщо в нас було б інше літочислення. А потвори — лише в тому значенні,
що, дивлячись на моду минулого століття, ми інколи думаємо, мовляв, який
потворний одяг вони носили, й може статися, так само нас сприйматимуть
наші нащадки. Але, гадаю, в цих роздумах дизайнера є чимала частка лукавства.
Сам він не без задоволення створює своєрідний коктейль з моди минулих років.
Що, звичайно ж у своєму неповторному стилі, робить і Лілія
Пустовіт. Її костюми, зокрема й брючний, пошиті з тканини «навкіс» — верх
елегантності. Вони — певний парафраз моди 40-х, про яку вже давно ніхто
не згадував. І тут же — пишні багатошарові спідниці — нагадування 50-х
— дуже жіночні й святкові. І оригінальне поєднання спідниць, що нагадують
недбало пов’язані хустки з малюнком в етнографічному стилі з ніжними пухнастими
светрами — смілива суміш культур і стилів життя. Справді, еклектичність
у неї стає зразком високого стилю. Стилю від Пустовіт, який не з чим не
переплутаєш.
Як і львів’янку Оксану Караванську, чиї колекції завжди
в столиці сприймаються «на ура». Вона, до речі, теж з’єднала те, що, здається,
з’єднати не можна: збиту повсть з капроном, ручну роботу з тканинами сучасних
технологій, рвані лінії, асиметрію тощо. Все, як зазвичай у Караванської,
вельми своєрідно, а виходить — ще один парадокс — в тему.
Наприклад, колекцію Віктора Анiсiмова багато хто теж схильний
розглядати як певну альтернативу засиллю буржуазної класики. Дійсно, з
усього століття, що минає, він вибрав епоху революційно-романтичну: светри
із зображенням Леніна та Че Гевари, демократичні трансформери, коли легким
рухом руки рюкзак перетворюється на накидку, стилізовані бронежилети й
інші елементи стилю мілітарі, калоші, врешті. Стверджує, що використовує
їх через бідність, але, мабуть, кокетує. Бо калоші теж вважають хітами
сезону. Та й якщо придивитися, то в його колекції ще чимало справді трендових
штучок. Ті ж аплікації, приміром, той же червоний колір у поєднанні з чорним.
Щоправда, замість золотих прикрас він використовує значки радянських часів.
Зате як стильно!
А от Олександр Гапчук для своєї колекції вибрав зовсім
інший, однак дуже точний, символ століття, що минає, — штрих-код. Саме
так, саме той, який ми щодня бачимо, купуючи найрізноманітніші товари,
і який, виявляється, може бути візуальним зразком кінця ХХ століття з його
новими формами дизайну, новими технологіями, комп’ютерною графікою тощо.
Звідси й вирішення колекції — у біло-чорно- бордових кольорах з відтінками
сірого, сталевого, вишневого. Звідси, знов-таки, поєднання того, що, начебто,
не можна поєднати: цілком куртуазні строгі костюми (жіночі й чоловічі)
з болоньї для екстремальних умов; респектабельні чоловічі костюми, скажімо,
з чорної джинсової тканини.
Якщо абсолютно по-новому поданий чоловічий костюм став
ударним моментом колекції Олександра Гапчука й Будинку побуту «Столичний»,
то в Олександра Монюка — серія вбрання з шитої золотом парчі, така-собі
своєрідна данина золотій лихоманці, що вразила світові подіуми. Колекція
Моняка називається «Пастка для Попелюшки», чим робиться натяк на трудність
пошуку свого стилю за нинішнього розмаїття моди. Проте слід визнати, дизайнер
такий вибір дає: від стримано елегантних костюмів і пальт у стилі Одрі
Хебер до розкішної прозорості вечірніх туалетів.
«Сезони» завершилися показом колекції Сергія Бизова в готелі
«Національний» (решта проходили в галереї «Лавра»). Прет-а-порте вона лише
в тому значенні, що кожну річ можна (і я б додала — дуже хочеться) вдягнути.
Цю колекцію de luxe можна сміливо назвати «от кутюр»: усі речі зроблено
практично вручну в єдиному екземплярі, й вони не підлягають тиражуванню.
В ній відчувається легкий натяк на нео-панк — основну тенденцію 80-х, і
вона вражає, хоч як це дивно, різноманітністю стриманості. Шкіра, хутро,
шовк — от, мабуть, і все. Але зате шкіра у бизовській колекції з’являється
в найрізноманітніших іпостасях: найтонша лайка, з якої можна пошити навіть
витончену вечірню сукню, імітація страусиної, з якої він створює благородні
костюми для справжніх леді з ідеально підігнаними по фігурі жакетами, вузькими,
нижче за коліна, спідницями, широкими й довгими брюками зі стрілками (і
це зі шкіри), строгі прямі пальта. Він комбінує шкіру з вовною, зібганою
шовковою тканиною, джинсовою. Палітра кольорiв — від чорного й перлово-сірого
до всіх відтінків пастельних тонів. Таке ж різноманітне в його колекції
хутро: фарбоване й натуральних кольорів, природне й стрижене. Це вже не
просто хутряні пальта й манто — це символ розкоші та красивого життя, яке
знову в моді. На подіум воно вже прийшло.
Почекаймо й ми...
