Ясного першотравневого ранку на вулицю мене вивели аж ніяк не ідеологічні міркування. Просто звичайну кореспондентську цікавість було підкріплено бажанням побачити реакцію людей на появу в центрі міста мордатого 20-річного хлопця (тобто мене) з піонерським галстуком на шиї. Дослід з переодяганням вдався: рідко який перехожий не звертав уваги на новоявленого піонера. Більшість обмежувалася тільки здивованими поглядами чи привітними усмішками, але деякі проявляли свої почуття активніше. «Слава Богу, є ще піонери!» — захоплено промовила бабуся, котра, напевно, забула, що піонери в Бога не вірять, та й він їх не дуже милує. Хтось глузливо поцікавився: «Ти з якого року?», очевидно прийнявши мене за героя фільму «Гостя з майбутнього» Колю Герасимова (пам’ятаєте, пішов простий радянський школяр за кефіром і потрапив у машину часу). Ну а міліціонер, котрий підозріло озирався на всі боки, із залізним поглядом чомусь злобно зашипів: «У-у, гад, затягнути б тобі цього галстука потугіше, до хрускоту шийних хребців!». Прямо не знаю, напевно, садист якийсь. Але загалом ставлення було досить доброзичливим. Щохвилини хтось вітав мене піонерським салютом, а одна весела компанія, яка випивала на лавці у сквері, навіть обдарувала мене 100 грамами кришталевого напою, котрий іменується горілкою. Видно, живі ще піонерські традиції. Ось тільки піонери, схоже, перевелися. Сховали свої знамена, та й барабани із сурмами, і тепер або з пейджерами по дискотеках бігають, або за гривню протирають скло чужих іномарок.
Ви спитаєте, а що сталося з моїм червоним піонерським галстуком, який було отримано у далекі вже 80-ті і який так схвилював перехожих того дня? Він повернувся на своє колишнє місце у далекому кутку шафи. Напевно, назавжди.
