Нинішнього року виповнюється сто років від дня народження Луї Арагона - письменника, поета, громадського діяча, у житті й творчості якого зі всім розмахом жорстокості й величі відбилися разючі протиріччя століття, що минає.
Людина з тисячами облич, пропащий ангел, прихвостень Ельзи, голос Москви, паризький селянин, червоний принц, останній гігант, а то й просто останній мерзотник - усіма цими прізвиськами нагороджували Арагона упродовж життя й після смерті. Його шлях пролягав через різко пересічений ландшафт століття, від сюрреалізму до більшовизму, від дада до Марше (того самого, Жоржа, генсека Французької компартії), від витончених муз до спокусливих хлопчиків, від полотняних курток Опору до костюмів від Кардена, від соцреалізму до чесної неправди. І від мрії до мрії - у цій вправі письменник набив руку й досягнув досконалості. І лише в мріях він залишався вірним собі, ухиляючись від вічної ролі зрадника...
Неправда взяла його під своє крильце уже під час народження. Його батьком був 57-річний Луї Андріє, у минулому префект паризької поліції та посол Франції в Іспанії, а матір'ю - 24-річна Маргеріт Тукас. У батька, окрім того, була дружина і троє дітей, тому появу четвертої позашлюбної дитини було сприйнято як прикру неминучість. Пан Андріє вибрав синові ім'я і прізвище й нав'язав усім причетним до того, що сталося, досить жорстку гру. Аж до повноліття Луї думав, що Маргеріт - його старша сестра, а пана Андріє вважав за хрещеного батька. Вочевидь, цей обман став наріжним каменем замка із неправди, що його зводив Луї Арагон усе своє життя.
1915 року, здобувши середню освіту, Арагон продовжив навчання на медичному факультеті університету. Три роки по тому він відправився на фронт і його навіть нагородили Почесним хрестом. Літературні здібності виявилися в Луї ще в ранньому дитинстві, тому не було нічого дивного, що в мирний час він із головою поринув у бурхливе культурне життя Парижа. 1919 року разом з Бретоном і Супо він випускає перший номер часопису "Література". Через п'ять років виходить "Перший маніфест сюрреалізму" Андре Бретона.
У перших лавах тих, хто здійснював творчу революцію, разом з Ернстом, Десносом, де Кіріко, Елюаром, Далі, - Луї Арагон. Утім, запаморочливе вивертання світу навиворіт тривало не так уже й довго...
Сюрреалістичному періоду в його житті було підписано остаточний вирок 1928 року у Венеції, коли Арагон намагався накласти на себе руки, проковтнувши цілу упаковку барбіталу. Та все завершилося промивання шлунку, і тоді почався період нової віри, в якій ролі богів виконували Ельза Тріоле та Йосиф Сталін із командою "апостолів"-прихвоснів. Зустріч з Ельзою (у дівоцтві - Еллою Каган, рідною сестрою Лілі Брик) сталася в кафе "Ля Куполь" у листопаді. Відтоді вони не розлучалися до її смерті 1970 року.
З 30-х починаються регулярні приїзди Арагона до Москви. За підтримкою і за вказівками. Він дає обітницю підпорядкувати свою літературну діяльність контролю невсипущого ока комуністичної партії Франції. На Заході він веде активну агітацію за Совєти, розтлумачуючи "непросвіщеним" європейцям, де саме кується щастя народне й світле майбутнє. Під час війни Арагон бере участь у бойових діях у районі Дюнкерка, після чого демобілізується дістаючи в нагороду Почесного хреста. 1945 року він опиняється в Ельзасі й Лотарінгії у складі військ під командуванням генерала де Голля.
У мирний час Арагон не звертає з тернистої ідеологічної стежки, яка активно сприяє виробленню адреналіну в крові. Щоб переконатися в цьому, досить перерахувати назви деяких його творів: "Комуністична людина", багатотомний роман "Комуністи", який так і залишився незавершеним, "Тріумф життя". Щоправда, 1958 року (саме після присудження Арагону Ленінської премії) виходить і роман "Страсна неділя", що його визнають літературознавці не за агітку, а за високохудожній твір.
Стосовно комуністичної пропаганди, то з плином часу вона поступово сходить нанівець. Якщо наприкінці сорокових Арагон вибухав патетичним співчуттям із приводу смерті Молотова, то в середині 60-х він дозволяє собі висловити незгоду з вироком, винесеним Синявському і Даніелю. Пізніше він виступає проти введення радянських військ до Чехословаччини й засуджує вигнання Солженіцина. Арагон навіть вжив конкретних заходів заради звільнення з тюрми Параджанова, але, можливо, у цьому випадку ним керувало не стільки прагнення до справедливості, скільки солідарність із людиною, засудженою за гомосексуалізм. Вочевидь, на старість письменник усвідомив, що комуністична ідея, в яку він так палко повірив, - це, як кажуть англійці, не його чашка чаю.
Комуніст Арагон все життя був невиправним снобом. Свого часу він навіть намагався "переплюнути" Пруста, сказавши якось, що із цим паном він би не став вечеряти в затишній атмосфері. Та в сімейних стосунках Арагон був слабкою стороною. Ельза ховала його під своє крильце, охороняючи від навколишнього світу і, головне, - від себе самого. Одного разу він охарактеризував своє життя, як обтяжливу гру, в якій він виявився у програші.
Другого разу письменник назвав життя грою слів, що затягнулася. Адже занадто часто йому доводилося виконувати роль карткового фокусника, видаючи неправду за правду. Багато інтелектуалів погоджувалося із думкою, що головною трагедією Арагона був комунізм, однак, мабуть, правильніше буде сказати, що його трагедією було саме життя.
На старість Арагон потрапив у скандальну ситуацію. Якось на світанку його затримали поліцейські неподалік від Лувру. Славетний письменник, лауреат Ленінської премії, пристрасно погладжував сідниці оголеної Майоля. "Дідусю, що ви тут робите?" - промимрив приголомшений начальник патруля. - "Ніяк не можу зрозуміти, як можна нею оволодіти...".
