А картина режисера П'єра Зануссі-Блісса (це його дебют)
розказує якраз про любов. Музикант Сем (режисер і виконав головну роль)
чорний, він живе у Берліні, співає приємні пісеньки, але з побутом, довколишньою
дійсністю, не дуже ладнає. Фільм і починається з того, що на Сема налітає
машина, водій, дуже збентежений, намагається відразу ж надати якусь допомогу,
обіцяє відшкодувати збитки, але наш герой, накульгуючи, уникає контакту.
Так, він живе тут і тепер, і разом з тим — у якомусь іншому цивілізаційному
середовищі. І через те, що чорний, вислуховує іноді безстороннє на зразок
«Африка тут, чи що?», і через те, що гей, у нього своя компашка. Її він,
щоправда, анітрохи не соромиться. Ось сидить зі своїм коханим другом у
кафе, і дівчата на їхню адресу пускають бісики. Тоді вони влаштовують показовий
номер — цілуються взасос, смачно й солідно, на очі б не бачити. От і дівчатам
тим не сподобалося, відвернулися навіть.
Сем любить чоловіків, а чоловіки люблять його. Пристрасті
тут бушують за повною програмою. І ревнощі такі ж, як і у традиційних стосунках.
І ніжність, мушу це визнати. Ближче до фіналу Сем зривається з місця і
разом зі своїми двома коханцями (один з яких внаслідок автокатастрофи осліпнув)
їде до моря. Яке гарне життя їм там випадає на березі відлюдних ласкавих
хвиль. У мене навіть переінакшений афоризм склався у голові: жити добре,
а жити геєм ще краще. Ні, я не іронізую — коли людям настільки комфортно
та гармонійно, значить щось у їхній всесвітній кліточці владналося. Тільки
нехай мене, мешканця іншої клітушенції, не чіпають. Не агітують за їхнє
світле життя.
Бігали по Берліну двоє, чоловік і жінка, у костюмі голих
(саме так, не голими, а в одязі, що зображав голих, з великими енними членами),
збуджуючи у населення інтерес і співчуття до проблем людей, чиї тілеса
трошки інакше зорієнтовані у просторі. Сидів я собі, мирно каву пив...
Раптом хтось мене мацає. Вони, зі своїми нестандартними і величезними.
Пані, що сиділа біля мене, сильно збудилася і запрагла, аби я її негайно
сфотографував разом з «членоходами». Потім ще страшно хвилювалася: чи вийде
фотка? Та все у нас вийде, якщо будемо жити мирно, усвідомлюючи, що ми
різні, що розійшлися ми по різних квартирах і компаніях, зберігаючи, втім,
єдність і солідарну відповідальність за цей марний світ.
Картина французького режисера Клода Міллера «Жінки й магія»
(вона отримала приз критиків, тобто приз журі ФІПРЕССІ) починається з кадрів
африканської хроніки — на титрах чогось вони пританцьовують і приспівують.
Потім ми знайомимося з героїнею фільму, Клер, яка вивчає антропологію,
тобто магічні, ритуальні дійства. Недуга у неї з'являється раптово, мордують
її приступи мігрені. Внаслідок цього потрапляє до лікарняної палати, де
мешкають ще двоє жінок. Одна — молода, друга — стара, з великим привітом,
зі своїми «магіями». Навіть чіпляється до Клер: то раптом у її ліжку опиниться,
то ще якийсь там бенц викине. Втім, у підсумку, щось тут і діється — усі
ці магічні дійства, бешкети приводять до одужання героїні. Не раціональні
вчинки і поради лікаря (не кажучи вже про його лікування, у якому сенсу
небагато), не прагматика коханця, від якого вона втікає у фіналі, а ось
це саме напівідіотичне шаманство виявляється цілющим. Такий результат.
Майже на фініші картини ми бачимо, як один із родичів старої
блукає клінікою і чортихається, побачивши чорні личка. Навіть попісяти
без них не можна — відразу ж прилаштовується поряд негр-санітар і, нітрохи
не ніяковіючи з приводу хамської нелюб'язності, починає голосити якийсь
народний гімн. Щось у цих піснях таїться, і про це, вслід за Леві-Строссом,
задумується режисер фільму. Світ складається із різних цивілізаційних систем,
і у кожній із них заховано небезкорисні коди. Вони допомагають вилікувати
голови, поліпшити травлення і сечовипускання, а головне — краще почувати
себе на планеті, все ще не дуже добре обладнаній для веселощів.
Шаманить і Енді Кауфман, головний персонаж картини знаменитого
Мілоша Формана «Людина на Місяці» («Срібний ведмідь» за кращу режисуру).
Відомий комедійний актор Джим Керрі грає коміка, який реально існував,
колись уславленого в Америці. Кауфман змушував публіку виробляти такі колінця.
Скажімо, викликав на сцену якусь старушенцію і чимдуху з нею витанцьовував.
Доти, поки бабуся не падала мертвою, що й констатував викликаний із залу
лікар. Ай-яй! Однак музичка триває, і Енді витанцьовує — чого там через
якусь стареньку переживати? Потім, втім, він накидає на бездиханне тіло
шаль і починає ворожити: шундри-мундри-встати! І бабусенція піднімається...
Розіграш, звичайно. Проте ж як задоволена публіка, яка обманюватись охоча.
І так постійно — артист цілковито заморочив усіх, навіть на предмет ідентифікації
своєї особистості: часом вона роздвоювалася, її не можна було точно вирахувати.
А потім Кауфман захворів на рак. Ще одна обманка? Ні, на
жаль, цього разу правда. Після всіляких лікувань Енді їде на Філіппіни
до знаменитих чаклунів, які роблять операції без інструментів і наркозу.
Однак його не проведеш — відразу побачив, що фокус-покус. Шаманство тут
позбавлене магії, воно простий технічний трюк, до зцілення не придатний.
А чи не те саме було й в артистичній машинерії Кауфмана — весь цей цирк,
сповнений сміхом, але якось позбавлений душевного ритуалу...
Фокус-покус спробував здійснити й Омелян Пугачов — герой
фільму «Російський бунт» режисера Олександра Прошкина, поставленого за
«Капітанською дочкою» Олександра Пушкіна. Володимир Машков грає людину,
котра досить серйозно ставиться до цього життєвого театру — інші грають,
а мені хіба не можна? Кривава виходить гра — у її жорнах перемелено десятки
тисяч життів.
На такому фоні вибудовуються відносини Петра Гриньова та
Маші Миронової, чиї ролі зіграли молоді польські актори Матеуш Дамецький
і Кароліна Грушка. Коли режисера на прес-конференції запитали, чому, мовляв,
поляки, невже росіян не знайшлося для екранізації Пушкіна, він дуже серйозно
відповів: так, не знайшлося. Російська молодь уражена американізмом і насильством,
таких ось чистих і по- справжньому юних осіб не знайти серед дня з вогнем...
І взагалі, фільм вийшов актуальним: у Росії знову лихоліття, знову самозванці
повилазили на авансцену, йде кривава гра, йде смута й суцільне безголів'я.
Єдина надія на сьогоднішніх Петрів і Маш — може віднайдуть фундаментальні
етичні й естетичні цінності (через Пушкіна, у тім числі), а з ними настане
для Росії новий час...
Зі страхів виникають утопії. В останній вибудовують якусь
реальність, під яку добре було б вмонтувати щось прадавнє, добре перевірене.
Людина ж билинка у Космосі — здути може вража сила одномоментно. Тому й
вслухаємось у вітер колишніх і просто інших цивілізацій: позичити б там
яку-небудь гайку і вкрутити в нашенську машину. Та страшно. Нове століття
починається, нове тисячоліття... От, послухали через екранне віконце Берлінського
фестивалю майбутнє — поки що не дає воно виразної відповіді.
Берлін—Київ
(Закінчення. Початок див. у «Дні» за 25.02)
