39-річний Михайло Кобля чи не щодня знаходить час, приїжджає сюди іномаркою зі свого офісу в обласному центрі, щоб з’ясувати, як тут ведеться цим «австралійцям». Та й не лише їм. Тут-таки, поміж Богданівцями та Копистином, за високими загорожами плодяться цесарки, фазани, куріпки, павичі...
Таке враження, наче то Ноїв ковчег, де кожної тварі по парі, прибився до берега цього ставка, де плавають лебеді, канадські качки. Тільки олень, на кличку Юра, самотній. Було лісники зловили для нього пару, привезли сюди, та, на жаль, Юрі нічого не вкипіло. Бо самиця, на відміну від самця, в неволі «кохатися» не бажає. Шукала, шукала можливість для втечі і нарешті третього дня знайшла. Отож єдиною втіхою для самотнього Юри залишається приїзд хазяїна, який знає, що без якогось делікатесу до Юри хоч і не приходь.
Над ставком «пливе» молодий сад, який уродив того ж таки року, коли його було посаджено, та ділянки ріллі. І все це обрамлено правічним лісом, до якого веде шлях уздовж забутої залізничної вузькоколійки. Важко уявити, що тут, посеред лісу, донедавна був приміський смітник. «А таки був», — запевняє Михайло Кобля. Відтак каже, що ділянку йому вельми охоче віддала сільрада «для ведення фермерського господарства» А він не менш охоче її взяв, хоча потім дуже шкодував: «Після кожної оранки по три-чотири тракторні причепи каміння доводиться вивозити. Ореш, ореш, а воно, кляте, виорюється, наче з-під землі росте».
Одначе Михайло Кобля вже добився такої родючості, що вирощеного на цих непридатних землях вистачає для цілковитого забезпечення нормальних кормових раціонів для всіх пожильців цього «Ноєвого ковчега». А шкодував, бо «грошей, які вгатив у це урочище, вистачило б і на три або чотири сотні гектарів сільгоспугідь.
Ці фінансові витрати робились, як заявляє Михайло Кобля, не від щедрої душі мільйонера, а якраз навпаки, від скупої: «Засмоктував цей смітник, як ото трясовина засмоктує. Гадав, що востаннє вкладу, й усе, крапка. Далі — віддача. Але щоразу складається так, що витрати значно переважають...»
Хто ж він такий, Михайло Кобля? Син відомої та шанованої в Хмельницькому духовної особи. Закінчив педінститут, семінарію і два курси духовної академії. У нього була висока посада в єпархії. Одначе на світанку капіталізму в рідному місті він, згадує, «всупереч волі батьків, рішуче продав за тисячу доларів США «Волгу», яку вони ж, батьки, мені подарували». За ці гроші він купив брухт, здав на завод, одержав продукцію, за яку після бартерної операції одержав цукор. І далі: «Від продажу цукру одержав три тисячі доларів США, за які купив брухт, здав на завод...»
Отак він починав, а продовжує інакше, створивши три сотні робочих місць, на яких приймають брухт, беруть участь у високотехнологічному ливарному виробництві на тільки-но збудованому за 4 млн. грн. заводі, ріжуть лісоматеріали на деталі для меблів, що виготовляються в далекій Іспанії.
Що ж до «Ноєвого ковчега», який має офіційний статус селянського (фермерського) господарства, то тут усі процеси під наглядом молодого чоловіка на ім’я Ігор, та його дружини Ольги. Подружжя живе тут-таки, під дахом спорудженого молодим підприємцем ошатного будиночка над ставком. Ігор каже, що спить спокійно: «Сюди й носа ніхто сторонній не поткне. Ні вдень, ні вночі». Мовляв, спокій усіх пожильців надійно охороняється собаками — ротвейлером, а також кавказькими та азіатськими вівчарками.
До речі, саме собак Ігор шанує найбільше: «Найрозумніші, найнадійніші й найвідданіші тварини з усіх, що тут є», — не шкодує епітетів. Відтак захоплено розповідає про «друга людини»: як його годує, навчає тощо.
Одначе собака — то не дивина в краї. Отож, як кажуть, повернімося до наших страусів. Про цю екзотику Ігор каже зверхньо й навіть із деякою огидою: «Стараюсь якомога менше біля них ходити». Підприємець Михайло Кобля за це не дорікає найманому робітникові: «Від цієї птиці, що кладе найбільші у світі яйця, треба бути якомога далі». Мовляв, має довгі ноги, вага — до 150 кілограмів, а голова маленька, як у звичайнісінької курки. Пригадує: «Тільки-но цих птахів привезли, страус ганявся за страусицею, наче навіжений. А вона від нього втікала, то він її бив. Довелося відгородити сіткою страусицю від самця, щоб вона потроху до нього звикала». Ігор продовжив: «Купили страусів разом із книжкою про них. Там написано, як треба їх доглядати...»
Попри цей свій настрій, Ігор найбільше переживає саме за них, зневажених. Якоїсь ночі в урочищі погасло світло: «Я від того прокинувся, і перша думка була про них, страусів. Замерзнуть же!..»
Ігор показує їхню «хатину», устатковану приладами для опалення та приготування кормів: «Iще до приїзду цих птахів усе зробили для належної адаптації до наших географічних умов». «З’ясувалося, що «австралійцям» місцева кухня до шмиги: «Нічого не залишають». Що ж у раціоні? «Усе, що самі виростили на цій ділянці», — відповідає Iгор. Відтак показує кухню, де коренерізка, змішувач, тощо, все необхідне для приготування страусових страв, «збалансованих за вмістом вітамінів, мікроелементів, поживних речовин, як у книжці пишеться». Наче десь в елітному дитсадку для підростаючого покоління мільйонерів.
Однак страус не павич, який чарує всіма кольорами райдуги свого хвоста. І навіть не фазан або перепілка, за яку заплачено не так дорого, як за страуса. Та й, зрештою, кому ж милуватися тією фауною, зібраною з усіх континентів світу? Принаймі ніде не побачиш, що цей шлях веде чи то до зоопарку, чи то, сказати б, до парку культури та відпочинку трудящих. То для кого ж і навіщо затрати?
«Я мав велику втіху, коли найняв автобус і привіз сюди на цілий день четвертий клас, у якому вчиться мій син», — пригадує Михайло Кобля. Тут-таки він відпочиває й сам чи із сім’єю. Мовляв, може собі дозволити після напруженої праці, коли «за маленьку помилку можна розплатитися справою всього життя, та мене від помилок Бог милував». Зумів заробити, то вміє й примножувати.
Гаразд, хай буде так, як пояснює. Одначе що ж він «знайшов» у зневажених Ігорем страусах? Нарешті каже: «Якщо тільки складеться так, як задумано, то добре. А як ні, то й так, для екзотики, хай тут будуть».
Он воно що: «За кілограм страусятини, що, як відомо, без холестерину, найреспектабельніші ресторани дають по $50». Та й Ігор зненацька робить невимушений перехід від цілковитої зневаги до похвали (на найвищій ноті!) страусові: «Чи, бува, не пригадуєте кінофільми, де пані в капелюшках зі страусовими перами?» Нагадує, що жодних відходів ця птиця не дає: «Усе, що від неї, пускають у діло!»
...Вечоріє. Звідкись із похмурого в цю пору лісу зірвався вітер, підняв у холодній воді ще не замерзлого ставка високу хвилю, на якій загойдалися байдужі, навіть зверхні лебеді. Настала пора залишати цей «Ноїв ковчег», що прибився до окультуреної 17-гектарної ділянки землі, де колись був приміський смітник. Тут-таки чомусь згадалася казочка про яйце, яке дід бив — не розбив, баба била — не розбила, онучка била — не розбила... І чого б то?.. Потім, коли вже повернувся до Хмельницького, взяв із полиці дитячу енциклопедію, щоб прочитати щось про страусів. Зокрема, отримав інформацію: найбільше у світі яйце — страусове, вага одного сягає 1,65 кілограма... найміцніші у світі яйця страусові...
Невтомний Михайло Кобля не журиться, що матиме клопіт із тим, щоб розбити яйце. Від терплячого сидіння страуса пташеня саме вилупиться. А страусиця продовжуватиме класти яйця...
