Середніх літ господиня вийшла до хвіртки і, нагримавши на пса, аби сидів і не рипався, не лякав гостей, запросила до хати. Почувши, що зачаровані її садибою, ледь засмутилася: «То приїхали б трохи пізніше, коли я хоч вазони винесу й поставлю в ряд з обох боків доріжки, що веде від загорожі і аж до самого порога. Або влітку, коли палісадник заросте квітками...».
Наразі ж рукотворні квіти буяють усіма барвами райдуги на підмурівочку, на якому поставлено дерев’яну загорожу, оздоблену по краях візерунками, на всіх чотирьох стінах обох хат, давнішої і новішої, і навіть на стінах хліва. Там, у хлівi, — піч, біля якої Галина Петура несе нескінченну варту. Вона короваї і калачі творить.
Обидві хати, наче музеї образотворчого мистецтва. Скрізь — вишивані рушники, подушки, серветки і ще хтозна-які вироби, що аж очі вбирають неповторною красою орнаменту.
Усі ці дива, що на вулиці і у покоях, — то її, Галини, робота. В її руках оживають глина, звичайна тканина, тісто, дошка. «Немає такого у природі, що я не повторила б руками у будь-якому матеріалі», — впевнена жінка, яка спростувала оте давнє спостереження — який дядько, такий тин. Приязний Анатолій Петура, її «половина», погодився: «Яка баба, такий тин». Він шоферував у райспоживкооперації, весь час був у роз’їздах по базах і крамницях. Отож і подвір’я, і хата трималися на його дружині. Хоча й вона вдома не сиділа, «на буряках у колгоспі найбільшу норму мала». Коли ж райспоживкооперація розвалилася і Петура залишився без діла, зосередився на дровах — заготовляє у лісі, ріже на поліна, рубає на подвір’ї, складає у дровітні. Говорить із знанням справи: «Найкращі дрова грабові. Дубові, я вам кажу, то трохи не те». Вдає, що сердиться: «Та піч жере, наче навіжена, день і ніч горить. Я вже казав до Галини: поклади край цьому ділу!»
Як же покладе край, коли до далекого, і здавалось би, забутого Богом і людьми Клинового, їдуть звідусіль — зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Рівного, Луцька... Замовляють Галині Петурі короваї — весільні, іменинні, сільськогосподарські, церковні... Ще з вулиці починають щиро милуватися красою, що тут їх стрічає. «Тільки-но приїздили аж із Києва. Одержали коровай для генерала, в якого іменини», — хвалиться жінка. Вона запевняє, що й вищим чинам, ніж отой генерал-ювіляр зi столиці Батьківщини, дарували короваї від Галини Петури.
Повторює у своїх витворах живу природу, та сама ніколи не повторюється. Птахи, квіти, колоски, листя, виноградні грона, якими оздоблює цей весільний коровай, наче натуральні. Буяють різними яскравими фарбами, як, уявляється, десь у райських кущах. «Шлюби відбуваються на небесах», — то Галина по-філософськи пояснює, що у процесі творення лине думкою далеко- далеко, повертається до реалій — до свого подвір’я, де від весни до пізньої осені квітнуть троянди, маки, айстри, чорнобривці, до верб над ставком, до лісу за Клиновим, до вишневого садка... Думка витає, руки роблять, серце співає. «Коли я вже втомилася, то співаю «Летіла зозуля», ще й підтанцьовую», — щиро мовить.
Активну участь у процесі творення бере і Оксана, невістка Галини Францівни та Анатолія Йосиповича. Вони народили трьох синів — Валерія, Святослава і Юрія. «Двоє окремо, а Святослав з Оксаною — біля нас», — розповідає про родовід Галина Петура. Хвалить Оксану, що завзята у роботі, та принципово визнає, що та не має такого хисту, як їй, свекрусі, природа дала. «Та в нас інше справжнє диво сотворилося. У старшого сина донечка Оленка знайшлася. Того ж місяця, того ж числа, тієї ж хвилини, що і я. Ага, 10 січня, за десять хвилин до десятої вечора. Вона двох рочків — рукодільниця. Ага, справжня моя копія. Отакий даруночок найдорожчий від Бога маємо!».
Дивиться на маленьку онучку Оленку, про себе згадує: «У мами було дві хустки. В якої молодиці якась оказія, то приходила позичати. Повоєнні ж роки були, люди нічого не мали. Ото повернулась якось мама з роботи на буряках, зомліла: ледь відлили... Бо я з отих хусточок ножицями акуратненько квіточки повирізала...».
Не пам’ятає, чи хтось із родини раніше від неї виявив якийсь особливий хист до образотворчого мистецтва: «Пішла у невістки, коли тут, на цьому подвір’ї, стояла звичайна хата під стріхою. З глини, а з чого ж іще? Я побілила знадвору, зсередини. Вже потім почали потроху будуватися, років зо тридцять будувалися, кінця не було. Одну хату поставили. Потім — хліва, потім — другу хату. А орнамент я по шаблонах, які сама з лінолеуму зробила, нанесла на підмурівок, на стіни. Сини тільки допомагали. Опісля розфарбувала олійними фарбами різних кольорів».
Мовляв, природа довго відпочивала, аби віддати їй, Галині Петурі, все, що раніше «недодала», знову трохи відпочила, аби вже надолужити, віддати «того ж місяця, того ж числа, тієї ж хвилини» онучці Оленці. З цієї розповіді Галини Францівни згадується щось язичницьке, правічне — таке, що відбувається поза свідомістю і волею. Вона й не заперечує проти цього припущення. Бо й сама, коли творить квітку з матеріалу — хліба, глини чи тканини — забуває, де вона є і навіщо те робить. Та це, мабуть, і є він, натхненний творчий процес.
Галина Петура поклала початок традиції. Вона щаслива, що росте-підростає онучка, яка колись оцю традицію продовжить і, може, ще й примножить. Їй прикро, що у Клиновому лише одна садиба, де буяють натуральні й рукотворні квіти, де вбирає очі орнамент: «Я давала шаблони всім, хто тільки звертався. Та повертали, говорили, що в них чомусь не складається так, як ото на моєму підмурівку, на моїх стінах. То, кажуть, нема чого людей смішити».
Як кажуть у народі, кожному — своє. У Клиновому, близьких і віддалених від нього селах багато господарів, які могли б знову взяти активну участь у вже призабутих змаганнях за зразкове подвір’я. Одначе якби, бува, такі змагання оголосили, ніхто не перевершив би Галину Петуру, чоловік якої має повне право, аби переінакшити давню пісню та заспівати, що у нього і хата біла, і жінка мила.
Свого часу вона пекла та оздоблювала короваї для райначальства за «великє спасибі». Наразі ж має бізнес, до якого долучила невістку та чоловіка. Вважає, що рукотворні дива на підмурівку й на стінах будівель сприяють розвиткові її успішної справи. А сини ж її де? «Їдуть до Польщі. Там ставлять будинки. Починають з нульового циклу і — до коника на даху. Повернуться додому, трохи перепочинуть і знову туди ж їдуть, за новий об’єкт беруться», — розповідає. Ті садиби, які вони за кордоном Батьківщини ставлять, — без образотворчих «надмірностей». Як, до речі, і всі інші садиби у селі Клинове, де поки що переважно займаються найпоширенішим і найтрадиційнішим тут бізнесом — розвитком свинарства. Вона ж, Галина Петура, радіє, що рідне село схвалює її досвід і, хоча поки що й не може, та прагне запозичити, впровадити...
ВІД РЕДАКЦІЇ
Конкурси на звання будинків або дворів зразкової культури побуту, що були популярні років 10 — 15 тому, дійсно канули в Лету. Може, й правильно. Зрештою, кожна людина сама вибирає, як їй жити — в мерзенності запустіння або в чистоті й затишку. Ні для того, ні для іншого не треба ні великих коштів, ні великих зусиль. Потрібне лише бажання. Просто хтось вважає за краще паскудити в під’їзді й писати на стінах лайливі слова, а хтось — озеленювати двір або власний балкон. Не для перемоги в конкурсі, а для себе. Як це роблять, наприклад, наші найближчі сусіди в Польщі й Угорщині. А ми, озираючись, дивуємося: клімат у них інший, чи що, — на кожному балконі таке квіткове різнобарв’я. Та ні, клімат тут нi до чого. Ставлення до себе й оточуючих трохи інше, ніж у нас.
Вплинути на це кардинально газета навряд чи в змозі. А от розповісти про людей, подібних до Галини Францiвни, які бажають жити гідно й гарно, і яких, на щастя, не так уже й мало, «День» може. І тому ми вирішили провести конкурс матеріалів, що розповідають про цікавий досвід облаштування побуту — міського двору, сільського подвір’я, присадибної ділянки, просто балкона, нарешті. Пишіть нам. Найцікавіші розповіді ми опублікуємо на сторінках газети.
