Падіння рейтингу нинішньої української влади було не важко передбачити: так було з усіма її попередниками, і не могло бути інакше в суспільстві з патерналістською традицією не покладатися на власні сили, а сподіватися на чудо, з традицією більше вірити в обіцянки, ніж тверезо оцінювати свої ресурси, ставити реальні цілі й наполегливо йти до них. Не важко було передбачити і здіймання опозиційної хвилі такого ж популістського ґатунку: легко здобувати популярність серед тих, кому краще звинувачувати, ніж неупереджено оцінювати, хто голосує, аби тільки дошкулити, за приказкою «Виколю собі око, хай у тещі зять буде кривий».
Найпотужніший шквал звинувачення у бік нинішньої влади здіймається, якщо присісти хоча б на кілька годин біля телевізора, «Опозиційною платформою — За життя». Головні пункти звинувачень: нехтування економічним розвитком, що спричиняє низький рівень життя людей, крім того високі комунальні тарифи, уникнення прямих переговорів з ватажками «ОРДЛО», уникнення формули «особливого статусу Донбасу», недружня позиція щодо Росії та її президента.
Почнемо з відповідальності за стан економіки. Всі знають, що економіка складається з матеріального (реального) і не матеріального секторів. Перший з них — це виробництво товарної маси, яка, власне, і втілюється у грошові знаки. Не матеріальний сектор — це сприяння виробництву і перерозподіл отриманого суспільного продукту. Рівень розвитку економіки — це рівень матеріального виробництва, який своєю чергою визначається рівнем технологій, наукоємністю продукції, термінами оновлення ключових фондів, раціональною організацією праці і т. п.
В Україні майже 90% економіки перебуває у приватних руках. Якими видатними виробничими успіхами може похвалитися приватний, і насамперед великий/олігархічний, бізнес за майже тридесятилітній період свого існування. Про його «здобутки» доволі красномовно свідчать дані про вітчизняний експортний потенціал (див. таблицю 1).
ТАБЛИЦЯ 1
Джерела: Товарна структура зовнішньої торгівлі з країнами ЄС У 2018 р. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/; Торговельно-економічна співпраця Україна-ЄС URL: https://ukraine-eu.mfa.gov.ua/ua/ukraine-eu/trade-and-economic/ukraine-e... Співпраця між Україною та країнами ЄС у 2017 р. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/ druk/publicat/kat_u/2018/zb/06/zb_ES_2017.pdf
Отже, якщо виходити із товарної номенклатури, Україна із статусу внутрішньої колонії Росії набула фактичного статусу напівколонії у світовому розподілі праці. Чи є в нас науково насичені підприємства? Так, деякі збереглися, але число їх недостатнє для країни з такою територією і з таким населенням.
Самостійний розвиток економіки сукупно з її капіталізацією вважався надійною запорукою прогресивного стрибка. І справедливо, зважаючи на досвід Західної Європи, Північної Америки, низки деколонізованих країн. Виходить, річ у «капітанах бізнесу», у їхній інтелектуальній і морально-вольовій здатності створювати виробництво ХХІ століття, у силі їхніх національних почуттів.
Двотижневик «Кореспондент» періодично дає інформацію про найбільш потужних лідерів бізнесу. Остання від 22 листопада 2019 про півсотні бізнес-особистостей. З них найбільше уславилися діяльністю у сферах пиво-горілчаного і тютюнового виробництва (восьмеро), торгівлі (семеро), банківської справи, металургійної і харчової промисловості (по шість у кожній), поштових послуг і зв’язку (п’ятеро), а далі від трьох до одного у сферах агробізнесу, енергетики, важкого машинобудування, транспорту, фармакології, будівництва. Минулого року було практично те саме — вісім у пиво-горілчаному і тютюновому бізнесі, шестеро у металургійній і гірничо-видобувній промисловості, семеро у роздрібній торгівлі, по п’ять в енергетиці і фінансах, по чотири у харчовій промисловості, машинобудуванні і транспортних послугах, і від трьох до одного у агробізнесі, зв’язку, фармацевтиці. Серед «капітанів» одиниці тих, хто відзначився створенням наукоємної продукції. Мабуть, таких людей в Україні більше, але вага їхнього бізнесу, схоже невелика.
Наскільки бідний наш великий приватний бізнес? Судячи з розкоші, якою він себе оточує, кошти ним нагромаджені чималі. Нагромаджені, схоже, не у реальному секторі економіки. А як з віддачею у вигляді інноваційної діяльності саме у цьому секторі? Про це говорять такі дані (див. таблицю 2).
ТАБЛИЦЯ 2
Джерело: Загальний обсяг витрат за напрямами інноваційної діяльності URL: http://www.ukrstat.gov.ua/
Для справжнього економічного прориву явно недостатньо, тим паче що обсяг інвестицій після короткого сплеску підупав. Логічний вихід — вкладати кошти в наукові дослідження, у конструкторські розробки і впроваджувати їх у власному виробництві, а за відсутності такого — створювати його від нульового циклу.
Та не такий простуватий наш бізнес-клас, щоби йти прямим шляхом. Куди легше і дешевше утримувати телеканали і коментаторів, які в усьому звинувачують державу. Між тим спроможності останньої визначаються обсягом податкових надходжень до бюджету, а останні — ефективністю виробництва. Від неї ж залежить і рівень зарплат.
Згадаймо, що допомогло свого часу здійняти антипорошенківську істерію? Воєнні дії і втрати? В нас вони локальні й відносно невеликі порівняно, приміром, із втратами на автошляхах. Джерелом істерії було інше — невідповідність сімейних бюджетів запровадженим комунальним тарифам. Нові тарифи відповідали реальній собівартості послуг, а заробітні плати, з яких формуються сімейні бюджети, не відповідали вартості робочої сили. І якщо вартість робочої сили поки що не може бути більшою, то хто в цьому винен — держава чи приватний бізнес, у якому зайнята більшість працюючих?
Кумедно зараз спостерігати, як у низьких доходах населення звинувачують владу ті, хто є власники приватного бізнесу. Коли занепадала командно-адміністративна система, вони волали: «поменше держави». Виявившись бізнес-нікчемами, волають протилежне: «побільше державної допомоги» (фінансових вливань, пільг, преференцій). Звідси й зрозуміла їхня проросійська і антизахідна риторика — у Європейському Союзі бізнесмен виживає тільки завдячуючи власній вправності.
Усвідомивши свою підприємницьку неспроможність, український олігархат шукає соломинку, яка б допомогла втриматися на ринковій поверхні. Такою соломинкою, як він сподівається, може стати участь у нафтогазовому транзиті з Росії до Європи. Звісно, до такої участі Кремль допустить тільки тих, хто доведе свою проросійську лояльність. Індикатор лояльності — легітимація «ОРДЛО» та їх «особливого статусу», визнання російської приналежності Криму, взагалі «нормалізація» відносин з Росією, що розуміється як васальна залежність від неї, а в ідеалі — відновлення повного російського пануванні в Україні, повернення її у «лоно відродженої імперії». Кремль наполегливо намагається легітимно створити на сході України по суті фашистський анклав, а потім використати його для розповсюдження лугандонівських порядків на всю Україну. В разі успіху наша країна перетвориться на «зону», а ті, хто допоможе Путіну, вже бачать себе у ній політичними, господарськими, культурними, церковними «вертухаями», а хтось навіть і «кумом».
По суті, уся «миротворча» декларація з боку ОПЗЖ є торгівлею незалежністю і суверенітетом України. Поведінка такого роду пояснювана — домінування в економіці невиробничих сфер відображає той факт, що вона перебуває в руках людей «купи-продай», торгашів за своєю вдачею. Вони ненавидять і будуть ненавидіти усіх, для кого свобода, честь і незалежність батьківщини не просто урочисте гасло, а внутрішній життєвий стрижень.
Здавалося б, нищівна критика опозицією чинної влади має вважатися атестатом патріотичної зрілості останньої, підтвердженням її іміджу антипода торгашества. На жаль, ряд кроків влади дає підстави сумніватися у цьому.
Народи світу переживали найрізноманітніші види правління і найрізноманітніших володарів. Та в усі епохи кожен народ ніколи добровільно не віддавав свою землю і не розкривав дружніх обійм агресору. Міг здійснювати з ним економічні контакти, але тільки вимушено, за відсутності альтернатив. Коли ставиться на кін свобода своєї землі, то «торг тут недоречний».
Нова влада, бажаючи позиціонувати себе провісником справжнього правопорядку, відкриває кримінальні справи проти попередників. Що ж, якщо за ними є фінансові гріхи, то хай відповідають. Але ось в одному з журналістських матеріалів довелося побачити, що у переліку підозр, висунутих попередньому президенту, на першому місці стоїть його наказ про пересування військових катерів в Азовське море, що, мовляв, загострило відносини з Російською Федерацією. Як це розуміти — як попередження тим, хто готовий відстоювати національну гідність не побоюючись, що Кремль «осєрчаєт». І ще одне. Захоплення Росією українських катерів було засуджено відповідним морським судом, європейськими структурами, більшістю країн. Як тоді розуміти підозру Порошенкові по цьому епізоду — як жест зневаги до них, як жест догідливості у бік Путіна?
Предметом карного розшуку є також Іловайська поразка. Всі знають, що на війні найбільшу роль відіграє випадковість. Не було воєначальників, які б не зазнали невдач. Кожна з них має бути предметом аналізу військових фахівців, а не цивільних людей. Кримінальне переслідування за поразку — це теж натяк офіцерському корпусу, що не треба виявляти зайвої ініціативності у захисті Батьківщини? Ніхто не знає, чи розгорнеться повномасштабна війна, ніхто не знає, як вона складатиметься, але воєначальники мають твердо знати, що їм вірять. Недовіра ж деморалізує офіцерський корпус, а за ним і все військо.
Побіжно згадаємо, що з приходом нової влади почали лунати й звинувачення у бік старої влади у тому, що та не чинила військового опору анексії Криму і не застосовувала зброю проти антиукраїнських виступів на Донбасі. Здається, в ті дні у таких діях у могли бути зацікавлені тільки ті, хто жадав масового російського вторгнення, виправданням якому були б картинки із загиблими «защітнікамі русского міра». Попередній Президент виявив необхідну, хай і вимушену, витримку, не давши приводу для масштабної агресії, і, здається, це одна з причин, чому проросійська частина істеблішменту так люто його ненавидить. А комунальні тарифи були для неї лише приводом.
Україна фактично у стані війни. Хай вона локальна й обмежена, але потребує постійної щоденної морально-психологічної мобілізації суспільства, стимулювання в кожному громадянинові готовності захистити свою землю. До речі, цю готовність підтверджують соціологічні опитування. Мобілізуватиме чи демобілізуватиме національний дух запропонована відмова від обов’язкового призову і повний перехід на контрактний принцип набору на військову службу? Аргумент, що компактна, але добре оснащена і навчена армія повністю спроможна захистити країну, не викликає нічого, крім іронії. По-перше, ми вже фактично мали «компактну» армію і не опікувалися призовом, чим і скористався агресор. По-друге, контрактна армія — це добре для мирного часу. Але її солдати не безсмертні, і хто замінятиме полеглих і поранених у масштабних діях? Звісно, резервісти. Звідки вони візьмуться без обов’язкової строкової служби? На добровільній основі за прикладом американців? Фінансові затрати на їх підготовку і на пільги для них можуть коштувати дорожче, ніж утримання масової армії. Все сказане продиктоване сумнівами, чи дійсно нова влада згодна і готова організовувати захист країни.
До речі, була інформація, що влада збирається підгодовувати закон про особливий статус ОРДЛО ще до нового року. Зміст законопроекту із суспільством не обговорюється. А питань багато. Найперше — на яку територію збираються розповсюдити закон. Тільки на зайняту зрадниками батьківщини, чи на Донецьку і Луганську області повністю, тобто і на землі, политі кров’ю українських патріотів? Між тим донецькі бойовики вже «конституційно» встановили територію своєї республіки у межах адміністративних кордонів Донецької області. Самодіяльність на випередження чи домовленість. Якщо друге, то з ким?
Великий сумнів у патріотичності влади викликає намір запустити без належної підготовки ринок землі. Поки що передбачається дозвіл на придбання до 200 (двохсот !!!) тисяч гектарів українських ґрунтів у одні руки. Президент запевняє, що земля продаватиметься тільки українським громадянам. Але такими стануть й іноземні громадяни, для яких українське громадянство стане другим згідно із запланованим законом про подвійне громадянство. Під кого готується відповідний законопроект? Громадяни яких країн стануть в чергу за українським паспортом, а значить і за правом на скупівлю наших земель?
Скільки завгодно можна годувати суспільство обіцянками про стрибок у продуктивності аграрного сектору після масової приватизації землі, але усі пам’ятають про гірку долю української промисловості після її масової приватизації. Немає гарантій, що аграрний олігархат буле кращим за олігархат промисловий.
Загалом, масова скупка земель зробить безробітними більшість українських селян. Це буде удар не тільки по соціальній групі, а й по етнічному ядру всієї української нації. Деетнізація цього ядра у наступному може запустити маховик денаціоналізації в цілому і розмивання самого концепту України як окремої країни. Аби цього не сталося, ринок землі треба впроваджувати обережно й поетапно. Звісно, якщо чинна влада збереження України бачить своїм пріоритетним завданням. Чи в неї дух торгашества не менший, чим в її опонентів? Принаймні, танці навколо російських поставок енергоносіїв більше спонукають казати «так», ніж «ні».
Поки що риторика опозиції у бік влади працює на зміцнення репутації останньої як проєвропейської і антиросійської. Якщо суспільство повірить у це беззастережно, то навряд чи стане сумніватися у доцільності й патріотичності будь-яких кроків владної команди. І тоді в неї буде повна свобода здавати свободу, честь і незалежність країни потроху, щоб народ цього й не помітив, ну, скажімо, так, як робить жалісливий господар собаки — рубати їй хвіст не відразу, а частинами, щоб не так боляче.
