У пенсіонера із Старої Синяви Петра Сафроновича склалася неоднозначна думка про правосуддя. Він ніколи не забуде тривожні дні та ночі, коли «здавалося і снилося, що вже прийшли виконавці судових рішень, виганяють мене й дружину з нашої хати». Зболена уява малювала жахливі картини. Ось виносять із хати речі... Ось він і дружина опинилися на вулиці й не знають, куди ж то йти, що робити... Як же їм на схилі літ без даху над головою жити?..
На периферії, де, здавалося б, «тихе» життя, також весь час відбуваються різні мізансцени. Облаштовуючи свій побут, люди щось поміж собою вирішують, вступають у ділові стосунки, переживають, планують. Далеко не завжди можуть передбачити, якими будуть наслідки їхніх кроків.
А Стара Синява — то, сказати б, класична периферія. Віддалене від великих доріг містечко, де на зорі капіталізму виробництво геть занепало. Отож серед населення переважають трудівники бюджетної сфери й пенсіонери. Всі поміж собою знайомі, знають, хто чим, як кажуть у народі, дихає. Господарі районного життя — у полі особливої уваги. Тому часто-густо буває, що в когось ще лише визріває певний намір, а про те вже в містечку відомо.
Саме так і було у цій драматичній історії, що стала набутком гласності у Старій Синяві.
Утім, по порядку. У вже далекому 1992 році Петро Проскурович «купив 3-кімнатну квартиру, 1/2 сараю, 1/2 погреба, окремий сарай, погріб і гараж із літньою кухнею під одним дахом».
Тоді ще були живі-здорові батьки його дружини. «Всі жили у 3-кімнатній квартирі. Коли ж наша дочка створила свою сім’ю, тесть і теща попросили мене, аби облаштував гараж із літньою кухнею, щоб їм там жити. Відповідно до технічних умов, провів газ, воду, світло до цієї споруди. Облаштував внутрішній туалет, ванну, вмивальник, зробив водяне газове опалення й таке інше. Але у 1998— 1999 роках батьків дружини не стало», — розповідає Петро Сафронович.
Звісно ж, життя на цьому не зупинилося. Дочка Проскуровичів знайшла собі роботу у Хмельницькому, винайняла помешкання. «Тоді ми з дружиною вирішили: продамо 3-кімнатну квартиру, допоможемо дочці з житлом в обласному центрі. Самі ж перейдемо у те приміщення площею 21 квадратний метр, де раніше тесть із тещею проживали. Для цього я звернувся до селищної ради, аби дали дозвіл на переобладнання будівлі у житлове приміщення. В липні 2000 року на основі потрібних документів рішення про прийняття в експлуатацію житлового приміщення на вулиці Грушевського було ухвалене. На основі цього рішення у бюро технічної інвентаризації виготовили технічний паспорт на цей будинок і свідоцтво про право власності на моє ім’я», — продовжує Петро Проскурович.
Відтак він оголосив про продаж 3-кімнатної квартири, 1/2 сараю і 1/2 погреба. Тут-таки з’явилися й покупці, бо «це була квартира з усіма побутовими зручностями, було й 0,05 га земельної ділянки».
Невдовзі ж до Петра Сафроновича звернулося подружжя. Обидва — працівники міліції. З пропозицією про обмін. Мовляв, він, Петро Проскурович, віддає їм квартиру у Старій Синяві, натомість його дочка одержує квартиру у Хмельницькому від Управління внутрішніх справ.
Здолавши певні сумніви (бо на ту квартиру в обласному центрі треба було чекати), дбайливий батько погодився на цю операцію з нерухомим майном. «Тоді всі були дуже задоволені. І ми з дружиною раділи: нарешті дочка має дах над головою», — пригадує Петро Сафронович.
Однак недовго раділо подружжя Проскуровичів. Бо якось нова сусідка повідомила, що за її заявою райпрокурор виніс протест на рішення селищної ради про прийняття в експлуатацію житлового будинку, де раніше проживали тесть із тещею, а тепер — вони, Проскуровичі.
«Тоді я звернувся до райпрокурора. Він відповів, що так, є його протест. Потім я звернувся до селищного голови. Він сказав, що у ході прокурорської перевірки кудись зникли документи, на основі яких було ухвалене те рішення селищної ради», — продовжує Петро Сафронович.
Із вірою у торжество справедливості він поїхав до Хмельницького на прийом до обласного прокурора Івана Мельничука. «Дякую Іванові Івановичу за добру пораду. Він сказав, щоб я знову виготовив документи, потрібні для нового рішення селищної ради. Всі ці документи я виготовляв тричі. Тому що прокурор району чомусь їх скасовував протестами. Нарешті наприкінці березня 2006 року я одержав відповідь, що більше заходів прокурорського реагування не буде. 31 березня 2006 року селищна рада знову ухвалила рішення про прийняття в експлуатацію житлового будинку на вулиці Грушевського. На основі цього рішення бюро технічної інвентаризації знову виготовило технічний паспорт і видало свідоцтво про право власності на цей будинок», — розповідає Петро Проскурович.
Він сподівався, що на цьому поневіряння по інстанціях закінчилися. Однак не так сталося, як гадалося. Невдовзі почув від сусідки, що та звернулася до суду із заявою про відміну рішення селищної ради щодо прийняття в експлуатацію житлового будинку на вулиці Грушевського.
Давно відомо, де саме чорти водяться. У тихому болоті.
На мізансцені містечкового життя з’явився ще один впливовий учасник — служитель Феміди. Ображений Петро Сафронович ніколи не забуде: «Коли я спробував у судовому засіданні захистити свої права, мене вигнали із зали». Коли ж слухав, що «рішенням Старосинявського районного суду від 18 липня 2007 року скасовано рішення виконкому Старосинявської селищної ради №9 від 14.02.2006 в частині надання дозволу на переобладнання та реконструкцію будівлі гаражу під житловий будинок Проскуровича П.С. та рішення №23 від 31.03.2006 року в частині прийняття в експлуатацію житлового будинку Проскуровича П.С. по вулиці Грушевського, №50а/3», йому запаморочилося в голові й підкосилися ноги. «І ніколи не забуду розпачливий плач своєї дружини, ветерана праці, почесного донора України», — додає він.
Ледве отямившись від отакого удару лихої долі, відповідач звернувся до Апеляційного суду Хмельницької області. Мовляв, у Хмельницькому — інші мізансцени. Кажуть, що у цій поважній установі, де всякого потроху бачили й чули, ознайомившись із матеріалами справи, тут-таки згадали окремі епізоди із творчої спадщини незабутнього Гоголя. Чи то з «Ревізора», чи то з іншого твору.
Звісно ж, класик «знайшов» би багато яскравих художніх засобів для того, щоб ця містечкова історія стала набутком гласності та жвавого обговорення. Що ж до колегії суддів у складі П. К. Рищука (головуючого), П.П. Самчука і О.М. Юзюка, то вона, розглянувши цю цивільну справу в Апеляційному суді, висловила свою думку про ухвалу служителя Феміди у першій інстанції: «Такий висновок суду є помилковим». Бо, «як убачається з матеріалів справи, Проскурович П.С. на виділеній йому земельній ділянці на законних підставах побудував гараж, який згодом добудував та переобладнав у житловий будинок».
І що ще важливо: «Судом також встановлено, що побудований Проскуровичем П.С. житловиий будинок ніяким чином не порушує прав та не створює будь-яких перешкод позивачам, яким він передав належну йому раніше квартиру та земельну ділянку, в розмірах, зазначених в акті передачі».
То навіщо, мовляв, цей город городити?!
Судова колегія ухвалила: «Апеляційну скаргу Проскуровича Петра Сафроновича задовольнити. Рішення Старосинявського районного суду від 18 липня 2007 року скасувати».
«Ще є правда на білому світі», — вважає Петро Сафронович.
Однак він не позбувся остаточно жахливих видінь, коли здавалося, що «вже прийшли судові виконавці, виганяють мене й дружину з нашої хати». Додає, що, «аби добитися правди, нікому хабарів не давав, бо не маю звідки».
Щасливий кінець.
