Людина за портьєрою в куті вчепилася від злості зубами в оксамит. Це був кардинал Ришельє. На мадам Егійон він мав свої розрахунки. Кардинал кулею влетів до свого кабінету, віддихався, подзвонив у дзвіночок. «Запросіть сюди Каліостро», — сказав він слузі, що увійшов.
Граф Каліостро шанобливо застиг бiля каміна. «У центрі Європи, — цідив слова Ришельє, намагаючись не дивитися на графа, — знаходиться країна, про яку християнський світ iз часів Геродота нічого не знає. У будь-який момент їхня величність король Франції може запитати, що сталося з цими всіма нервами, меланхленами, андрофагами і будинами, які жили на берегах Борисфена, — і захоче поставити за ними ще один балет. Це питання величезної державної важливості. Їдьте туди і складіть про все докладний звіт. Їхня величність надає вам можливість відзначитися і послужити на благо держави».
— Ну, як же не знає, — слабко відбивався Каліостро. — А брати Клички, команда «Динамо», втеча Лазаренка, Чорнобиль?! Чому я? Нехай ось Ларошфуко поїде!
Кардинал підійшов до вікна, помовчав й, ніби між іншим, промовив:
— Отут учора д’Артаньян заходив, запитував, хто програв у карти герцогу Рошфору нещасну Констанс Бонасьє. Клянеться знайти й начистити ріпу мерзотнику. Ви нічого про це не чули, графе?
— Ви переконали мене, ваше високопреосвященство. Я їду, — Каліостро поспішно відкланявся й пішов заводити машину часу. Кардинал тим часом сів біля мадам Егійон і дбайливо заходився розправляти на ній зім’яті мережива...
Удосталь помандрувавши центром чужої столиці, Каліостро вибрав більш-менш пристойний заклад і замовив курку з анжуйським вином. Чекаючи на замовлення, він вирішив накреслити дорожні нотатки...
«Ваше високопреосвященство! Знаючи, як далекі ви від мирської суєти, насамперед пишу про тутешні справи духовні. Незважаючи на те, що ще у IX столітті християнська церква увібрала в лоно своє цю країну, народ тут цілком язичеський. Грецька християнська гілка — православ’я — перетворилася на ритуальну язичеську традицію.
Місцевий люд охоче хреститься, молиться, любить освячувати яйця, хліб, воду, але духовною стороною обрядів особливо не заклопотаний. Оскільки церква цієї країни законодавчо відокремлена від держави і традиційно від народу, її пастирям можна лише позаздрити. Усіх же справ — хресний хід на великi свята, кроплення пастви святою водою й молебень на урочистих заходах. Змушене неробство штовхає їх на розбрати — хто крутіше, де чия єпархія, чий храм, чия паства. А я як згадаю, скільки мені довелося у нас справ переробити, так здригнуся. Чи то хрестовий похід організувати, чи то місіонерів до індіанців направити, єретиків викорінити, монархам анафему оголосити, Варфоломіївську ніч пережити, з Мартіном Лютером домовитися, на богословських диспутах виступити, абатства заснувати, та чи мало чого ще! Тільки ви, ваше високопреосвященство, й цінуєте. А тут — тиша, гладь та божа благодать. Останньою єретичкою була бояриня Морозова, але й ту заслали в основному за норовистість і неслухняність. Анафему останній раз оголошували хіба що петрашевцям та Льву Толстому. А всієї ж єресі — потрясіння державних підвалин та збентеження голiв. Утім, це було у сусідній країні. Ви не повірите, але тут ніхто не ходить у народ проповідувати, при церквах немає ані притулків для бідних, ані шкіл, проте пастирі їздять у дорогих лімузинах і живуть у високих маєтках з охороною, щоб ніщо не заважало духовному спілкуванню з Богом. По-моєму, нам варто щільніше зайнятися цією країною, надіслати сюди своїх місіонерів і нарешті звернути тутешніх язичників у християнство».
Графу принесли замовлення, і тут йому довелося зібрати всю свою витримку. Замість рум’яної курки на блюді містилася величезна куряча нога з ледве вловимим ароматом нафти. Поруч зеленіли три горошини, половинка помідора, розділена на мікрони, й одна олива. На іншому кінці блюда тулився оберемок картопляної соломки. Страву прикривала гігантська гілка кропу. «Анжуйське» виразно нагадало графу спирт «Роял» iз яблучним соком. Каліостро терпляче жував і сумував за простими портовими тавернами з їх немудрою, але смачною їжею. Офіціант назвав ціну. «Скільки?!» — не повірив граф. За курячу ногу довелося викласти подвійний іспанський дублон. Побачивши золото, офіціант пожвавiшав, сунув монету до окремої кишеньки й відрахував здачу — сімнадцять копійок у місцевій валюті. «Ми не обманюємо відвідувачів. У нас пристойний заклад», — iз гордою посмішкою сказав він. «Ноги моєї не буде у цій країні», — пообіцяв собі Каліостро і вибіг на майдан, як тут називали площі.
На постоялому дворі, довідавшись, що граф — іноземець, iз нього здерли двадцять пістолів за нетоплену, обшарпану кімнату без каміна, зі скрипливими мостинами і видом на скотарню.
Не втрачаючи цілковитого самовладання, Каліостро влаштувався на пружинному ліжку, завернувся у казенну ковдру, зверху накрився своїм підшитим соболями плащем, і продовжив писати звіт.
«З усього видно, що государя цієї країни народ любить і навіть жаліє, оскільки він свято шанує язичеські традиції, ритуали і чесно їх виконує, чому я сам був свідком. Третього дня, коли Лев III зібрав своїх головних Стражників на координаційну Раду iз боротьби з корупцією і злочинністю, я прикинувся авторучкою й ліг на стіл. Государ потрясав булавою, тупотів ногами і кричав, що Стражники зовсім розпустилися, загрузли у розбiрках між ноблями і феодалами, а простий люд залишився зовсім без захисту. Більше того, дрібних чиновників саджають за хабарі у 100 доларів, селян саджають «за колоски», безробітних засилають на каторгу за крадений буханець хліба, ув’язнених у країні більше, ніж де-небудь у хрещеному світі, а справжнього порядку немає. «Неправильно все це, недобре, не по-пацанячи!» — гримів Лев III і боляче смикав стражників за бороди, вуха, носи, відбуваючи свій номер відповідно до заведеного тут ритуалу. Стражники швидко включилися до гри і прийнялися викривати один одного, обмовляти себе, каятися, битися головою об стіни. Деякі у священному екстазі повзли на колінах через увесь зал і припадали до ніг государя, обіцяючи зробити висновки і вжити всіх заходів. Як тільки пісковий годинник перевернувся втретє, все разом стихло. Відчувши жаданий катарсис, государ і Стражники розійшлися по своїх кабінетах і приступили до виконання покладених на них обов’язків. На відміну від законів цивілізованих країн, язичеський ритуал не спричиняє обов’язкових наслідків, тому що він сам собою не засіб, а ціль, як я пам’ятаю, вчили мене в школі єзуїтів.
Кого не люблять у цій благополучній країні, так це вчених, музикантів, хранителів бібліотек, артистів, поетів і художників. Тут їх заведено морити голодом, холодом і безробіттям. Цей стан майже зовсім знищений, але мені не доводилося чути, щоб хто- небудь про них всерйоз пожалкував. Хоча не дуже давно вчених кинулися шукати, коли, як мені розповіли, всіх замучило питання: «Що є наша національна ідея?» Відповіді довго не було, оскільки вчених на той час уже перевели, а аспіранти нічому не встигли навчитися. Нарешті, у якійсь бочці знайшли останнього філософа. Він вислухав питання, довго щось креслив на піску, потім крикнув: «Еврика!» Коли всі його оточили, філософ коротко сформував національну ідею своєї країни: «Еміграція», — встиг видихнути він, впав і вмер. Мені не вдалося довідатися його ім’я, але смію докласти, ваше високопреосвященство, що він вірно схопив суть. За тисячолiття своїх мандрівок світом я ще не зустрічав народу, який би так жагуче прагнув залишити межі рідної землі. Навіть селяни і міські раби відкладають останній гріш, щоб вистачило на квиток якщо не їм, то хоча б їхнім дітям. За рік цю країну залишає ціле місто.
Узагалі ж тут усі дуже тяжіють до всього іноземного. Особливо до обносків, що на місцевому говорi називаються «секонд-хенд». До речі, будьте ласкаві довідатися, чи не пропили мушкетери короля ті шмотки, що ми зняли з убитих англійців при облозі Ла-Рошелі? Коли ні, будьте ласкаві розпорядитися мені їх підігнати, а то я в дорозі неабияк витратився і сподіваюся їх вигідно продати.
Крім того, мене тут чорт-зна за кого вважають! То за інвестора, то за спонсора. Як довідаються, що іноземець, то зразу ж пропонують руку своїх дочок. А навіщо мені женитися? Я і так тут відчайдушно жирую. Волочуся то за мамками, то за дочками. Утім, справи це не стосується.
Дуже вразила мене тутешня армія. Я, грішною справою, побоювався, раптом воювати доведеться, і зробив спостереження за гарнізонами і розквартированими полками. Наважуся вам докласти, винахідливість цього народу перевершує все раніше бачене мною. Скажу одразу, я звик, що воїном бути почесно. Я бачив, як спартанки проводжали своїх чоловіків на війну і говорили: «Iз щитом чи на щиті». Я сидів під кущем і чув, як рідна мати вичитувала Гаруну, який швидше, ніж заєць від орла, біг iз поля бою: «Ти раб і боягуз. І мені не син». Разом iз військами Юлія Цезаря я штурмував Цизальпінську Галлію, я рубався поруч iз нумідійською кіннотою, я йшов гарячими пісками, ділившись останньою краплею води з найманцями-ефіопами, тримав піший лад iз лангобардами, гинув iз легіонами Вару в проклятих дакійських лісах. Усюди «з наших розплавлених глоток лилося тільки три слова»: «Хай живе імператор!» Ми готові були перемогти або вмерти. Місцевий же армійський люд нічого такого не думає. Більше того, у тутешніх краях бути солдатом вважається покаранням. Тому до армії йдуть тільки сини рабів і селян. Вони худі, змучені голодом і побоями, що наносять їм їхні ж бойові товариші. Солдатів тут використовують на польових роботах, на будівництві дач для воєначальників і на міських суботниках. Хоча озброєння тут набагато перевершує алебарди і піки, я упевнений, що вся ця армія не устояла б перед простою римською когортою, оскільки бойовий дух у воїнів начисто відсутній. Ухилитися від армії тут не вважається ані великим гріхом, ані ганебною справою. Ці солдати нізащо не будуть захищати свою батьківщину, ні тим більше вмирати за свого государя. Проходжуючи мимо бівуачних багать, я навіть чув, як ці хлопці мріють оголосити війну якій-небудь маленькій гостинній країні, на зразок Фінляндії, усім миром здатися в полон і зажити спокійним, безтурботним життям. Несподіване, треба сказати, втілення національної ідеї, але дуже винахідливе.
Трохи шкода, але я спокійний, оскільки їхній величності королю Франції ніщо не загрожує.
На цьому дозвольте мені тимчасово закінчити моє послання. Сутеніє, а свічу так і не несуть.
Писано у стольному місті, двадцятого місяця жовтня 2000 року. Залишаюся ваш найнижчий і найпокірніший слуга, Каліостро, граф».
Граф тільки було зібрався кликнути покоївку Кетті, щоб трохи зігрітися і побалакати, як двері відчинилися і Кетті увійшла сама.
Спочатку вони розпили шампанське, потім перейшли на «викрутку», потім Кетті підсипала до «викрутки» клофеліну і стала згрібати в мішок шпагу з коштовним перев’язом, перстень iз родовою печаткою, кільце з алмазом — подарунок кардинала, кільце з рубіном — подарунок Анжеліки на пам’ять про Новий Світ, запонки, пару дуельних пістолетів, золоті гульдени, динари і напівсоверени, щедрою рукою відсипані суперінтендантом Фуке...
Каліостро прокинувся опівдні й відчув себе зовсім розбитим. Ключі від машини, як не дивно, виявилися на місці, і граф вирішив пройтися на автостоянку. «Може повернутися додому?» — мигнула очманіла думка. Але, згадавши про д’Артаньяна, граф передумав. Залишатися у цій країні теж не хотілося. Каліостро зайшов на Главпоштамт, відправив кардиналу послання голубиною поштою, попив води з фонтана й, нарешті, прийняв рішення. Час було змінити клімат. «Як там поживають Зіта та Гіта? — міркував він, забравшись у машину. — Сестрички зовсім заплуталися ще в першій серії», — вимовив він вголос й рішуче повернув ключ запалювання.
